Казали люди, що моя вулиця за Австрії, за Польщі і у радянські часи завжди звалась однаково, ну, хай, майже однаково. Може, їм просто так хотілося казати? Острозького чи Островського – майже те саме. Люди часто плутали, схоже, умисно. При Радянській владі назва вулиці – Миколи Островського. От тільки до цього часу не знаю, на честь якого Островського назвали, чи то драматурга, автора п’єси Гроза, чи – осліплого комсомольця, письменника, автора пропагандистської книги «Як гартувалася сталь», адже обидва ще й Миколи, напевне, одного з яких, у відповідності до коломийки, били коло церкви, а другого коло школи.
Забули люди з, що вулиця була початком старовинного Кам’янецького тракту (Мал.1, карта, виділена коричневим кольором), що вів від Кам’янецької брами первісної тернопільської фортеці на південь і південний схід нашого краю. Первісна назва вулиці - Микулинецька, а вже багато пізніше аж на початку ХІХ ст. по вимогах русинського (українського) населення міста, яке вимагало, щоб і наші імена були у назвах вулиць, серед декількох інших українських назв, наприклад, вул. Шевченка (теперішня Пирогова), Шептицьких, Котляревського, Федьковича, Качали, Лисенка, Ленартовича (практично всі назви зараз поновлені), з’явилась і вул. Острозького (Мал.2.).
На цих вулицях переважно жили українці. Поляки мешкали у більшості в самому центрі і на Зарудді, а євреї у районі від Старого ринку до західної околиці, тобто до Ставу.
Початково вул. Острозького формувалася з ростом міста за межі власне фортеці орієнтовно у середині 1600 років за часів входження Тарнополя в склад Польщі і забудована одноповерховими приватними будинками з городами і садками здебільшого тернопільських міщан, які завдяки польському правлінню і засиллю єврейства витискалися за межі центру міста. Займалися міщани в основному рільництвом і ремісництвом, але й і торгівлі вони не цуралися. При австрійцях (до складу Австрії Тернопіль відійшов у 1772 р.) ситуація не змінилася. Корінне населення – русини (українці) утискалося і надалі. Євреї, крім західної частини міста почали займали.
Починалась вулиця коло нинішнього центрального універмагу, збудованого на фундаменті зруйнованого сов’єтами на початку 1950-х років Парафіяльного костелу (на мал.3.) вправо від одноповерхового будинку.
Фотомайстер при зйомці знаходився приблизно на місці колишньої Кам’янецької брами. Закінчувалася вулиця невеличкою площею, яку в народі називали – Рогаткою. (Мал.4).
Офіційної назви ця площа ніколи не мала. На Рогатці вулиця розгалужувалася на північ на Франтову дорогу (у радянські часи вул. Гвардійська, а зараз Замонастирська) на південь на Микулинецьку дорогу і на схід – Гаївський (колись, ще давніше, - Жуківський) шлях, названий на честь ремісника Жука - організатора оборони міста при одному з давніх нападів татар, який при цьому загинув і був похований десь на Колоденці, тобто на полях між дорогами на Великі Гаї і Смиківці. Примикали до Рогатки також райони Оболоня (Живова) і Дорошівка (була вул. Нєкрасова, а зараз Стаднікової). Тут у давнину у міську скарбницю збиралося копитове – в’їзне мито і інша платня.
У давнину вулиця проходила нижче високої кам’яної стіни зліва по всій її довжині, яка мала, на мою думку явно оборонний характер. Рештки стін у дворах будинків по лівому боці вулиці, як йти від центру можна знайти ще і у наш час. Нижче вулиці сочилося декілька джерел, які стікали на Оболоню. Стіна, джерела і ставки умовно показані мною на Мал.2. Найбільше джерело було під нинішнім Гран Базаром.
