Тернополянин Олександр Столяров про другу молодість у Млинках

Друга молодість! Так зветься прохід на Дикому Заході у північно-західному районі печери Млинки, де я колись, ще у молодості, побував практично зразу після відкриття району. Мені у січні 2017 р. вже шістдесят дев’ять і тому так символічно я назвав свою розповідь. Не зважаючи на солідний вік, знов провідав я цю печеру, де не був з 1989 р. Мені до цього довелось відвідати її десь, напевне, разів з вісім, вперше ще у 1964 році, коли печера мала лише 9720 м розвіданих ходів. Тоді стараннями ентузіастів, моїх добре знайомих і одноліток під керівництвом В.О. Радзієвського активно проводились перші топографічні зйомки, створювався план печери і починали вишукуватись нові її райони. Довжина відомих ходів Млинків зараз вже 48 км. (Мал.1.).

Започаткував створення мапи печери Млинки по своїй ініціативі місцевий школяр Василь Гриців у 1959 р., опрацювавши перший план - Вхідної Зали. Як раз тоді я, ще пацаном, вперше побував у печері, але не у Млинках. Це була нині засипана глиняна печера Собача на сході Тернополя.

Утворилась печера Млинки на місті древнього Сарматського моря 780 тис. років тому в створених ним осадочних породах. Тепер вона знаходиться вже на висоті приблизно 280 м. над рівнем моря у потужному карсті (кам’яні породи, що розчиняються водою) водорозділу між ріками Серет і Нічлава (Мал.2.)., де південніше знаходяться і найбільші наші печери Оптимістична (240 км.) і Озерна (128 км.).

А конкретніше, вона ховається поруч з печерою Угринь у південно-західному схилі гори Скалка в товщині гіпсу (алебастр), коло 20 м., над яким знаходиться така ж товща вапняку. Це спричинює унікальність печери Млинки – еталону гіпсового карсту , так як одночасно в ній присутні різноманіття і гіпсових, і кальцитових утворень. Температура в печерах практично стала +9 - +14° С. Вологість майже 100%. Рівень радіації цілком безпечний для людей - 15-22 мкР/год.

Млинки являють собою субгоризонтальну порожнину лабіринтового типу. Більшість довгих галерей та залів утворились у тріщинах, що тягнуться з півдня на північ з азимутами простягання 10—20 градусів. В перпендикулярному напрямку їх з'єднують короткі переходи. Висота ходів коливається від 0,5 до 20 м, подекуди пронизуючи всю товщу гіпсів. Деякі найвищі зали мають обвальне походження, в стелі вони оголюються мергелями і вапняками.

Перше письмове свідчення про печеру Млинки, наскільки я зміг виявити, датується 1887 роком. Дуже коротко згадав про неї у невеликій замітці польський природознавець Р. Заклінський, та люди знають її, напевне, ще давніше, бо побоюючись йти у глибину добували по при самому вході алебастр, так вони називали камінь, з якого після випалювання і перемелення робився гіпс, що йшов в основному як добавка до вапна при штукатурних роботах. Розчин з добавкою гіпсу краще приставав до каменю, ставав міцним на поверхні і водостійким. Перемелювали алебастр на водяних млинах , які стояли на невеличкій річечці, що впадає трохи нижче у Серет. Звідки, напевне, і назва хутора Млинки (зараз приєднаний до с. Залісся) і потічка Млинка. У 1959 р. у районній газеті «Нове життя» з’явилось повідомлення вчителя угринської школи М.А Біля про цю печеру. Він же став і автором існуючої назви печери.

Відвідав я Млинки знов, в першу чергу, щоб познайомити своїх, вже дорослих онуків Улянку, Дмитрика і подругу Улянки Магду з однією з окрас рідної Тернопільщини світового значення, як колись, у кінці 1970 років, знайомив своїх синів. Фактично організував похід мій старший син Олексій, який разом з молодшим сином Андрієм після перших організованих мною відвідин Млинків «захворіли» печерами і пізніше частенько ходили туди вже самостійно, без провідників. Вперше мої сини пірнули вглиб землі, коли їм було, відповідно, дев’ять і сім років. Тоді спелеологи дивувались моїй сміливості - взяти таких малих дітей у складну для проходу печеру.

Через ці складності, я б назвав Млинки спортивно-туристичною печерою, бо потрібно мати крім бажання, ще й певну спортивну підготовку, чи природний хист. Як видно, овчинка виділки вартувала! Мої сини закохалися у підземний світ, у подорожі, а також у природні і історичні багатства України. І, впевнений, любов до природи, до рідного краю, і намагання зберегти для наступних поколінь те, що ми зараз маємо буде передана і далі правнукам, та й, напевне, далі. Не знаю скільки раз треба сказати перед словом внуками - пра … Востаннє Олексій був у Млинках двадцять років назад, тому, щоб не ризикувати, з нами пішов наш давній знайомий Борис Гора. До слова кажучи, дивувались спелеологи і зараз, що старий дід у печеру поперся, більше того, нарівні з молоддю пройшов усі тяжкі випробовування.

Плануючи ці відвідини, трохи я боявся побачити гори сміття, що, на жаль, зараз характерно для багатьох цікавих місць в Україні, наприклад, для Червен городу (с. Нирків), узбережжя наших рік (страшно дивитись, наприклад, на Дністер) та й, що говорити, і окраїн будь якого лісу, особливо, поблизу сіл. Куди дивиться наше міністерство екології?! Може, воно повністю сліпе?

Буваючи коло наших історичних пам’яток (старовинні фортеці, замки, палаци…), також не раз дивувався, що часто камінь з них досить широко використовувався місцевою владою для побудови доріг, корівників, свинарників і… піонерських таборів. Можна сказати самі під себе копають знеславлюючи свої містечка і. І це при наявності товариства збереження пам’яток архітектури і культури. Напевне, вони обоє і влада, і товариство також сліпі ! Адже не тільки не зберігають, а ще й, надаючи відповідні дозволи, допомагають руйнувати, знищуючи нашу з вами історію!

Що до самої Млинківської печери, то я побоювався побачити, крім сміття (особисто його бачив у кінці восьмидесятих цілі гори, що лишили «шановні» кінематографісти піcля зйомок науково-популярного фільму про неї), ще й прикрі сліди зламу кристалів, слюдяних плафонів, сталактитів і сталагмитів.

