Цікаві спогади про давні храми Тернополя

Тернопільська українська парохія належала до найбільших парохій Львівської Архидієцезії. Вона числила понад 12.000 вірних і мала в св'ойому посіданні 5 церков та обслуговувала кілька каплиць.

Парохіяльною церквою була стародавня церква Різдва Христо­вого, яку називано Середньою, бо находилась в середині міста. Інші Церкви: Воздвиження Чесного Хреста, або Надставна, стояла над ста­вом, Успіння Божої Матері, або Манастирська (при вул. Острозького), церква Серця Ісусового на передмісті Гаї Великі та церква в поблизь­кому селі — Янівка, були дочерними. З каплиць заслуговує на увагу каплиця в манастирі СС. Студиток в Гаях Великих, каплиці в шпиталі та тюрмі (не існує). В цих останніх відбувалися наші Богослужби на переміну з латинськими, що другу неділю.

Найстаршою церквою в Тернополі була Надставна церква, яку по­будовано около 1540 р. або й скоріше. її зачислюють до церков, будо­ваних в стилі "Ренесансу". Вона побудована з місцевого малообробленого каменя і має стіни понад 1,5 метра грубини. Колись служила за оборонну точку міста. В цій церкві була довгі літа чудотворна, плакуча ікона Божої Матері, яку перед Першою світовою війною перенесено до Середньої церкви. При тій церкві короткий час був малий манастир оо. Василіян.

Парохіяльну церкву Різдва Христового побудовано в pp. 1600 — 1608 на місці давньої дерев'яної коштом 1916 зол. польських, крім датків в харчах для робітників та допомоги місцевих людей. Вона по­будована також з місцевого каменя, який важко обробляти, має стіни грубиною близько 1,5 метра. Округлі вежі-башти вказують на її обо­ронний характер. Вона стояла при самому міському валі.

Стиль її оригінальний. Вона подібна до церков в Гусятині та Лав­рові. З дослідів Миколи Голубця виходить, шо ці церкви побудовано в стилі атонських манастирів у Греції.

Церква Успіння Божої Матері або Манастирська стояла колись поза укріпленням міста на 1—1/2 км на півд.-схід від т. зв. Каменецької брами міста. Вона була дерев'яна і була манастирем оо. Василіян до 1744 р. Опісля перейшла під управу світського священика. В 1836 р. Її перебудовано. її вимуровано з місцевого каменя, а коло неї побудо­вано дуже гарну вежу — дзвіницю. 100 літ пізніше перебрали цю цер­кву оо. Редемптористи українського обряду, поширили її значно та збирались будувати великий манастир, в чому перешкодила большевинька інвазія.

Восени 1962 p. цю церкву враз з дзвіницею висаджено динамітом. Залишилася вона тільки на рисунках та в серцях вірних.

В часі між І. і II. світ, війнами працювало в тернопільській парохії постійно 8—9 священиків. Крім пароха, бувало 2—3 сотрудників та 4—5 катехитів, тобто вчителів релігії, які уважались державними вчи­телями і працювали в місцевих школах, одержуючи платню від держави. Вони допомагали також в душпастирській праці, служили Служби Божі, слухали сповідей, беручи участь в процесіях та похоронах, виголо­шуючи проповіді тощо, згідно з розпорядком пароха.

Не маючи змоги опрацювати докладніше історії тернопільської парохії, хочу тільки кількома словами згадати про життя та працю цієї парохії.

Коли в 1900 р. помер старенький парох Тернополя о. крилошанин Василь Фортуна (знимка в І. томі), очі всіх парохіян звернулися на мо­лоденького, енергійного, дуже ввічливого та приязного сотрудника о. Володимира Громницького, який прибув до Тернополя пару літ тому. Як приязний був о. сотрудник, свідчить п. Володимир Чубатий, який прибув до Америки ще 1925 р. Коли лікар приписав робити оклади його старому батькові, а їх не було кому на час зробити, робив це о. Воло­димир Громницький, хоч треба було йти туди добрий кусок дороги. Таким поступуванням молодий священик з'єднав собі прихильників та пошану в парохіян. Коли треба було комусь допомоги, то її все найдено в о. Громницького. За допомогою звертались до нього також люди, що не належали до парохії, а то й поляки та жиди і ніхто не відходив з по­рожніми руками.

