Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Спогад про бабцю Катерину з вулиці Доли та покинуте немовля


Хто жив по війні на вулиці Доли, той добре пам’ятає випадок, про який я оповім. Стояв там великий будинок. вірніше. його руїни. У підвалі люди робили такі-сякі перегородки, от тобі й квартира — без вікна, без електрики, без підлоги... Жило там сімей десять-дванадцять. Безногі каліки і молоді жінки, бабусі, чиї хати були зруйновані під час бомбардування Тернополя.

У найдальшому закутку, в самому кінці довгого і темного коридору «квартиру» займала пані Катерина. Було їй десь за шістдесят. Їздила час від часу на села, привозила звідтам сир, сметану, яйця і перепродувала це сусідам. Назбирувалось на якийсь буханець хліба, на хустину. А ще Катерина (так називали її і діти, і дорослі) вміла робити масло.

На цю чудасію приходила заглядати вся вулиця. Ось Катерина виносить ще довоєнну літрову пляшку, заповнену молоком. Ретельно закриває її кукурудзяним качанчиком, кладе горизонтально і починається операція. Катерина гойдає пляшку, мов немовля. Потім трясе нею, потім — бовтає. Година друга, третя, четверта... Здається можна очманіти від цього. А Катерина несамовито добивається свого. Нарешті, маслянка сама по собі і маленька, десь з чайну ложечку, грудка жовтого масла — сама по собі... Чудо звершилось. катерина несе його у свою «квартиру»...

...І раптом вулицею Доли пішло-поїхало...

Кажуть, хтось чув, у Катерини ніби якесь дитя плакало.

— А, може то щось інше? Кажуть, вона чарувати вміє.

— Вміє. Вона ще за Польщі тим займалася.

Катерина кілька днів не виходила зі свого укриття.

І раптом!.. Ми побачили її на подвір’ї, на тому «троні» з кілької цеглин. Але на цей раз вона тримала в руках не пляшку з молоком, а... сповите немовля!

Наша сухопара, завжди сувора Катерина помолодшала, погляд її був добрий і якийсь дуже мрійливий...

— Дівчинка, — відказувала вона сусідкам. — Оце вже два тижні їй. Добре, що колись я помагала бабам-повитухам, то й сама в себе пологи прийняла.

Сенсація котилася містом. Уявляєте, жінці за шістдесят, а вона родить немовля. Наша тиха вулиця Доли стала місцем для екскурсій — кожен знаходив причину зайти сюди, щоб побачити цю неймовірну маму.

На запитання, хто батько дитини, Катерина натякала, що часто їздить на села, а там...

— Зрештою, то мої клопоти, — різко відповідала і починала колисати немовля. Але робила це невміло, здавалось, в руках у неї і тепер пляшка з молоком.

Почав до Катерини заходити наш дільничний міліціонер. «Розвідка» донесла: говорив з нею тихо, у чомусь переконував, навіть благав. Катерина пошепки щось заперечувала...

Потім знову виходила на подвір’я, пригортала до себе немовля і ніяк не могла приховати сліз.
...Дитину у неї таки забрали. І аж тоді вона призналася:

— Чую вночі десь плаче дитина. Виходжу, а вона лежить у мене під дверима. Хтось підкинув...
...Минуло років з двадцять. Автобус після Теребовлі зупинився на хвильку.

— Тут, — сказав водій, — бабці з будинку перестарілих завжди продають яблука, груші. Може виручимо їх?

Я одразу запримітив стареньку, сухеньку бабусю. Погляд у неї був якийсь затуманений.

— Ви Катерина? — вихопилося у мене.

Відповіла за неї інша:

— Вона, вона... А ви звідки її знаєте?..