Таку біду також пам’ятаю - у семидесяті роки був фактично повністю сплюндрований зал Срібний дзвін. (Мал.3.). Як видно, він являв собою цілу групу трубчатих сталактитів, як органні труби. Проведеш по них тонкою паличкою і з’являється ніжний звук. При певному тренуванні і музикальних здібностях можна було, навіть, якусь мелодію заграти. Якесь мурло, інакше й не скажеш, нарубало сокирою цих сталактитів і продавало їх на чортківському базарі. Навряд чи той бізнес був успішним, бо, як у казці про хазяйку мідної гори, підземні печерні дорогоцінності при піднятті на поверхню стають звичайним і неприглядним камінням. Підземні багатства живі! Вони живуть, виблискують і ростуть тільки в умовах печери. При винесенні на поверхню вони зразу гаснуть, а потім поступово і неодмінно вмирають.

Не інакше як ВАРВАРОМ можна назвати і безвідповідальну відвідувачку, яка знищила «ікону», названу першовідкривачами «Мадонна». Цей ще один, вже знищений раритет (на жаль, навіть, фото не має), був знайдений також у печері Млинки. Він представляв собою овальне заглиблення у стіні печери, поверхні якого була вкриті чорним гіпсом з тонким вертикальним стовпчиком тонкого голчатого кристалу прозорого гіпсу зверху до низу. Так от їй захотілося тикнути той кристал пальцем. Тицьнула і проломила його по середині.

Однозначно - за нашого життя, та й за життя багатьох наступних поколінь, ні Срібний дзвін, ні красуня Мадонна вже не поновляться! Адже всі печерні утворення ростуть на міліметр за сотню років.

Я був приємно здивований. У печері дуже чисто! Сміття я не побачив. Курити заборонено! Може, щось і було винесене, але слідів не було і те, що бачив і запам’ятав ще двадцять років назад , лишилося неушкодженим! Чия заслуга? Найбільше спелеологів чортківського і тернопільського спелеоклубів з особистим внеском ентузіаста, пана Бориса Гори, нагадую, нашого провідника.

До слова кажучи, держава ні у радянські, ні у наші часи і пальцем не поворухнула, щоб вкласти якісь кошти, знайти печери, розвідати і нанести їх на карти, виміряти довжину і зберегти їх для потомків! Все робилось силами ентузіастів і за їх власною ініціативою і гроші! Навіть, видання книжок і буклетів! Єдине, що робила і робить зараз держава, це пихата хвальба - мов у нас на Тернопіллі розвідано аж сто дванадцять печер і серед них Оптимістична - друга у світі по довжині і найдовша в світі гіпсова. Щоб бути справедливим, додам - 14 січня 1991 року печера Млинки передана Державним комітетом з охорони природи спелеоклубу «Кристал» під охорону, видано відповідні документи та положення про заповідний режим. З метою запобігання подальшому знищенню печери силами спелеологів вводиться чергування в печері та платне відвідування . Для рекреаційних цілей використовуються лише ті райони, які були відкриті до 1967 року. Відвідування печери туристами дозволене тільки у супроводі провідника спелеоклубу .

Єдина відміна , що кинулась мені в очі, у порівнянні вигляду Млинків двадцять років назад і зараз це тепер відполіровані до блиску животами і задницями тисяч спелеотуристів з різних країн світу коричньово-жовтаві алебастрові камені: Слимак, Столовий, Тещин Зуб , Гроб Спелеолога, Африка …), що впали згори колись давно і лежать прямо у проходах. По них, як не крути, а мусиш проповзати чи з’їзджати на п’ятій точці. От камінь і полірується.

Розпочалась наша підземна подорож з єдиного тепер входу (Мал. 4.).

Колись входів горизонтальних було три та ще й два вертикальних (Мал. 5.) - провалля у стелі печери. Решта з огляду на безпеку людей і свійських тварин завалена камінням або залита бетоном. Цей єдиний вхід закритий надійними залізними дверима на замку. Ключ знаходиться у спелеологів, що постійно перебувають у трьох хатах з протилежного від печери боку річечки Млинки, і без їхнього контролю ніхто в печеру не ввійде. Найближчою до печери є хата Бориса Гори.

Одразу після входу попадаєш у шикарну багатокімнатну «квартиру», де відвідувачі переодягаються для нелегкого проходження печерних лабіринтів і лишають непотрібні для проходження речі. Загальна площа Вхідної зали (Мал.6.) коло 400 кв. м. Ширина до 60 м. Висота від 1,5 до 4 м. Одна з кімнат зветься Алебастра, бо якраз тут місцеві мешканці кустарним способом , доки в кінці 1850-х років не привалило одного з них – Мельничука Миколу, добували алебастр. Люди кажуть, що таким чином він був покараний Богом за те, що працював у Великдень.

Вхідний Зал, якщо колись і мав якісь прикраси, то зараз вони знищені місцевими мешканцями в ході робіт. Так він у теплу пору року стоїть не прикрашеним. А взимку у морози таки сам себе причепурює, створюючи льодяні сталактити і сталагміти (Мал.7.).

Зараз у одній з кімнат стоїть правда ще й скульптура спелеолога - подарунок спелеологів - молдаван (Мал. 8.). Деякі з кімнат мають у певних місцях мають отвори – проходи у подальші печерні лабіринти. Наскільки пам’ятаю, їх три, але всі вони приводили до першого значного розгалуження - Гроту Столовий з плоским каменем по середині.

Новоявлені туристи-спелеологи Уляна, Дмитро і Магда , подруга Уляни, в першу чергу отримали докладні інструкції по методиці проходженню різних ходів і поведінці в екстремальних ситуаціях … Думаю, вони будуть корисними для читачів цієї оповіді, якщо вони збираються вперше відвідати печери, тому аргументовано їх приведу. Чого - чого, а кваліфікації у нас трьох дорослих для цього вистачало, особливо, звичайно, у Бориса.