Між іншим, воно намагалось пробити собі дорогу на світ Божий десь у кінці 1960 –х років, коли будинок обласного управління сільського господарства (зараз, напроти філармонії, там де Гран-базар) був уже побудований, і затопило підвали споруди. Декількома машинами бетону його вдалося остаточно приборкати. Ці джерела утворювали ряд болотистих озерець (на жаль жодного фото не знайшлося) між теперішніми вул. Острозького і Живова. Джерела і озерця, в яких, навіть, риба водилася, добре пам’ятаю. Чим вам не фортифікаційні укріплення (стіна) з вигідним використанням особливостей (болотисті ставочки по всій довжині нижче стіни) місцевості? Десь у середині 1960-х джерела були засипані, а болотисті ставочки осушені і там, між вулицями Живова і Острозького, побудували дитячий садок МВС, школу, котельню, житлові висотки і якесь підприємство (зараз там супермаркет «Новас»).
Створення вулиці, тоді Микулинецької, стало основою для зародження Микулинецького передмістя Тарнополя, про яке згадує у своїх записах ще відомий мандрівник Ульріх фон Вердум, який відвідав місто у 1671 р. Він відмітив найдавнішу, тоді ще дерев’яну, споруду вулиці - Церкву Успєнія пресвятої Богородиці або просто Успенську, чи ще інакше Монастирську церкву.
Ця церква була збудована з дерева ще у 1636 р. за часів життя шостого власника міста Томи Замойського, і віддана під опіку Отців Василіан. У 1744 р. вона була передана світським священникам. З 1836 р. вона стала мурованою і мала, крім південного центрального входу, два бокових східний і західний з пишними колонадами (Мал. 5-1, 5-2.) і три візантійські бані -куполи.
Паства церкви налічувала 2700 віруючих. Не маю точних відомостей коли, але десь до першої світової війни, з східного входу церкви була зроблена добудова (Мал.6), яка закрила східний вхід до церкви.
Перед церквою з східного боку був досить високий, не менше трьох метрів, кам’яний мур, скоріш за все також колись оборонного характеру, а за нею – великий парк, який після заборони 1718 р. австрійської влади, наляканої епідемією чуми 1700 р., ховати людей у межах міста, перетворився ще й на християнський цвинтар (зараз там стоїть типовий п’ятиповерховий житловий будинок масової забудови часів М.С.Хрущова і званий у народі хрущобою).
 |
| ОСТРОЗЬКОГО,53 |
Використовувався цей цвинтар до 1840 р. На ньому спочивавали крім решти людей, видатні і шановані тарнополяни, наприклад, П. Білинський – автор наукової праці про історію Тарнополя, Є. Крокончаць, офіцер армії Наполеона Л.Стаженьський, а останнім, як виключення, був похований застрелений німцем в день їх вступу до міста 02.07.1941 р. прямо в церкві учень гімназії Левко Пачовський.
Там же були поховані у 1944 р. (хто тоді зважував на давні заборони і екологію) загиблі при звільнені Тарнополя радянські воїни (Мал.7.), могили яких були урочисто перенесені у 1964 р. у братську могилу на Микулинецькому цвинтарі.
Решта могил була просто знищена. Перед власне цвинтарем у парку був встановлений дубовий хрест (Мал.8) з розпяттям Ісуса Христа. Казали, що Ісус Христос був висічений з якогось цінного голубого каменю.
У 1837 р була збудована велична дзвіниця (Мал. 9-1, 9-2, 9-3, 9-4.) в романському стилі з фігурами в центрі Ісуса Христа, а по боках – святі.
Нижня частина слугувала в'їздом до цвинтаря і закривалась міцною брамою, а з боків було два проходи з дверима і сходинками для людей. Старовинні дзвони з дзвіниці в тому числі дванадцятитонний були вивезені кудись росіянами при їх відступі ще у першу світову війну. При перебудові церкви на початку 30-х років родина Острожинських подарувала церкві три нових дзвони. Найбільший – Остап, середній Мар’ян, а назву третього, найменшого люди не згадують. У 50-х роках мені, пацану, доводилось лазити по крутих напівзгнилих сходах на дзвіницю. Дзвонів там вже не було. Коли і куди вони поділись не знаю. Може, лежать десь сховані місцянами у під час другої світової війни.