Тому не диво, що парохіяни висилали свої делегації і до Управи міста, що презентувала парохію в Тернополі та до Митрополичого Ординаріяту у Львові з проханням про назначення о. Вол. Громницького парохом Тернополя. Ці прохання увінчалися повним успіхом.

О. Володимир Громницький був сином о. Петра Громницького, пароха в Краснім, калуського повіту. О. Володимир мав ще двох братів, Сидора, що був директором гімназії у Львові і о. Євгена, що був деякий час катехитом в Тернополі, а опісля в Золочеві.

Про подію зі своїх молодих літ оповідав о. Володимир Громницький нам, то є о. Пасіці, о. Ратичеві і о. Стасюкові таке: ,,Як учень II гімн, кляси, поїхав я на Різдвяні Свята до дому. Простудився та захворів. Лікарі лікували як могли, та нічого не помагало і я помер. Другого дня мав бути похорон. З'їхалася родина. В хаті був священик, вірні. Співали панахиду. Все те я чув та не міг відкрити очей чи рушити рукою. Зі страху зібрав я всі сили і отворив око і рушив рукою. Всі люди по­бачили це, повтікали. Залишився священик, дяк, мама і родина. Пере­несли мене на ліжко і я віджив. Це був летарг".

о. В. Фортуна, вже як старець, не міг дати тільки праці для парохії, скільки вона вимагала. Деякі парохіяни почали відвідувати польські костели, де працювали оо. Ісусовці, та оо. Домінікани. Одні і другі, маючи досить священиків, почали впроваджувати Богослуження, яких давніше не було. Впроваджено травневі Богослужби в честь Бо­жої Матері, червневі Богослужби до Серця Ісуса, т. зв. Рорати перед

Різдвом та реколекції перед Великоднем. Це створило небезпеку, що деякі люди могли переходити на латинський обряд, а в слід за тим і зачислюватися до польської національности.

ДОВОЄННА НА СУЧАСНА СЕРЕДНЯ ЦЕРКВА НА ВУЛ.РУСЬКІЙ

Молодий парох впровадив такі самі Богослужби у своїй парохії. Почали служити Травневі Богослуження з проповідями, суплікаціями та благословленням Найсв. Тайнами. В червні служились щоденно Мо­лебні до Серця Христового. В жовтні служено Акафісти до св. Йоса-фата. Перед Різдвом кожної неділі о 6-тій год. ранку служено співану Богослужбу з проповіддю, а в часі Великого посту відбувались реколек­ції. Деколи були окремі реколекції для інтелігенції. Очевидно, що такі ж реколекції відбувались також в кожній школі, для чого було при­значено 3 дні. Реколекційні науки голосили кращі проповідники, го­ловно оо. Василіян, а між ними і о. Сотер Ортинський, пізніший єпи­скоп в ЗДА. Дуже торжественно святкували в Тернополі празник Успення Божої Матері. Тоді приходило до міста кільканадцять тисяч прочан з цілого Поділля, щоби віддати пошану Божій Матері. Бувало звичайно по 50, а то й більше священиків.

Парох о. В. Громницький був дуже точний і вимагав точности від усіх священиків. Служби Божі починалися кожного дня о. 5-ій год. ранку і тривали до 10-ої. Під час Богослужб у сповідальниці сиділи свя­щеники та слухали св. сповіді. Кожної неділі служено утреню та ве­чірню з проповіддю, а Служби Божі чергувалися до 12 год.

Все це причинилося до більшої пошани та піднесення авторитету нашого обряду, нашої Церкви та нашого народу та усунуло небезпеку переходу на чужий обряд.

В міру поширювання праці в парохії, наростали нові потреби. Щоб мати допомогу в праці та виховати більшу ревність у релігійних справах, спровадив о. парох Сестер Служебниць, які працювали над ви­хованням сиріт, та оо. Василіян. Цим відступив Надставну церкву та невеликий дімок коло неї, але оо. Василіяни не були довго в Терно­полі. В часі війни прибув до Тернополя о. Ксаверій Бонн, Редемпторист, бельгієць по національності і він деякий час заступав вивезеного мо­скалями о. Громницького. О. Бонн відіграв позитивну ролю в часі тво­рення української державности у 1918-19 pp., працюючи, як дипломат. Після війни спровадив о. Громницький оо. Редемптористів, даючи їм Манастирську церкву, яку вони розбудували та провадили широку мі-сійну працю на цілому Галицькому Поділлі.