Основне для відвідин печер це надійне і зручне світло, щоб щось побачити в (тут найкраще підходить емоційний російський вираз) «кромешной тьме». Дійсно, такої густої темноти більш ніде, крім печер та шахт, не зустрінеш. На початках шестидесятих років це був запас свічок і сухих сірників. Звичайні ліхтарики на тодішніх батарейках не виручали, бо батарейка дуже швидко сідала. Пізніше вже з’явились шахтарські, так звані коногони, з досить великим, тяжким і не зручним акумулятором, який носили на поясі, і власне світильником, що причіплювався до шапки, пізніше до каски. Але свічки все одно брали для підстраховки. Зараз зручних і надійних джерел світла розвелось багато, але завжди треба пам’ятати, що при підвищеній вологості печер найнадійніші батарейки і акумулятори розряджаються набагато швидше, ніж у звичайних умовах.

Ходити в печері то тільки так зветься - ходити. Треба немало зусиль і фантазії, винахідливості і спритності …, щоб, знову ж «пройти», під землею декілька кілометрів, навіть, якщо ти маленький і худенький! Я вже не кажу про повненьких особливо в місці звідки ноги ростуть і на пузі. З ними бувають казуси, як і з Вінні-Пухом, що застряг при виході з печери Кролика. Спелеологи жартують: -То не біда! Посидиш зо два дні, схуднеш і тоді запросто вилізеш! Таке може статись у вузьких проходах, які треба пройти, щоб щось побачити. Тут, зрозуміло вже не ходиш, а лазиш рачки, уважно дивлячись одночасно і під ноги і, по боках і на стіни, і на гору, або на пузі вужем повзаєш. Нічого іншого не вигадаєш!

Виникають, часом, різні казуси, як в лазі Веселий. Він так названий через те, що повненькі туди влазять і застрягають в районі свого попереку. Їх, звичайно, підштовхують, проштовхують і, на кінець, витягують, частіше всього … без штанів. Тому й лаз так названий.

З гумором, але цілком справедливо, названий і лаз на давно освоєному Малому кільці, який називають Родзал. Це дві щілини одна над другою нижня ширша з напівкруглим дном, а над нею вужча, в яку тяжко пролізти. Проходити його через той згин дна треба на спині (на пузі дуже тяжко так сильно прогнутись), відштовхуючись розведеними ногами від дна і стінок. Таким чином, точно повторюєш позу жінки при пологах, навіть, свої розкарячені ноги добре видно.

Для хлопців може ще стати несподіваним і неприємним сюрпризом, який потім буде ще довго згадуватись «Тещин зуб», що стирчить у кінці спуску з слизької з глиняним дном горки. З’їзджаючи з неї той зуб частенько попадає поміж ногами. Цей подарунок долі «зручно» розташований зразу після слизького спуску.

Не легко також пройти гладкий затертий пузяками і задницями туристів і слизькуватий від вологи гіпсовий камінь Ушба, який має певне 2,5 м висоти. На нього треба вхитритися вдертися, а потім умудритися без пригод злізти, бо далі треба попасти у вузький прохід (так і хочеться добавитити - задній)...

Найчастіше складні вузькі лази знаходяться на кордонах окремих районів печери, як вхід у новий район. Майже кожен з них розкопували та розширювали ї, щоб наступні покоління змогли вільніше побачити - що ж то там далі буде. Після проходження лазів, враховуючи глинисте і мокре дно, одяг буде обов’язково «трошки» забруднений, тому не раджу ходити у печеру у фраках з метеликами, чи дорогому вбранні, але воно повинно бути міцним і просторим, наприклад, комбінезон з досить теплим нижнім одягом, щоб не обмежувались ваші рухи і ще дуже бажані легкі рукавички. Найкраще взуття – високі кросівки.

В печері скрізь тебе можуть чекати різні несподівані проблеми у вигляді хиткого каміння або провалів прямо під ногами, виступами з боків чи зверху, об які можна боляче вдаритись. Про них треба не забувати попереджати того, хто йде ззаду, а для захисту голови бажано мати каску або досить товсту шапку.

Тоді не станеться те, що бувало з багатьма відвідувачами, наприклад, при проході перевалу Бечо (названий так по перевалу на Кавказі, бо деякі спелеологи були ще й завзятими альпіністами), який знаходиться у Східному районі і представляє собою досить вузьку кам’яну трубу з гладкими стінами над підземним горбом з глиняним дном, а на вершину горба сочиться зі стелі вода. Влізти на нього (ясно, що лізеш догори рачки, пузом вниз) чіпляючись за гладкі стінки ще можна, а спуститися повільно тяжко, бо втриматись на слизькій глині практично неможливо. Обов’язково зриваєшся і на пузі по рідкій глині вилітаєш з того Бечо, як снаряд. Та ще й перемазаний спереду глиною і брудний, як чорт. Більш-менш тендітні і спритні хитруни розвертаються на вершині горба і зручно їдуть вниз вже на своїй м’якенькій «п’ятій точці», але також з досить високою швидкістю. Внизу їх чекає несподіванка! Це величенький кам’яний виступ якраз напроти голови хитруна. В кращому випадку, гуля на лобі забезпечена ! Зі мною у перше відвідування Млинків так і було, та, дякувати Богу, трохи пом’якшила удар ватяна зимова шапка, яку тоді більш досвідчені, або попереджені, надягали для захисту голови. Про каски ми тоді і мріяти не могли!

Крізь тріщини у породі часто сочиться вода, тому стіни, камені і глиниста підошва, чи, інакше, дно печери, завжди вогкі і слизькі. Ноги треба намагатися ставити на повну ступню і бажано ще й триматися за стіни.

І таке буває… , часом, дна не має. О ! Вже віршами заговорив! Просто тріщина між каменями продовжується кудись в глибину, куди пролізти не годен. Тут ні ходіння рівно, ні згинаючись, ні лазання рачки, ні повзання на пузі взагалі неможливе. Дна ж зовсім немає ! Через декілька десятків метрів дно з’явиться, але то буде потім, а цей то проміжок треба якось «пройти», чи краще пролізти. От і «проходиш», як укажуть спелеологи - на розпорах, шукаючи якісь виступи і впираючись у слизькі стіні руками і ногами, а, часом, спиною і ногами, а під тобою і над тобою по двадцять метрів – вузька щілина (Мал.9-1.).

