Я корінний Тернополянин, народився у Тернополі в 1927 році на Оболоню, де мешкаю досі. Всі мої сестри та батьки уже покійні, а їх було аж п'ять (сестер). Я один, вже нема нікого. За Польщі міщан скорочено називали "міщами". Міщ Теслівський, Мулярский, Бляхарский.. Тато Ізидор (Сидорко) займався будівництвом. На Загребеллі були польські кошари, які розбили бомбами, бо там довго німці трималися в 1944 році і порохівня (порохові склади) в Петрикові, де тепер дім перестарілих, то все мій тато будував.
А ше в Дедеркалах (на границі), Гримайлові, Остовиках (польський коп пограничний), спіртзавод в Хоросткові і в Хмелисках крохмальню бував. Ні дідуся, ні бабцю не видів. Маму звали Стефою. Перед війною жінки не працювали, тоді не було такої "моди". Було п'ятеро дітей, то треба було варити виварку. Ми тримали дві корови, дві свині, купу курей, бо без того рахувалося, шо нема життя. Дитинства у мене не було, була палична дисципліна. Тато був добрий, мама не щадила. Як прижену корови..повздувало чи не повздувало..значить не пас, то вже били. Боки позападали..значить не пас..били. Крім того я мав багатих тіток, Книші. Вони були українські патрійоти і націоналісти. Дядько мій Осип був в ОУН. Вони мені все за Польщі на Юрія вишивали вишивку на сорочку. Вони не мали дітей, старі діви. Мали землю і не могли собі підібрати пари. Як є гроші і нема розуму..то нічо не зробиш. Поляки страшно ненавиділи. Крім того вчитель казав татові, шо я мудрий хлопец, но махабунда. Мене вигнали зі школи, бо я пробив руку олівцем поляку, бо він мені розв'язав вишивку.
Пан Юрій навчався в школі ім. святого Казимира (Січових стрільців,13, а тоді вулиця Лелевеля).