У 1931 р. митрополит А.Шептицький передав церкву Отцям Редемптористам, які перетворили її у комплекс величавих споруд. В ході перебудови правий вхід до двору був також заглушений (Мал. 9-3).
Хрест з Ісусом перемістили ближче до дзвіниці, зразу правіше від входу. Мур перед центральним входом знесений Замість нього споруджені ((Мал.10-1 - Мал. 10-3.) широкі імпозантні сходи.
Правіше від них зроблені ще одні окремі сходи безпосередньо на цвинтар. Змінився і вигляд самої церкви. Вона вже мала шість бань. Була забудована колонада західного бокового входу, за рахунок чого у нутрі церкви корисна площа приміщень значно розширилось. Створений (Мал. 11.) новий іконостас, виготовлені нові лави, але старовинне майно церкви було дбайливо збережене.
Деякі ікони лишалися в ній ще з часів її побудови з дерева. Заходами тодішнього ігумена церкви Де Вохта в честь 200 річчя заснування чина (1632 р.) була збудована також унікальна для Галичини капличка (Мал.12-1, 12-2.) з святою іконою Матері Божої в глибині, прямо перед сходами і святими мощами у сутеринах, в які люди входили потоком з лівого боку каплички, а виходили з правого.
Престольний празник церкви - 28 серпня вважався днем міста, і у цей день сюди сходилось і з’їзджалось сила силенна місцян і мешканців наших околиць (Мал.13-1, 13-2.).
До середини 50-х років у церкві ще вирувало життя, особливо на день міста. Я сам це добре пам’ятаю, бо жив поруч. Так було аж поки владним партійним і владним антирелігійним структурам міста не заманулося її знищити під приводом значного руйнування в результаті війни, припинення служб, звернень народу про знесення церкви через сусідство з загальноосвітньою тоді російською школи №7 (зараз школа №13.).
Це була суцільна брехня і підтасовка! Руйнацій не було! Служби проводились! Народ не звертався! А школа побудована (на Мал.10-3 за дзвіницею видно стрілу підйомного крана) була спеціально з дальнім прицілом на знищення церкви! Спочатку у травні 1962 р. трактором з тросами знесли капличку, дзвіницю і стягли хреста з центральної бані (Мал.14.), а от 19 листопада 1962 р. церква була підірвана (Мал.15.), розвалини вивезені і на цьому місці зробили звичайний трав’яний газон, а місці цвинтаря і каплички побудували типову, як тоді казали хрущобу, тобто стандартний хрущовський п’яти поверховий житловий будинок.
Так не стало нашої величної святині, яка для тернополян була такою ж, як Почаївська Лавра для волинян і Печерська Лавра для киян. При цій сумній нагоді хочеться подякувати тим невідомим патріотам-фотографам, які з ризиком для свого життя зафіксували, зберегли і донесли до нашого часу ці трагічні моменти.
Чи була хоч якась необхідність це робити? Ні! Були просто комуністичні амбіції, впивання владою, безмежне невігластво, нехтування старовиною і почуттями віруючих! Після отримання незалежності України і дзвіниця (Мал.16.) і вся Монастирська церква була відбудована (Мал.17-1 - 17-4.) заново на тому ж фундаменті. Ясно, що вона зараз відрізняється від давньої і втратила дещо свій шарм, колорит, дух старовини і загадковість, але це також історія, історія яку треба знати і яка не повинна ніколи повторюватись! Причому це стосується всіх давніх споруд у Тернополі, бо лишилося їх дуже мало і берегти їх треба. Втрачене вже не повернеш, але треба усвідомити, що «хто не пам’ятає і не шанує минулого, не має і майбутнього». Так з сов’єтами й сталось!