Впасти вниз – цілком можливо, та ще й там, внизу, у вузькому місці заклинитись. Навіть, якщо не поламаєшсь щось чи заб’єшся, вилізти назад тяжко! Та не тільки дна немає! Стелі, між іншим, також. Догори, Богу дякувати, не полетиш, а от ймовірність отримати згори подарунок на голову, хоч і не є значною, та все ж існує, адже частенько там, нагорі, є так звані висяки - такі собі камінчики вагою від одного кілограма до декількох тонн. На них треба зважати і, ясно, остерігатися. Бувало у першопроходців, що ставались справжні обвали породи. Якось миналося без особливих травм. Досвід в тому числі альпіністський допомагав врятуватися. Крім того, хто лізе зверху може зачепити якийсь камінчик і він падаючи може травмували тих, хто знаходиться нижче. Треба вчасно крикнути: - Камінь!

Особливо складними для трохи «колобків» з короткими ногами, є проходи : Фантазія (Мал.9.), Дитячі розпори , Учбові розпори ...

Здавалось би, назва Фантазія (Центральний район) обіцяє нам неймовірну красу, так здавалося моїй дружині Тамарі, аж ні – неймовірну фантазію, щоб там пройти, адже тільки, щоб попасти у клиноподібну тріщину загальною висотою метрів з двадцять, треба добре помудрувати – піднятися без опори для ніг тільки за допомогою рук і спини з півтора метри між двома плоскими, без всяких зачіпок досить гладенькими плитами, а потім ще й пролізти треба по середині провалля на розпорах метрів з тридцять, впираючись руками і ногами в досить гладкі кам’яні стінки. Не дай Боже впасти – заклинишся в щілині, а витягти тебе звідти буде ох як тяжко, навіть, якщо не травмуєшся. Такі сумні випадки бували! Дякувати Богу, обходилось без травм! А от скільки лежить в глибині таких ходів фотоапаратів, ліхтариків і інших особистих речей відвідувачів ніхто не знає. Мені доводилось не один раз підставляти спину, щоб людина могла пройти Фантазію. Якщо це дитина, чи особа жіночої статі, то куди ще не йшло. Пам’ятаю, водили ми з синами у восьмидесяті туди двох американців, один з них був фотокореспондентом журналу «Нейшіонал Джеографік». Вроді й не товсті вони були, ті американці, але, певне, гуморист Михайло Задорнов правий – гнилі, слабкі і мислять, якось по незрозумілій нам логіці. Кажуть, що мозок людини на 80% складається з рідини, біда тільки, що у багатьох ця рідина – трохи тормозна. Отакі були й американці. А , може, вони психологічно хворі були? Руки й ноги в них тряслися, навіть, стоячи у мене на спині. Врахуйте, що мені тоді було вже під п’ятдесят років, а їм ще десь коло тридцяти.

Особливо тяжко ходити на розпорах, коли на значну в цих випадках одиницю зменшується кількість надійних опор, бо освітлювальний прилад мусиш тримати у руці, найгірше мати свічку! Вона обпікає пальці і руку, і, буває, як сталося з моєю жінкою, загоряється пасмо волосся, що вибилось з під шапочки, а згасити його нема чим, бо руки зайняті. Моя Тамара змушена була терпіти, крутячи головою, і чекати поки палаюче пасмо само не згасне.

Для першовідкривачів існує ще одна небезпека. Так дно печери, чи ще інакше підошва – це нанесений водою тонкий намул або пісок, потім знизу підмитий водою, а зверху лишається лише тонкий шар трохи затверділого піску з глино. Тому у нових, щойно відкритих ходах, існує ймовірність кудись провалитися. Таке бувало! І таке може статись, навіть, у старих районах, адже печера живе і видозмінюється і підмив міг пройти, наприклад, вчора після якоїсь значної зливи.

Є місця, куди можуть попасти лише, краще всього вжити російське слово «избранные», тобто найтендітніші по габаритах. Для прикладу, приведу район СТП, названий по перших літерах імен першопрохідців Сергія Єпіфанова, Тетяни Єрмакової і Павла Урузбаєва. Одним з першовідкривачів був і наш провідник Борис Гора. Вхід – це дев’ятиметрова глибока тріщина, яку пройти можна лише на оригінальних розпорах , впираючись грудьми і спиною. Спелеологи жартували, що, навіть, носом. За нею досить великий зал з сталагмітом по середині потім знов глибока і вузька дев’ятиметрова тріщина (в найвужчому місці 18 см.), яка після її розширення названа поетично Клізмою Кампанели, тобто щоб через неї міг пройти явно не Чахлик невмирущий , скелет якого там явно би просунувся, а трохи вгодований спелеолог чортківець Кампанела. Так що до автора Міста Сонця Томазо Кампанели назва ходу ніякого відношення не має. Далі знов невеличка кімнатка, у нижньому ярусі якої усипана великими кристалами дірка у формі замка, названа Єжовим проходом, бо дуже колюча. За цим проходом і потім за розкритим завалом поставлений вертикально штопор. Викручуєшся по ньому «бачиш – чіясь задниця. Ти її кусь! Ай! Це ж моя» ! Так свої враження передав Сергій Єпіфанов і назвав цей лаз Нова фігура. На цих «ситах» проходив другий відбір «избранных», або людей черв’яків, які, через ще декілька нехороших ходів на кінець попадали в простору з рівною підошвою галерею Радзієвського (Мал.10.)

Про складність відкриття цього району говорять і дати. Вперше в район пробрались у березні 1996 р., а завершили в основному роботу у січні 2005 р. Перспектива знайдення продовження лишалася! Надії, які цілком виправдалися у 2009 р. відкриттям району Глобальний. До попередньої довжини печери Млинки добавилось аж 14 км. За пів року після відкриття СТП туди змогли пробратися лише 6 спелеологів, а до цього часу там, а відповідно і у Глобальному побувало менше людей ніж на Джомолунгмі. Може це й добре? Краще і довше збережуться крихкі печерні принади! Відкриття району Глобального надало реальну перспективу з’єднання Млинківської печери з Угринською (Мал.11.), вхід якої знаходиться від входу у Млинки на один кілометр нижче по потічку, адже напряму до з’днання лишилось якісь нещасні 203 м. Тернопільським клубом «Поділля» та «Кристалом» з Чорткова ця тяжка, як ви вже усвідомили, і безкорисна робота ведеться аж по трьох перспективних напрямках.

