Пан Омелян про те, як в Тернополі повішали німця (1944р)

Дуже добре пам'ятаю як вішали місця. Значит ше, як визволили Тернопіль (весна 1944р), то він десь з пивниці (підвалу) там, де квітковий магазин (Шевченка,37) стріляв.

Ірина Максимів про замордованих совітами Тернополян (1939-1941рр)

Cкоріш за все..на фото двір тернопільської тюрми в липні 1941 року. Німці дозволили людям розпізнавати. шукати родичів та знайомих, яких закатували під час попередньої радянської окупації міста 1939-41рр. Про ці страшні подій збереглося чимало спогадів старожилів.

Сумні спогади про стан тернопільських вулиць весною 1865 року

Крім однієї Панської (тепер бульвар Шевченка) вулиці, всі решта занедбані, а під снігом і болотом по лікоть хіба геолог міг здогадатися про існування тротуару. На Торговиці (мабуть на той час Майдан Волі), як на морі, можна було грунт веслом зондувати. В частині жидівській (навколо вул.Старий ринок), а то є найбільша половина міста, нагадують про себе канали, якими спливає розтоплені, зимові і свіжонападані нечистоти. Далі ідуть вулички, де живуть люди, звиклі до чистоти. Недоступність тих тернопільських вулиць пов’язана із вечірніми годинами, при повному браку освітлення, яке тільки на кілька середніх вулиць обмежене і недостатнє, бо світло ліхтариків майже фосфоричне, служить мало.

Трагедія тернопільських десятикласників (1941)

Укотре перечитуючи інформацію Тернопільського управління СБУ про долю тернопільських десятикласників, заарештованих в 1941 р., не можу до кінця з'ясувати, як же все було насправді. І не тому, що інформація неповна, - навпаки, щоби встановити істину, працівники СБУ прояснили немало фактів. Важливі відомості до цієї справи додала також сестра колишнього рідношкільника, члена ОУН Григорія Філя п. Євгенія.

#дядьСаша про голод та тернопільську кухню 1950-их рр

Харчові продукти для батьків, звичайно, були на першому місті. В принципі ми не голодували, адже хліб, пісний борщ або зупа (суп) і картопля або якась каша, частіше всього “кирзуха” або “пшонка”, рідше гречка,  були завжди, але й не шикували. Каші подавались або з молоком, або, дуже рідко, з м’ясною підливкою. Доводилось вистоювати довжелезні черги, щоб купити норму  - в одні руки кілограм  якоїсь крупи, муки або цукру. Коли їх завозили в магазин (тоді казали – викидали), в чергу ставала вся сім’я.

Пан Сергій про антисемітизм у повоєнному Тернополі

Ірина Максимів про горілку з перцем та татки, який копав окопи на Галягурі (1939)

Ми в дитинстві (1930-ті) не задумувалися про майбутнє. Ми думали, шо так як є...буде все. Найліпші свята були до 1939 року. Лишилися приємні та добрі спогади. А пізніше..то вже було дуже страшно, дико та невиносимо. Найскладніше Різдво було в 1939 році (за москалів), коли мого татка Онуфрія Саїка заарештували за те, що він запізнився на роботу на 10 хвилин. Він просто не хотів спішити через погану погоду. Його судили перед святами. Тоді йшов дощ зі снігом.. Дали йому 2 роки приимусової праці, копали на Галєвій горі (Кутківці) окопи.

Пані Стефа про "щасливий" тернопільський шнурок

А тут (не має відношення до фото) моя коліжанка Іра М жила. Вони самі поляки були. Її батько поїхав, а мама померла. Була у мене тьотка, яку за руских злапали за незаконну торгівлю (спекуляцію) дріжджами. Вона любила мущину, який повісився. Її дочку звали Марійкою, а той чоловік робив машиністом на поїзді. Так от…вона лишила собі той шнурок. Люди кажуть, що то «щаслива» річ. Я тоді ще була мала і ми часто ходили на танці в депо. Шоб далеко не йти додому, то в тої тітки ночували з Ірою. І от в 12 годині ночі..чую, що хтось ходить по хаті. «Весела» була ніч.. Після того моя мама запитувала про те, як мені спалося. Вона знала про те, що відбувається в тому домі. Коли та жінка уже помирала, то хотіла віддати людям той шнурок, а його ніхто не брав… Навіть дочка не взяла. Так вона з ним і померла..  Ви запитаєте..нащо їй то було?! Вона мала «щастя». Він (самогубець) їй все помагав і ніхто її не чіпав.