Пройдемось вулицею Острозького з її початку. Першими по обох боках стоять післявоєнні будівлі. За ними з лівого боку лишився старий будинок в якому у 50-ті-60-ті роки був радіокомітет (Мал..), а далі знов новий житловий будинок - місце скупчення культурних, освітніх і лікувальних закладів, де були споруджені: єврейський шпиталь з аптекою (Мал.4.), будинок (Мал.5.) міщанського братства – Сокіл руський (збудований у 1903 р. на місці розвалених військових казарм, а в кінці 1950-х років добудований вліво (Мал.6.) і названий Будинком культури (Мал.7), а зараз обласною філармонією), українська і польська захоронки - будинки-інтернати для мало забезпечених дітей (Мал.8 і Мал.9), благодійне Завєдєніє графа Острозького (Мал.10), і, головне, Монастирська церква або Успєнія пресвятої Богородиці(Мал.11). Тут в різні часи було майже все, що потрібно людині – пологовий будинок, лікарні, дитячі заклади, школи, житлові і молитовні будинки, церкви, магазини, адвокатура, автоінспекція, суд, пошта і, на кінець, цвинтарі.
 |
| ОСРОЗЬКОГО,11 - ТЕПЕР ФІЛАРМОНІЯ |
Вулиця практично не постраждала під час визволення від фашистів, хоча й тут точилися значні бої.
Не буду зупинятися на окремих житлових будинках, хоча і вони, та й люди, що там мешкали, І за Польщі, і у радянські часи тут жило багато відомих у місті особистостей. само собою, є цікавими, а от споруди загального користування обминати не варто.
З лівого боку вулиці, якщо йти від центру міста, на розі вулиць Острозького і початку нинішнього бульвару Шевченка, перед будинком Міщанського братства розміщувався єврейський шпиталь з аптекою і молитовнею, потім там було відділення міської лікарні, пізніше конструкторське бюро дослідних робіт – зародок Сатурну, а зараз знову районна лікарня з невеличким пам’ятним музеєм, відкритим вже в часи незалежної України.
Мал. 46. Пам’ятні дошки у музеї–аптеці колишньої єврейської лікарні з аптекою. Фото 2014 р.
Мал. 47. Старовинний напис над вхідними дверима єврейського шпиталю. Фото 2015 р.
З фасаду ця споруда двоповерхова, а з двору поверх тільки один, але в середині ці поверхи сполучені між собою сходами. Стіни досить товсті, десь до метра, вони якби, про всяк випадок, замінюють оборонну стіну, рештки якої ще можна вгадати за нинішньою філармонією. Про заснування цього шпиталю говорять пам’ятні дошки цього музейчика, а нещодавно був виявлений старовинний напис над вхідними дверима, який одразу був чомусь заштукатурений.
До єврейського шпиталю примикає Будинок міщанського братства, який по аналогії з польським Соколом ( кінотеатр на теперішній вул. Франка) називали ще руським Соколом.
Мал. 48. Будинок «Міщанського братства» з ліва, а з права споруда, до його знесення якої в кінці 50-х було греко-католицьке парафіяльне Вільгельм Габсбург (Вишиваний) управління , а потім автоінспекція. Фото початку ХХ століття.
Споруджений він у 1903 р. на кошти тернопільських міщан, був у їхній спільній власності до приходу «визволителів» і використовувався для проведення зустрічей, концертів, зборів, вибрів та інших загальних, масових заходів.
«Визволителі» не тільки визволили згуртованих тернопільських міщан від тягаря недешевого догляду за цією спорудою, а також і від власності, а багатьох і від вольної волі та й самого життя. На цьому фото видно, що вулиця ще не мощена. Я пам’ятаю її вже мощеною бруківкою, як на бульварі Шевченка, а ще пізніше вже заасфальтованою.
За Польщі у Міщанському братстві побувало немало видатних художніх колективів, окремих акторів і знаних людей різних націй. У радянські часи ця традиція зустрічей видатних осіб з публікою тепер уже спочатку у Будинку Культури, а пізніше – у філармонії збереглася. Якщо б вішати меморіальні дошки на всіх видатних людей, що тут побували і за Польщі, і у радянські часи, напевне, на всіх стінах споруди не вистачило б місця. Видатних особистостей, які побували у цьому сміло можна сказати історичному будинку і перелічити неможливо. А в дитинстві мені здавалося, що Тернопіль це якась пустка!