З самого початку освоєння Млинків існував обряд «викрадення» спиртного з рюкзаків «салаг», тобто тих, хто відвідував печеру вперше і не був знайомим з встановленим суворим сухим законом. Це проходило наполегливо, але м’яко. Трохи випимші в печеру категорично не допускались! Спочатку було цілком справедливе і слушне попередження про неможливість вживання алкоголю перед і під час відвідин підземель, і взяті з собою пляшки лишалися у рюкзаках. Коли всі спускались під землю один з бувалих спелеологів конфісковував і ховав алкоголь, і, коли група поверталась з маршруту, його вже не було. Лунали обурення і звинувачення у крадіжці! Стрілка переводилась на місцевих хлопців. Мусіли з цим погоджувались, адже всі йшли вроді разом. Такі дії були дуже правильними, не дозволяти неконтрольований алкоголь, бо «під градусом», багато хто знов рвався у «бій», і був ризик якоїсь неприємності, наприклад, травмування чи заблукання. Обстановка розряджалась коли вже ставало ясним, що «вже ніхто нікуди не йде», і тоді на арену виходила випадково «знайдена» контрольована бувалими частина алкогольних напоїв, адже хто і скільки пляшок було привезено вирахувати було тяжкувато. Як зараз (противно слухати але, це слово-паразит вживається аж зачасто) молоді люди кажуть – «корочє» п’яних і буйних ніколи не було, як ніколи не чув про будь-які інциденти між відвідувачами.

Основне, що пильно контролювали вже під землею досвідчені спелеологи, це щоб ніхто від групи не відбився і розставляли групу так, щоб сильніші духом і тілом могли допомогти слабшим. Вів і замикав групу завжди дуже досвідчений, а в середині група розставлялася так, щоб сильніші допомагали слабшим. Досвідчені слідкували, щоб від групи ніхто випадково не відбився від групи, бо заблудитися у кожній печері дуже просто. Печери значно, значно складніші за будь-який рукотворний лабіринт, тому нагадую про страшну небезпеку – заблукати. Там у заплутаних лабіринтах під землею недосвідченим відвідувачам це запросто! Прикладом можуть служити , рештки (Мал.12) сорокап’ятилітнього Карпа Музики з с. Зелоної , що поліз у печеру десь на початку ХХ століття і заблукав лишивши сиротами чотирьох дітей. Це все вияснено в результаті проведених досліджень. Лауреат Нобелевської премії відомий французький спелеолог Ноберт Кастере про себе писав: - Я почав з зовсім недопустимого: сам вирушив на підземні пошуки, але це все через неосвідченість…, я не усвідомлював небезпеки…

Досить одним оком глянути на карту Млинків (Мал.1) і зрозумієш, що тут заблудитися запросто! Якщо врахувати ще й те, що в деяких місцях печера двох, а то й трьохповерхова (західна частина району Глобальний …), можна уявити собі складність орієнтування під землею для не підготовлених відвідувачів.

До встановлення надійних контрольованих дверей на вході бували , і не раз, випадки необхідності організації пошуків “диких” туристів, що заблукали в лабіринті і не могли самотужки вибратись на поверхню. Деякі з таких занадто ризикових і самовпевнених “дикунів” намагалися ходити за допомогою нитки, прив’язаної коло входу. Потім котушку вони розмотували і надіялися по нитці повернутися. Хоч і далеко через обмежену довжину нитки не зайдеш не завжди виходило! Одного з таких ризикових хитрунів, мого однокласника Сашка Бударного, у середині 60-х років знайшли лише на третій день. Нитка, за допомогою якої він мав надію повернутися назад, розірвалася чи була перерізана гострим гіпсовим кристалом і він її протягнув за собою якийсь час, а вертаючись звісно… заблукав. Причому сидів два дні він без їжі, води, вогню і освітлення у тупиковому ході всього в трьох метрах від дороги до виходу, якщо не враховувати, що між ним нею була кам’яна стіна. Богу дякувати, що він хоч повідомив своїх друзів, що лізе у цю печеру. Врятували! А заблукав він лише на півдорозі до виходу від гроту Столовий на першому ж розгалуженні. Треба було йти правим, а він пішов лівим коридором.

Що тягне людей у печери? Гени предків, які жили у печерах? Бажання вийти за межі буденного і попасти у невідоме, незвідане? Якось урізноманітнити життя, екзотика чи підземні красоти? Напевне, все разом! Зупинимось на останньому.

Печера Млинки, вже говорилось, утворена у товщі гіпсу над яким знаходяться вапняки. В цьому її унікальність, адже одночасно в ній можна спостерігати і різноманітні тендітні гіпсові і чудернацькі кальцитові утворення.

Основна маса гіпсової товщі, чи інакше алебастру це хаотична суміш: непрозорого і на половину прозорого компонентів у вигляді, здавалось би, звичайного каменя. Серед них досить часто зустрічається пластини прозорого різновиду - пластинчатого гіпсу чи інакше слюди (Мал.13-1,13-2.), тонкі пластини якої здавна, ще до винайдення скла, використовували для вікон, бо по товщині вона легко кололася.

Зустрічаються, правда , дуже рідко, вельми значні, утворення жовтавої слюди у вигляді досить великих плит, до 1х1 м, товщиною до 1 м, стовпів чи, оце вже частіше, не таких значних вкраплень, які називають плафонами (Мал.14-1,14-2,14-3.) , бо при піднесенні до них ліхтаря світло проникає у їх товщу і вони наче засвічуються. Здається, плафон тільки й чекає, поки його засвітять і помилуються його дивовижною нерукотворною красою. Вражають плафони! Найбільше, якщо світло пускати вздовж пластин з яких він складається, та ще й рухати джерелом світла.

Гіпси відносяться до карстових порід, тобто мають властивість розчинятися у воді, яка, просочуючись через його товщу, утворює перенасичений розчин, знаходить собі центр кристалізації і утворює ще одну - кристалічну форму існування гіпсу. Центрів кристалізації у Млинках безліч, перенасиченої гіпсом водички і загальної вологості вистачає, температура підходяща, тому кристали зароджуються всюди: і на стінах, і по стелі, і на великих брилах, що впали згори, і на маленьких камінцях, які валяються по під ногами. Перше, що кидається в око при перших кроках у печері, це виблискування відбитого маленькими кристаликами світла від вашого освітлювального приладу. Враження таке, що це розсипані при морозі великі сніжинки (Мал.15-1).