З пожвавленням релігійного життя, пожвавилась також суспільна та національна праця. В зв'язку з тим виникла конечна потреба мати свою власну залю на театральні вистави, всякі збори та сходини, віча тощо. Користуватись іншими залями в місті, які були власністю поляків, чи жидів, було дуже невигідно та створювало часто великі труднощі. Тому треба було подумати про набуття власної залі. За впливами па-роха о. Громницького Управа міста подарувала невелику площу з шо-іюю при вул. Острозького, напроти парохіяльного дому і на тій площі побудовано т. зв. Міщанське Братство, дім з великою залею, сценою та кількома кімнатами. Цей дім став центром всього культурного, суспіль­ного та національного життя міста. Дім „Міщанського Братства" побу­довано в 1905 році.

Василь Вишиваний (Архикнязь Вільгельм Габсбург) у гостині тернопільського духовенства в лютому 1918 р. о. крилані. Володимир Громницький, тернопільський парох, Василь Вишиваний, о. Ксаверій Бонн, ЧНІ, сотн. М. Луцький, ад'ютант архикнязя, о. Тома Бородайкевич; другий ряд: о. Мих. Гайдукевич, о. Василь Кузьма, о. Тимотей Сембай, о. Лев Кочій, о. Іван Пасіка, о. Р. Присташевський.

Припускаю, що фото зроблено на сходах, нині неіснуючого, парохіяльного дому УГКЦ, який тепер не існує (містився на вул.Острозького навпроти сучасної філармонії)

Багато своєї уваги присвятив о. Громницький справі виховання мо­лодого покоління. В Тернополі училось доволі велике число селянських дітей в місцевій гімназії. Вони жили в більшості в „Руській Бурсі", назву якої опісля перемінено на „Українська Бурса". Заложив її о. Стефан Качала, парох у Збаражчині. В ній мали змогу мешкати добрих кілька десятків учнів. Настоятелем бурси був все священик, якому допомагав один з професорів. Отець крилошанин Громницький дбав, щоби на­стоятелем був добрий педагог та щоби слабшим учням була все запев­нена допомога в праці. Перед І. світ, війною настоятелями бурси були о. Петро Патрило, о. д-р М. Конрад та о. Зиновій Маркевич, а також проф. Микола Янович, який по війні висвятився та став парохом в Озір-ній. Мешканці бурси були одними з кращих учнів гімназії.

Отець В. Громницький цікавився також другою т. зв. "Селянською бурсою", де було чимало селянських дітей. Не переставав він цікавитися життям молоді і по війні та багато зробив для неї.

І так серед праці та різних клопотів прийшла І світ, війна. Вслід за вивезеним Митрополитом А. Шептицьким, почали москалі вивозити інших найактивніших священиків. Не оминув такої долі і наш парох о. Громницький. Парохія найшлася тоді в дуже важких обставинах, але милостивий Господь перемінив смуток у радість. Коли в Росії вибухла революція, о. крилошанин приїхав до Києва та там відіграв поважну ролю в організації української католицької Церкви на східніх землях України. За велику працю та заслуги, вложені в розбудову релігійного та громадського життя Митрополит А. Шептицький іменував його своїм генеральним вікарієм на ціле Поділля.

По повороті з заслання о. крилош. Громницький душпастирював ще 21 років, поки невблаганна смерть перервала нитку його життя. Ті літа, то найбільший розквіт релігійного життя парохії. Була це реакція на наше політичне заломання по утраті нашої державности в 1919 р. В тому часі буйно розвивають свою діяльність Марійські дружини. Існу­вали Марійська Дружина Пань під проводом о. Т. Сембая, секретаркою якої в pp. 1925—1939 була п. Емілія Стасюк, Марійська Дружина до­машніх робітниць під проводом о. Ст. Ратича, Марійські Дружини в усіх школах, так народніх, як і середніх під проводом своїх о. катехитів. Ши­року діяльність розгорнули оо. Редемптористи, сс. Служебниці, сс. Студитки тощо. „Католицька Акція" дбала про поширення доброї преси та доброї книжки.

Після І. світ, війни відреставровано церкви, які цього вимагали, та зроблено все, чого вимагали умовини.

