По війні, ми, дітлахи, бавилися в камінчики — до чого ж захоплююча гра була. тепер згадую той далекий час, і, наче, камінчиками перебираєш. Ось кілька таких «камінчиків».
Доли. Невеличка така вулиця. до міської поліклініки у Тернополі. Кілька будинків, що чудом убереглися від бомб. збиралися тут дітлахи і за улюблену гру.
Владик, мій друг, що тільки з тими камінчиками не виробляв! Підкидав, лапав так, що ми всі захоплено ахали. Камінчики у нього були маленькі, гладенькі, замилуєшся. Це він їх на кашкета в одного хлопця виміняв.
Дісталося моєму другові від матері. його й лупцювала, і геть з дому хотіла вигнати, а він своєї:
— Без кашкета обійдусь. Зате камінчики які гарні.
Якось приходжу до них на подвір’я. Мама Владикова сидить на лавці і підкидає тими камінчиками, а вони всі врозтіч. побачила мене, зніяковіла:
— Отож дивлюся, за яку таку цяцьку він гарного кашкета віддав. Тьху, з такими дурними дітьми.
Владикова мама була двірничкою, замітала колишню вулицю Островського. Допомагала їй донька Оля. Іноді і Владик брав у руки мітлу. Тільки не надовго — мати відбирала:
— Яка ж то поміч — з одного тротуара на інший сміття перегортаєш.
Любила вона побурчати на сина. Але він добре знав, що оте бурчання напускне. Вона й на нас, Владикових друзів, гримала. Та ніде не було нам так добре, так затишно, як у Бортників.
Жили вони у неевличкій хаті, подвір’я було загороджене високим парканом, а за ним — якась база.
І у спогадах моїх часто-часто постає те подвір’я. Недавно я навідався туди. Хата своє віджила, на її місці — якась майстерня. Сестра Владикова одержала гарну квартиру. Владик — офіцер Української армії. А мати їхня померла. Хворіла довго, важко. «Тільки б і жити тепер, — зітхала, — та болячки дихати не дають. Зате радію, що діти мої щасливіші».