Уявіть собі ясну, місячну і морозну зимову ніч після лапастого снігу, якій щойно випав і виблискує, переливається мільйонами живих зірочок по всій поверхні (15-2.). Отак виглядають стіни і стеля наших гіпсових печер, тільки такий “сніг ” покриває не дно, а всі стіни і стелю печери, якщо вона є. Коли ж просуваєшся по проходах печери зірочоки то там, то сям виблискують, гаснуть і знов запалюються. Дуже ефектно, екзотично, гіпнотизуюче і вражаюче! На жаль, цієї краси ніяка світлина передати не може, але при певній фантазії, можна уявити, як масово пермигуються ці маленькі світлячки.

В багатьох місцях кристали гіпсу виросли до більших розмірів, скупчуються і починають утворюватися їхні колонії (Мал.16.), які з часом розростуться і вкриють всю поверхню (Мал.17.).

Водичка перенасичена гіпсом просочується, капотить і капотить, а їх колонії і самі кристали ростуть і ростуть (Мал.18-1 – 18-2.)

виростаючи до розмірів гігантської мальовничої шапки (Мал.19., Мал.20.).

Висота кристалів коливається від одного мікрона, до, ті що я бачив, до одного метра (Мал.21-1 – 21-2.).

Подекуди, під своєю вагою вони відриваються від стіни чи стелі і падають, та й там продовжують жити і рости. ! В залежності від того, через які ще мінеральні породи просочується водичка, що вирощує їх, міняється і колір утворених нею гіпсових кристалів. Бувають вони водянисто-прозорими (Мал. 22.), сніжно чи молочно-білими (Мал.23), рожево-червоними (Мал. 24.), жовто-бурими (Мал. 25.), сірими, а часом і майже чорними. Кристалічні утворення дивують різноманітністю кольорів і відтінків!

Форма кристалів залежить від умов, де проходить кристалізація. Часто вони бувають у формі троянд і бувають схожі на ці королівські квіти за формою. Таким чином, натрапляєш, часом, на цілі різнокольорові поляни вічно квітучих кам’яних троянд на стінах печери! Іноді, це мов шароподібні флокси чи гортензії, від їх звичного розміру до розмірів. Око не може намилуватись різноманіттям і сумішшю кольорів і форм!

Про структуру побудови і форму окремих кристалів – годі й думати, щоб їх хоч би якось назвати. Але, все таки, відзрізняють крім найбільш розповсюджених і звичних кристалових форм ще перовидні (Мал. 26-1, 26-2.), та голочні (Мал. 27.).

Не дуже обізнані «спеціалісти» по дорогоцінних і на половину дорогоцінних каменях можуть елементарно сплутати гіпсові кристали , коли вони знаходяться під землею, у їхньому рідному середовищі, з агатом, і з бурштином, і з гірським кришталем….

Не менш цікаві речі витворюють у печерах перенасичені розчини кальцію. В тому числі химерні випуклі візерунки, натіки і напливи. Гляньте на цю вражаючу красу (Мал.28 - Мал.34.).

Жоден модерновий скульптор чи художник абстракціоніст з найбагатющою уявою і величезною майстерністю не зможе навіть в першому наближенні повторити те, що матінка природа створює запросто. Утворювались ці напливи і натіки тисячоліттями у місцях, де вище пласту гіпсів лежать інші по своїй природі і властивостям пласти вапняків. Не часто в світі знайдеш таке поєднання! Проходячи через вапняки водичка насичувалась вапняковими частинками, а попавши в порожнину і стікаючи по її стелі, стінах і підлозі розчинені частинки вапняка осідали чи, точніше, кристалізувались і за багато років створювали наче вивержену з вулкана розплавлену і потім застиглу лаву (Мал.28-1 – 28-4.). Що ми зараз і бачимо! По першому враженню від побаченого я б назвав ці напливи ще звалищем скам’янілих морепродуктів : восьминогів, кальмарів, омарів, медуз, …, морських коників, крабів, різних черепашок... Такі вже в мене асоціації виникли. В цих напливах кожен може побачити, що йому заманеться. Наприклад, напливи, зображені на Мал.28-2, називають Адамовими Ребрами, а це чим вім не аерофотознімок гір з ущелиною (Мал.29.) чи скам’янілий розпластаний доісторичний ящур (Мал.30.).

Дивовижно – казковим є світ сталактитів (Мал.31-1 - Мал.31-3.). , сталагмітів (Мал.32 .), яких у явному вигляді в наших печерах чомусь зустрічається мало, і сталактонів. Природа їх народження така сама, як і напливів чи натіків тільки водичка тут не тече , а скапує, нарощуючи утворення.

Сталактити звисають зі стелі і карнізів печери. Вони виникали в місцях, де з верхньої частини капала вапнякова вода, Лише в деяких місцях Млинків сталактити щиро радують око відвідувачів. Я особисто бачив сталактити довжиною до метра, та, часто, в нас вони виглядають, наче маленькі органні труби, з відчутною в середині порожниною, як у Срібному Дзвоні.

Сталагмити наростають в низових місцях, куди капала вода з місця утворення сталактитів. Потужні сталагміти зустрічаються чомусь у нас ще рідше.

З довгим, довгим часом ці два утворення з’єднуються між собою, утворюючи стовпчик, чи підпорну колону - сталактон . Такі стовпчики-підпори у нас зустрічаються у змішаних групах сталактитів і сталагмітів (Мал.31-33.) і якби ховаються від наших очей. Окремо стоячих практично немає. Найвражаючою залою з такими утвореннями є Казка.

Трапляються в наших Млинках і рідкісні у всьому світі жовтаво-рожеві печерні перлини – овальні - ооліти і плоскі - пезоліти. Вони також утворюються з перенасичених розчинів шляхом наростання кальциту, але умови їх утворення інакші. Центрами кристалізаціі для оолітів є маленькі пісчинки. Водними потічками, насиченими кальцієм пісчинки в калюжках перекочуються час від часу і ростуть в розмірах. Особливо привабливі на вигляд ті, що вже виросли і через зміну обставин, тобто припиненні подачі води, починають покриватися тоненькими, мов голочки кристаликами крихкого гіпсу, і перетворюються на унікальних маленьких, тендітних, мов пухнастих, симпатичних їжачків. Пезоліти створюються на дні практично стоячих калюжок, що тільки час від часу поповнюються водою, тому кальцит кристалізується якби почерговими шарами.