Мал. 49. Меморіальні дошки на стінах будинку Міщанського братства (філармонії).
Ніхто вроді тут не жив, не працював, нічого видатного не сотворив. Мене завжди дивувало, що в інших містах є якісь пам’ятки видатним місцянам, а в нас … чомусь немає. Може видатних у нас не було? Просто жила тут якась сіра маса неосвідчених невдах. Час показав, що є! І досить багато! Але у ті, радянські часи популяризувались лише російські чи сов’єцькі діячі, багато з яких, навіть, не мали до міста ніякого відношення. Згадаємо лише на найбільш знаних українців: Іван Франко, Соломія Крушельницька, Богдан Лепкий, Лесь Курбас, Микола Бойцун…
У кінці 50-х років думки тодішньої влади, а також архітекторів, які відповідали за зовнішній вигляд споруд міста просто кипіли, як мені здається, від бажання знищити старовинні будови. Вони не реставровувались (ну, хто буде зважати на якусь там старовинну архітектуру, коли є надсучасний модерніцький, а, головне, сталінський стиль) а просто … зносились або, в кращому разі, перебудовувались, чи добудовувались.
Успішними проектами добудови , дякую невідомим мені архітекторам, можна назвати у Тернополі лише колишній готель Поділля (зараз рештки готелю Україна) і ощадкаси або ЗАГСу , які фактично не змінили свій зовнішній вигляд. Честь і хвала тим архітекторам! Будинку міщанського братства повезло менше. Його давній зовнішній вигляд дуже змінився. Споруда, на превеликий жаль, настільки осучаснена, що зовсім перестала виглядати давньою.
За будинком Міщанського братства існувала і залишилась донині невеличка і у всі часи чомусь безіменна площа, на яку виходять сучасні вулиці Січових Стрільців і Пірогова. По середині площі існував огорожений невисоким парапетом трикутничок порослої травою і кущами землі. На ньому у центрі ще у 50-ті роки стола зелена електророзподільна будка з потужним трансформатором. На фото, де добудова його видно. Якось один хлопчина з Оболоні заліз туди. Його сильно вразило струмом і обпалило обидві руки. Так він і ходив по місту з двома нерухомими протезами, а вже дорослим , випиваючи, стакан тримав зубами. У кінці 60-х його більш не бачили. Може, виїхав з міста? Мал. 51. Єврейська молитовня. Фото 2015 р.
З того ж боку після повороту на нинішні вул. Пірогова і Січових Стрільців до цього часу стоїть невеличкий двоповерховий будиночок, де за Польщі була єврейська молитовня, а потім вже у 50-ті – 60-ті роки, тобто у радянські часи -облспиртотрест.
Далі по вулиці практично одна напроти іншої стояли дві Захоронки - польська і українська, в яких, відповідно, польська і українська громади міста утримували і навчали за свій кошт діточок – сиріт і дітей мало забезпечених місцян. Діти жили у захоронках, кормилися і одночасно навчалися початковій грамоті, співам, танцям … Фактично, це були цілодобові дитячі садочки з елементами загального і початкового шкільного навчання. Воно проходило настільки успішно, що навіть заможні громадяни Тарнополя намагались влаштувати туди на навчання своїх дітей.
Мал. 52. Захронки
Перед польською захоронкою стояла фігура святого Йожефа – покровителя дітей, і, хоч у 50-ті там були дитячі ясла, його чомусь замінили на Зою Космодем’янську. Напевне, вона партизанка - диверсантка мала більше відношення до дітей, бо палила людські хати по дорогах до Москви, щоб німцям не було де нагрітися, а заодно лишала на зиму притулку стариків, жінок і дітей в тому числі.
Бродіння думок архітекторів Тернополя також торкнулося до цього будинку, а потім ще й приклалися з дозволу сказати наші (аж противно їх так називати) сучасні, так би мовити, архітектори. Страшно порівнювати, що було і що є зараз! Будинок зовсім втратив свою індивідуальність.