Але найцікавішою справою, на мою думку, є справа будови нової церкви, потребу якої відчувалося вже давно. Всі три церкви, які були Q Тернополі, це церкви давні, достосовані до невеликої кількости вірних. Коли збудовано залізницю, а в зв'язку з тим пожвавилося економічне та політичне життя, місто стало людніше, парохіяльна церква стала рі­шуче за тісна. Бувало, в часі Богослужби перейти через виповнену по береги церкву ніяк не можна було. Щоб облегшити людям приявність на Богослуженнях, головно літом, Співані Служби Божі служили на церковному цвинтарі перед церквою в окремій капличці, побудованій спеціяльно для цієї цілі. Це однак справи не розв'язувало. Назрівала конечність побудови нової просторої парохіяльної церкви.

ЧЕТВЕРТА ТЕРНОПІЛЬСЬКА УГКЦ

Ця справа стала вже актуальною тоді, коли одна парохіянка по­дарувала прегарну площу, що лежала при перехрестю вулиць Тарновського (Смиковецької, тепер Руська) і Міцкевича (Панської, тепер Шевченка). Було це мабуть в 1903 році. Коли ж ця людина виїжджала з Тернополя та продавала свій дімок, що находився біля цієї площі, прийшли поляки до неї та заявили, що куплять дім і заплатять добру ціну, якщо вона продасть його враз з тією площею, що її дарувала на церкву. Видно, що пропонована ціна була досить висока, коли вона на налягання свого чоловіка, відкликала свій дарунок, а продала полякам. На цій площі побудовано парохіяльний костел.

 

Небавом продавано другу далеко більшу площу, що находилась u близькому сусідстві попередньої, і парох о. Гро.мницький рішив її купити. Гроші, 5.000 долярів, позичив у Митрополита Кир Андрея Шептицького. Тепер можна вже було приступити до будови. Збирано гроші, обдумувано стиль та вигляд церкви тощо.

В 1907 р. відбувались вибори до австрійського парляменту у Відні. І Іосло.м дуже хотів бути дуже багатий жид-вихрест, на прізвище Ґаль. Був він власником великого парового млина, каменоломів та інших про­мислових об'єктів. Він прийшов до о. Гримницького, який був в тому часі головою виборчого комітету, і заявив, що дасть всі гроші на бу­дову нової церкви, якщо українці віддадуть на нього свої голоси. В часі нарад нашого виборчого комітету, пропозицію Галя відкинено, заявля­ючи, що ми вибудуємо церкву своїми фондами та виберемо свого посла до парляменту.

Ґаль пішов зі своєю пропозицією до поляків, які прийняли її. Ґаль вибори виграв і дав гроші полякам, які побудували величавий костел у готицькому стилі.

Незалежно від того наш будівельний комітет робив заходи, щоб приступити до будови. Почав старатися про дозвіл на будову в Митро­поличім Ординаріяті та Управі міста. Управа міста відіслала прохання будівельного комітету до Краєвої Ради у Львові, а ця передала це про­хання польському архиєпископові Більчевському. Тому, що відповідь довго не приходила, о. Парох мусів кілька разів їздити до нього особи­сто та просити про поладнання справи. Одначе Архиєпископ відкладав її, находячи якісь перешкоди. Вкінці дав негативне рішення, мовляв, що дзвонення в церкві будуть перешкаджати побожним відправам в костелі. Можете будувати в іншому місці.

Вибух світової війни в 1914 р. перервав дальші старання та приго­тування до будови, хоч кілька літ тому було торжественне благослов-лення площі та вкопано хрест. Продавано також рисунки майбут­ньої церкви.

Час/української державности теж не сприяв на розпочинання бу­дови, не були сприятливі також повоєнні роки з їх девалюацією гроша тощо. Коли ж Рада Амбасадорів признала Східню Галичину Польщі і не було ніякої надії на якісь сприятливіші умовини, справа будови нової церкви стала знов актуальною. Поставлено новий Хрест, на місці знищеного в часі війни. Архітект Січинський виготовив нові пляни, а навіть викув в алябастрі проект цієї будови. Збирано гроші та матеріяли. Звезено 200 кубометрів каменя на фундаменти, звезено 5 ваго­нів вапна, погашено його. Всю цю роботу виконали парохіяни безплатно.