Такі печерні перлини утворюються зазвичай в найглибших куточках печер. Я бачив їх, у Млинках, у колись тяжко доступному щойно відкритому гроті Яйце і, чув, що знайдені вони також у нововідкритому районі Глобальний і зразу ж засекречені спелеологами. Яйцем грот зветься через його яйцеподібну форму його, так би мовити, стелі. Знаходиться воно на глибині коло 40 м. Грот цікавий ще й тим, що навесні майже затоплюється, а влітку на його дні (підлозі) стоять дві калюжки - озерця, з прісною кришталево чистою і смачною, як на мене, водою.

Води напитись можна практично в кожному куточку багатьох печер. Треба тільки знайти місце, де водичка капотить (Мал.34.), підставити баночку чи стаканчик і почекати, поки накапає. В деяких місцях такі баночки, дбайливо залишені попередніми відвідувачами, стоять, чекаючи спраглих, вже давно і напитись можна одразу, не чекаючи, з тої вже шурпатої баночки, що вже, навіть, вкрилася гіпсово-кальцієвим нальотом.

Важливо, при цьому не забути поставити баночку на місце для майбутніх поколінь спраглих спелеологів чи туристів. А водичка та холодна чиста, як сльоза, здається, без яких би то не було присмаків, і дуже смачна. Дослідивши її вчені прийшли до висновку про не можливість її постійного споживання через занадто високу мінералізацію. Спомини про водопій у такому екзотичному місці залишаються з вами на все життя. Та це тільки напитись, а якщо деякий час треба жити у печері, наприклад, спелеологам, що розкопують ходи у нові райони, вода стає проблемою номер один у багатьох печерах. Хоча там трапляються маленькі озерця (Мал.35.), але вони не можуть забезпечити потреби експедиції, що часом складається з десятків людей. Та й ці озерця у, наприклад, Млинках і Оптимістичній розташовані чомусь не дуже зручно, у досить віддалених районах і добратись до води – задача не проста. Ще складніше успішно повернутися з водою назад! Пронести ж тяжкий вантаж треба десятки кілометрів по непростих, а часом і дуже складних, як при роботі у районі Глобальний, проходах. Та й набрати велику кількість чистої води з міленького у глині озерця не так просто. Ця проблема відпадає лише у печерах з проточною водою, наприклад, у печері Озерна, яка на початках після відкриття звалась Голубі Озера. От тут то чого-чого, а води вистачає (Мал.36.). Навіть поплавати на надувному човні (Мал.37.) чи скупатись (Мал.38.) там можна. Не дарма, майже суху печеру Оптимістична відкрили обезводнені Львів’яни, а Озерну – тернополяни, у яких, як казали люди, води і біди завжди було вдосталь.

Ще рідкіснішими в світі є кальцитові утворення– гелектити. Вони були відомі, але лише в печерах теплого клімату середньої Азії і південної Америки. При умовах нашого клімату їх присутність у печері Млинки (район Евріка) і у Оптимістичній явище неймовірно унікальне. Гелектити мають трубчату структуру і через це, не підкорюючись законам тяжіння, ростуть як їм заманеться. Звідціля надзвичайне багатство їх форм. Немає, напевне, на нашій планеті квітки, форму якої вони б не повторювали. Важко собі зрозуміти, що із звичайного вапняка природа створює таке чудо Не меш важко уявити, що їм, напевне, понад 100 тис. років. Не маючи світлин гелектитів з печери Млинки, привожу їх фото , зроблені у печері Оптимістична, де їх значно більше (Мал.39-1 – 39-5.). Слід зауважити, що, якщо наші печери охороняються Законом, як заповідники, то місця з гелектиттами це заповідники у заповіднику. Туди спелеологи стараються нікого не водити, та й самі без особливої потреби не ходять, бо свято оберігають наші підземні багатства.

Існує «страшна» легенда про печерного Мінотавра, чи інакше Чорного спелеолога, який все бачить (Мал.40.), все знає і оберігає печери. Якщо хтось візьме собі з печери хоч найменший кристал, то обов’язково відіб’ється від групи і заблудиться.

І сидіти тоді йому одиноко у темноті і абсолютній тиші, продовжуючи свою вже не мандрівку, а, скоріш, нервове випробовування, не менш подвійного часу на дорогу від входу до місця де сидить зловмисник. А почне він метатися і самостійно шукати дорогу до виходу і того довше. Така ціна кристалу, який хочуть винести! Оберігає кам’яні квіти і химерні напливи ще й Білий спелеолог, всевидяче око якого також уважно слідкує за відвідувачами (Мал.41.), щоб вони навіть не торкалися до підземних красот. Кристали живі! Але тільки в умовах печери вони можуть похвалитися своєю красою і неповторністю

Іноді природа творить нерукотворні справжні художні вироби. До прикладу, «скульптури» - різні кам'яні химери: Бик (Мал.42.), Чорт (Мал.43.), Рука хазяїна печери, Крокодил, та ще й Орел з Ящіркою у Кривченській печері Кристалічна, Маска у Млинках (Мал. 44.).

Картини чи ікони. картина - Сонце у Озерній (Мал.46.) та ікона - Мадонна у Млинках, а про які ми вже згадували раніше. Взагалі, кожна людина у нагромадженні каменів, напливів і кристалів може побачити в залежності від власної фантазії практично все, що їй завгодно. А як вам подобається (Мал.47.) Хрестовий Прохід у Печері Озерна! Хто в світі хоч би спробував про таке подумати, а потім створити?