У радянські часи у будинку польської захороники були дитячі ясла, а пізніше дитячий садочок, а у споруді колишньої української захоронки розміщувався суд.
Якщо йти далі то з правого боку вулиці побачимо (жартую) історично відомий будинок, на другому поверсі якого - два вікна справа жила наша сім’я. І тут я не можу не відмітити абсурдність і невігластво підходу міської архітектури, та й влади в цілому до зовнішнього виду старих споруд. Хто дозволяє так нищити цей вид різноманітними дурницями - індивідуальними для кожної квартири і у кожного різними: утепленями, лоджіями і вікнами, та ще й прорубуванням де кому хочеться дверей чи вікон? Невже вже й наша влада клепки не має? Напевно, так воно і є!
Мал. 54. Середина вул. Острозького. Фото чи 1941, чи 1944 р., не вгадаю. Наш будинок другий з ліва. А це віні зараз. Два вікна на другому поверсі з права – наша перша шикарна на той повоєнний час тернопільська комунальна однокімнатна квартира.
Якраз навпроти будинку, де наша сім’я прожила з 1949 по 1955 р. стоїть «Завєдєніє», засноване, як благодійний фонд, ще у 1570 р. довготерміновим власником Тарнополя князем Констянтином Острозьким при церкві Різдва Христового (Середній) і збудованого у 12.05.1886 р., про що за сов’єтів замовчувалося, а зараз стало досить відомим, як і сам фундатор цього благодійного заходу. У 50-ті там був пологовий будинок, інфекційна лікарня, а тепер шкіро - венерологічний диспансер.
Мал. 55. «Завєдєніє» у 1910 р., пологовий будинок в ньому у 1953 р. і зараз інфекційна лікарня. На середньому фото я з моєю тіткою Тамарою і сусідською дівчинкою.
Богу дякувати, реставровували цей будинок досить скрупульозно. Цієї цікавої і з історичної точки зору будівлі, і оригінальної по архітектурному рішенню споруди, особливо в середині, не торкнулася ні сов’єцька модернізація, ні наша сучасна недбалість.
Наступним колоритним місцем на вулиці був стародавній єврейський цвинтар – Окописько, яким завжди опікувалась тільки єврейська громада і на місці якого побудували у середині 50-х років житловий будинок №39, зараз №45. Ще до розробки проекту будинку євреї дуже були схвильовані, обурювалися, намагалися протестувати, але марно цвинтар був сплюндрований, старовинні поховання розграблені, кістяки померлих пішли частково у медінститут, як наглядний матеріал, а їх більшість лишилася під дитячою площадкою і двором будинку до нині.
Мал. 56. Окописько у правій частині лівого фото (Між іншим, тут добре видно мур скоріш за все оборонний про який згадувалося вище. Він був висотою з чотири метри.) і житловий будинок на ньому.
Будинок був таки збудований, заселений, і я там прожив з часу побудови до кінця сьомого класу, тобто все своє осмислене дитинство. Він був яскравим прикладом помпезного сталінського стилю, і багатьох вражав своєю архітектурою. Зараз на нього, особливо зблизька сумно дивитися через явний недогляд і занедбаність.
Мало лишилося у моїй пам’яті з 1951 - 1953 років. Особливих спогадів тих часів у мене, звісно, немає. Хіба що те , як мене, волелюбну дитину, віддали у дитячі ясла (колишня польська захоронка) на декілька днів, бо батьки хотіли провідати родичів батька у Козацькому, на Черкащині. Хоч у тих яслах тоді працювала моя тітка, я не міг витримати насилля і ремствував благим матом три дні, поки батьки не були змушені приїхати і забрати мене на волю.
Так успішно і закінчилося для мене виховання у дошкільних дитячих закладах.
ОЛЕКСАНДР СТОЛЯРОВ, Вулиця мого дитинства
Немає коментарів:
Дописати коментар