Пані Стефа про тернопільських самогубців

МЕЖІ ВУЛИЦІ БЕРЕЖАНСЬКОЇ. 1918Р. ВИДНІЄТЬСЯ ПАРАФІЯЛЬНИЙ КОСТЕЛ. ПРАВОРУЧ СЕКТОР ЦВИНТАРЯ (НЕІСНУЮЧОГО) ТА КАПЛИЦЯ СВ.АНТОНІЯ

Була така давня тернопільська історія. Тут на горі колись жила жінка, мала вона чоловіка, який повішався. І там така хата є, яку негоден було продати. Той покійник не давав того зробити і все! Хоть вона і вивезла його з того цвинтаря на Бережанській (його ліквідували в 1962р), але він всерівно не давав їм спокою. Туди вже яких тільки ксьондзів не водили. Як зачало то все кидатися.. то всі повтікали.. То довелося біля тої хати побудувати окремий дім. В тій старій хаті ніхто не живе. Люди повідали, що якби він щось зробив з тим будинком, то той, що повішався, був би перебрався до него в нову хату. Ну..є такі повішаники..шо він ся не вступає.. То не першого власника хата, то вже перепродана. Та жінка давно померла. То мої приходили в ту хату, казали, що не бояться, взяли з собою двох ксьондзів. Привели покупців..хотіли продати.. А воно як зачало там тим всім кидати..то вони повтікали.. То вже потім їм казали кльонзи, шо ви як купили ту хату, то тримайте її, но ви жити тут не будете, бо він (повішаник) без кінця буде вас турбувати. Саме тому то все лишили і побудували інший дім. Але мусите там наводити порядки, щоб він чув, що ви є. От такі чудеса…

Записано із спогадів старожилів 

Пані Стефа про неіснуючий цвинтар на тернопільському Загребеллі

Тут колись існувала дільниця Загребелля. На тому куті (Бережанська/Кривоноса) був дуже старий цвинтар. В 1962 році об’являли людям, шо хто має родичів похованих… щоб перевозили. То повідомляли за то по радіо, люди читали в газетах. Забирали хто куди міг, переважно на цвинтар біля Янівки (Підгороднє). Там багато не було могил, може 50.. ніяких рядів..просто так на купу..  Декотрі забрали, а які може й лишилися. Пам’ятників, на моїй пам'яті, вже не було, тільки самі могили. Поряд колись був рів, де ховали самогубців… Будинки №3,5,7 на Бережанській – то якраз сектор того кладовища. Шоб хтось страждав від того, що живе на місці цвинтаря..то ніколи такого не чули..

Пані Стефа про маму Зоню та татка Михайла, який будував тернопільську броварню та цукерню ві Львові

Всі дороги, рано чи пізно, ведуть на цвинтар. Питання лише в тому..йдеш ти сюди на своїх ногах чи тебе несуть. Є чимало таких, які до кладовища "не надаються", а тому губляться по лісах, ріках, морях...але зараз мова не про це. Родинний гробовець Тернополян Заводовичів / Вжесьнєвських минав сотні разів. Він розташований на центральній адеї Микулинецького кладовища. Лише 25 литопада 2014 року "випадково" зустрівся із корінною Тернополянкою пані Стефою, яка вказала на цю могилу, яка є частинкою її власної історії.

Спогад про бабцю Катерину з вулиці Доли та покинуте немовля

Хто жив по війні на вулиці Доли, той добре пам’ятає випадок, про який я оповім. Стояв там великий будинок. вірніше. його руїни. У підвалі люди робили такі-сякі перегородки, от тобі й квартира — без вікна, без електрики, без підлоги... Жило там сімей десять-дванадцять. Безногі каліки і молоді жінки, бабусі, чиї хати були зруйновані під час бомбардування Тернополя.

Звідки походить назва тернопільської вулиці Татарської?