Тепер приступимо безпосередньо до підземної подорожі нашої різношерстої за віком групи. Прибули ми Бориса Гори в середині суботнього дня 21 січня. Він впізнав і мене, і сина, бо зустрічалися при походах під землю не раз. Його вразило, що Олексій прибув з рюкзаком виробництва 80-х років самого Бориса. Він зразу ж продемонстрував свій виріб синові Андрію, який якраз від’їжджав в АТО. Обоє дивувалися, що той рюкзак до цього часу ще служить. Переодягнулись і наша маленька група вдерлася на крутий горб зараз вже густо порослий деревами і кущами у верхній частині якого міститься вхід до Млинків (Мал.48.). Колись доводилось довго шукати дрова, щоб запалити багаття для приготування їжі. Після невеличкої наради вирішили йти на північ у район Ранковий, де ми з Олексієм побували колись зразу після його відкриття і пам’ятали цілі друзи різноманітних гіпсових кристалів, які й хотілося показати дітям. Шлях, щоб діти відчули «задоволення» від процесу підземної прогулянки, вибрали не найлегший. Пішли найчастіше вживаним ходом через камінь Слимак. Потім був через зал Столовий - центральне місце розгалужень до основних районів Млинків, зал Зірочка - ще одна «вузлова станція», і далі ...на північ. Ось і лаз Чортове Горло! Ох нелегко він мені дався (Мал.49.)! Хоч він тепер добре розчовганий тілами багатьох відвідувачів, та з моїми віком і теперішнім пузом… Дітлахи проскочили запросто (Мал.50.)., а я ліз, ліз і згадував своє тяжке проходження у восьмидесятих. Тоді я, звичайно, худіший був, та громіздкий акумулятор на поясі дуже заважав.

Я сподівався, що покажу ще нашій молоді грот Музей, де колись зберігались виліплені спелеологами , так би мовити - на пам’ять, різні глиняні скульптури, та Борис сказав, що вони практично ліквідовані. Трохи жаль, що ця пам’ять вже пропала. Та то не страшно. Головне, дбайливо збережене для потомків те, що матінка природа сотворила! Ось і «відкритий на кінчику пера», як планета Уран, район Ранковий (Мал.51.). з його неповторними і унікальними, розсипами по стінах і стелі гіпсових кристалами (Мал.52., Мал.53.).

Навмисно надаю для порівняння раніше непубліковані світлини відвідин моїми синами у восьмидесяті роки. Вони, як на наш теперішній час, набагато слабше передають підземну красу. Але, якщо згадати, що тоді треба було м’яко кажучи пронести в глибину досить громіздкі і незручні для відвідин печер фотоапарат, ще й з спалахом, а потім на волю з під землі з ними вибратись! Я вже мовчу про складний процес проявлення плівки і друку знімків… Знаючи це, можна високо оцінити працю тодішніх закоханих у підземну казку фотохудожників.

На поверхню ми вибрались досить швидко, бо вже не тратили час на оглядини підземних красот. Стомились? Напевне, не дуже. Я відчував в першу чергу гордість, за те, що мені вдалося пройти маршрутом вже давньої молодості, а новоявлені «печерні леви» – дітлахи були просто в захваті. Далі було повернення на Борисову базу, душ, вечеря відпочинок… А втома все-таки на ранок відчулася. Вірніше, не втома, а, як кажуть спортсмени, «крепатура» - біль у м’язах після довгого спокою і їх раптового значного навантаження.

Але зранку знов у бій! Тепер ми намітили інший маршрут - на захід до Казки! Я раніше там не бував, адже коли, як ми його тоді зазивали, Юлік Зімельс відкрив цю красу, він спочатку завалив камінням вхід, щоб не повторилась історія з Срібним Дзвоном, і написав записку, що ходу далі немає. Пізніше він сповістив про знахідку В.О. Радзієвського. Приблизно в цей час Казку відкрили вдруге… тепер вже дошкульні чортківчани, які не повірили записці. Пізніше спелеологи разом вже домовились максимально обмежувати відвідини цього місця і уважно пильнувати, щоб ніхто навіть торкався до рідкісних утворень . Тому, дякувати Богу, Казку минула доля Срібного Дзвону і вона до цього часу вражає своєю красою всіх, хто там буває. Вразила на старості літ вона і мене. Це, дійсно, Казка! (Мал.28 - Мал.33, Мал.54 – Мал.58.). По дорозі до Казки були симпатичні камені: Тещин Зуб, Гроб Спелеолога, Африка,- а також лаз Дитячі Розпори і зала Брест. Розпори ми пройшли на УРА! Тільки Магда помучалась трохи. Вирішила, що ноги в неї для розпор закороткі (Мал.59.) . Ми запропонували їй спати, як сплять кажани, підвисившись за ноги. До наступного разу ноги й витягнуться. Пригода чекала нас і на Бресті. Олексій гаву зловив. Поліз, балансуючи, гострим гребенем двометрового каменя по середині гроту і впав, розбивши собі лоба до крові. От що значить лазити без каски і не мати для гарантії більше, ніж дві опори ! Добре, що падав на рівне дно, а не на каміння з гострими кутами, як, наприклад, в Залі Покинутих Чемоданів (Мал.60.). Було б набагато гірше. Решта відвідувачів мудро пішла іншим, простішим шляхом, спокійно з’їхавши на п’ятій точці з краю гребеня на дно. До виходу ми добрались без пригод. Лише дітвора забажала ще труднощів і по дорозі від Столового каменя ми пішли іншим ходом з незначними розпорами, а, відповідно, у Вхідну Залу попали іншим ходом. А далі душ, обід і в дорогу додому. Жаль, що покинутих чемоданів через заборону виносити щось з печер ми з собою не захопили. Але яскравих спогадів лишилося море!

Адреса не для листування: Тернопільська обл. Чортківський р-н, с. Залісся.

Їхати автомобілем по трасі Тернопіль-Чернівці. Перед Чортковом поворот наліво по при цукровий завод до с. Шманьківчики. Десь по середині села поворот направо до с. Залісся.

Добратись поїздом. Тернопіль- Іване Пусте. До зупинки Залісся. Далі в долинку до села чапаєм пішки до с. Залісся.

В самому селі Залісся. Спускаємось в долинку з струмочком Млинка, переходимо чи переїжджаємо на другий бік яру і вулицею вздовж струмка направо. Десь через кілометри півтора зліва від дороги у вигляді козацької застави з припаркованим коло нього патріотичним авто стоїть «п’ятизірковий готель» п. Бориса Гори, де можна зупинитися, відпочити, попоїсти те, що з собою взяв, при необхідності, навіть, щось підігріти чи зробити кип’яточку, прийняти душ, переночувати, отримати необхідне спорядження і кваліфікованого провідника по печері. Він же приведе вас назад, якщо ви володієте державною мовою. Решта лишається у печері!

Курити і випивати суворо заборонено! Телефон п. Бориса Гори - 067 369 56 71

АВТОР СТАТТІ: ОЛЕКСАНДР СТОЛЯРОВ