Рівночасно пороблено заходи про одержання дозволу на будову. Та, на жаль, повторилися давні митарства. Управа міста заявила, що вона не компетентна рішати цю справу і по різних переходах, прохання опинилося знову в руках польського архиєпископа Твардовського. Цей достойник був перед тим парохом в Тернополі і знав всі справи, зв'язані з будовою нашої церкви. На особисті прохання о. крилошанина все находив якісь викрути, то мусить засягнути опінії управи міста Тернополя, то мусить розглянути справу на засіданні своєї Консисторії, знову якісь перешкоди винаходив, а то й не хотів прийняти нашого Пароха, мовляв, нема дома. А час плив. Вкінці категорично заявив, що не дасть дозволу, бо не хоче, щоби наша церква стояла так близько його костелу.

Діти під памятним хрестом біля манастирської церкви

Не було іншої ради, як почекати на більш сприятливі умовини. Тимчасом почали діяти якісь темні духи, звалюючи всю вину на о. Па­роха. Почали ширитися всякі неймовірні вістки, а навіть деякі людці почали збирати підписи проти будови нової церкви. Такі протести мали дістатися до рук управи міста та послужити як аргумент проти уділення дозволу. Все це спричинило не мало журби та клопотів о. Громниць-кому, який почав занепадати на здоров'ю. Коли ж дня 23 листопада

1938 p. рознеслася сумна вістка, що о. крилошанин розпращався з тим світом, бо покликав його Господь по нагороду за його трудяще життя, то багато людей не могли в це повірити.

40-літній побут о. Громницького в Тернополі, де без нього не обійшлася ніяка важливіша подія, чи то збори, чи засідання суспільних, національних, освітніх, чи економічних установ, як Український Коопе­ративний банк, чи Споживча кооператива "Будова Церкви", та багато інших товариств і організацій, в яких Покійний все мав чи не найваж-ніше слово, не міг не залишити щирого жалю. Всі прекрасно пам'ятали кожне слово Служби Божої, яку він завжди служив повільно, голосно та виразно. Всі пам'ятали його прегарні проповіді, що йшли з глибини серця. Всі пам'ятали ті довгі години, які він пересидів в сповідальниці, слухаючи сповіді. Це розуміли може найкраще священики, які разом співпрацювали на Христовому винограднику, як о. Тома Бородайкевич, о. д-р Микола Конрад, о. Яків Вацик, о. Олександер Коренець, о. Тимотей Сембай, о. Іван Пасіка, о. Андрій Стасюк, довголітній сотрудник о. Степан Ратич та всі інші.

По смерти о. Громницького завідателем Парохії став о. Ст. Ратич. Хоч він знав всі справи, які знати повинен був парох, та поки розго-сподарився в парохії, прийшла II. світ, війна, а з нею страшенний удар і по Церкві і по всьому культурному, суспільному та національному життю. Большевицькі війська, прийшовши до міста, обстріляли всі цер­кви. При тому згорів костел оо. Домініканів, а інші були більше, чи менше пошкоджені. Знищено також частинно головну вежу на Серед­ній церкві. Та так якось сталось, що заки большевицька влада зорга­нізувалась в місті, ушкоджену вежу перебудовано та шкоди усунено.

Два роки большевицького володіння (1939—1941) були дуже важкі, бо священиків і церкву обтяжено великими податками. Та добрі парохіяни зрозуміли це та своїми датками допомогли перетривати це нажке лихоліття. Деякі священики, як о. Кашуба були арештовані і пропали без вістки. Матеріял, який приготовано на будову нової церкви та манастиря оо. Редемптористів забрали повністю большевики.

Дещо спокійніші для Церкви були часи німецької окупації, але тоді появилось багато інших труднощів. Людей вивожено на роботи до Німеччини, рільників обтяжено величезними контингентами, при не­достачі харчів для місцевого населення, переслідувано жидів тощо. Це все не могло бути без впливу на розвиток церковного життя та праці священиків зокрема.

Коли ж у 1944 р. почули знову гук гармат в околиці міста, багато людей по волі, чи по неволі опустили рідні пороги, ідучи в невідоме, щоби рятувати душі своїх дітей.

Вістки, які приходять до нас з рідних земель, дуже сумні і тільки Божа Всемогучість може принести зміни на краще.

о. Андрій Стасюк,ТЕРНОПІЛЬСЬКА ПАРОХІЯ

Шляхами Золотого Поділля, ТОМ 2 (1970) ст.21-28