Впродовж своєї історії замок піддавався частим нападам завойовників і значним руйнаціям. Ще в час будівництва, у 1544 році, татари зробили спробу напасти на місто, але завдяки героїчному опору нечисленного народного ополчення, яке очолювали Бернард Претвіч, Ян Гербурт, Олександр і Прокіп Синявські, вдалося стримати татарську навалу аж до підходу лицарських сил з-під Сандомира. Місто і замок були врятовані. Серйозних руйнувань зазнав замок під час нападів турків і татар у 1575, 1589,1672 роках. А в 1675 році паша Ібрагім Шишман на кілька тижнів отаборився під Тернополем і тримав місто в облозі. Розлючені невдачею під Теребовлею, ординці спалили замок, повністю зруйнували решту фортифікаційних споруд, висадили в повітря обидві вежі, спустили воду зі ставу. Сліди руйнувань залишилися надовго. В інвентарі 1690 року згадується, що замок був у суцільних руїнах, міст — без ланцюгів, в'їзна брама — без даху. Тоді ж пошкоджено вали і підмурівки, а спалене житлове приміщення перетворене на стайні. 

Радянські звірства у Тернополі – червень 1941-го

Тисячі політичних в’язнів – здебільшого свідомих українців – розстріляли працівники органів НКВД на Тернопільщині, відступаючи перед військами нацистів наприкінці червня – початку липня 1941 р.

Пан Олександр про струсівську трагедію 1939-1952рр (СПОГАД + ВІДЕО)

Населення Тарнополя з 1943 до 1945 р. скоротилось на двадцять тисяч. Напевно, більша частина людей, попереджена німцями перед облогою, просто не повернулася до міста, наприклад, поляки могли виїхати до Польщі, а частина українців лишилася по селах, а якась частина, зрозуміло, померла або загинула. За всю війну населення Тарнополя зменшилось на 34000 чол. Але це ще не все. Після 1945 р. і до 1955 р. з Тернопільщини були вивезені в «мєста нє столь отдальонниє» тисячі патріотичних сімей – родичів воїнів УПА (бандерівців). Моя мама, як лікар Струсівської лікарні, супроводжувала один раз у 1949 р. ешелон з інтернованимисім’ями, з ближніх до Струсова сіл. 

Сумний кінець «Випадкової зустрічі» (2003)

Цими днями невідомі особи викрали в центрі Тернополя «металеву жінку» — один з елементів скульптурної композиції «Випадкова зустріч» відомого майстра Стюарта Джонсона, який є національним скульптором США і вважається гордістю Америки. Зухвалий вчинок у цінителів мистецтва викликав особливе обурення — мистецьких робіт Джонсона у Європі немає взагалі, поодинокі скульптури встановлені лише у Японії та Індії. Задум подарувати Тернополю «Випадкову зустріч» було втілено не за один день — раптова згода скульптора, а відтак тривалі зусилля Посольства США в Україні та Корпусу миру. Та пункт призначення цієї скульптурної композиції — один із скверів Тернополя, — на жаль, виявився проміжним. Дві металеві жінки побули тут разом лише трохи більше року…

Найбільший в Україні музей політичних в'язнів

Спогади про росіян, які перетворили Тернопіль на руїну (1917)

Доволі рідкісна листівка вулиці Сагайдачного до подій 1СВ

Будинок польських офіцерів / Гоголя,3 (1939)

Старожили згадують, що тих поляків перші совіти повбивали і всі вони лежали на хіднику перед будинком. 

Пан Олег про тернопільські повоєнні землянки

Скоріш за все від довоєнної петриківської цегольні нічого не лишилося (мається на увазі радянські часи). Якби не вона, то може би й Тернопіль не відбудували. Цеглу можна було дістати тільки по великому блату. Дружба будувалася із ракушичніка. Де профтехучилище і залізниця, то був величезний, глибочезний кар’єр. Тепер він засипаний. Різали і оце всі вулиці, подивіться, весь Тернопіль, старі будинки із нього. З Петриківської цегли будували житло. Не було людям де жити. Слухайте, Тернополь..цукрозавод. Тут після війни навколо цукрозаводу було тільки два барака. І два за заводом, а навкруги люди по привичці, як партизани, виривали землянки жили там. Як зараз пам‘ятаю, в мене колєга (дяді Колін синок) в землянці, ми до нього всігда приходили. Мама в нього була дуже хлібосольна, все нам молока дасть, в неї кіз багато було. Хліб пекла сама. В землянках жили. І Тернопіль практично, дуже багато люди жили по підвалах. Часом ми напорювалися на людей (кінець 1940-их), шо жили в підвалах. Втікали від них...