“Гробокопатель”, як сам себе називає працівник ритуальної служби міста Віктор Сухецький (62 р. станом на 2009р), вже спробував побути на пенсії, але знову повернувся до своєї роботи. Каже, вона йому, попри певні негативи, таки подобається.
Поспілкуватися із працівниками бригади ритуальної служби на Микулинецькому кладовищі їдемо вранці, близько дев’ятої. У цей час працівники з вантажівкою вже пораються між могилами — лагодять одну зламану надгробну плиту. Пан Віктор — найстарший у бригаді. Між хрестів ходить із рулеткою в руках. Одягнений у шкіряні шнуровані чоботи, зелені штани і картату сорочку з підкоченими рукавами. На голові — картуз.
— Маємо ще спеціальну форму з написом "Ритуальна служба". Її одягаємо до похорону, — каже чоловік. — А поки похорону немає, то ходимо так. Пан Віктор копає могили з 22-ох років.
— Прийшов сюди після армії молодим, — пригадує. — Трохи незвично було. Роботи спочатку соромився, але потім звик. Старші працівники мене навчали, а тепер вже я навчаю молодших.
Чоловік із 4-ма напарниками зараз обслуговує всі поховання, що відбуваються на Микулинецькому кладовищі. Їхнє завдання — викопати могилу, опустити туди труну, а потім закидати все землею. Могили розміром два метри на один і глибиною мінімум півтора метра копають і влітку, і взимку. При цьому досвідчений копач зазначає, що важче саме в теплу пору року. — Взимку, як замерзає земля, доводиться ломом довбати, — каже Віктор Сухецький.
— Але тоді сам від себе грієшся, а коли зупиняєшся, то охолоджуєшся. У спеку ж гірше. Окрім лома і лопат для копання ям, робітники використовують ще й сокиру. Нею рубають коріння, що трапляється в землі. Інструменти доводиться замінювати чи не щомісяця — ламаються через постійне використання і твердість ґрунту. Зараз, щоправда, на нових місцях цвинтаря ями переважно копає трактор. Однак вистачає роботи і для "гробокопателів". Вони працюють, коли поховання відбувається в старій частині кладовища, де було заздалегідь залишене місце.
— А іноді, буває, щось із трактором станеться, то спробуй отаку яму викопай, — показує на глибоку могилу в новій частині кладовища пан Віктор.
— У таких могилах покійників хоронять у два поверхи — так зараз прийнято.
Щодня на цвинтарі хоронять по декілька людей. Найбільше, як пригадує пан Віктор, було 12. — Коли багато похоронів, то складно, бо треба все наперед зробити, — каже працівник ритуальної служби.
— Не будеш же копати, коли поруч вже триває похорон. Доводиться вдосвіта копати. А як на понеділок кілька похоронів, то і в неділю працюємо. Що поробиш — робота є робота. Чоловік стверджує, що його робота цілком звичайна.
— Кожен мусить щось робити, — хтось от в туалеті прибирає — від нього смердить, — роздумує чоловік.
— Хтось у морзі працює, то все зашиває, я там не працював би точно. А в мене тут чисте повітря, спокій. Чоловік каже, що завдяки такій роботі і свіжому повітрю добре почувається в старості.
— Уявіть собі, якщо покійник важить сто кілограмів, а ще плюс труна, то треба мати силу, аби то разом опустити вниз, — показуючи свої руки з міцними пальцями, каже чоловік. За своє життя пан Сухецький взяв участь у похоронах багатьох відомих людей. Пригадує, як хоронили тут перших секретарів обкому Маланюка та Цирконюка, поета і громадського діяча Вихруща, ректора медакадемії — Гетьмана. Копач могил зазначає, що найбільш масовими колись були саме останні проводи перших секретарів обкому. Тепер же на похорони збирається багато людей лише тоді, коли загинула молода людина.
— Буває ж, що на похороні четверо-п’ятеро чоловік присутні, — каже пан Сухецький.
— А ото нещодавно жінку ховали, то на похороні був тільки її чоловік. Ніби і не бідний, просто, певне, не було нікого.
Пан Віктор показує згадану могилу. Посеред інших новопоховань вона вирізняється тим, що на ній немає маси квітів і вінків. На землі, під хрестом, лежить тільки невеликий штучний віночок.
— Але тут вже різниці немає, чи то багата людина, чи бідна, — каже копач могил.
— Ми так само різниці не робимо. Ями копаємо однакові, опускаємо покійника однаково і засипаємо яму всім однаково.
Чоловік зазначає, що клієнти, які замовляють послугу для покійника, рідко скаржаться на роботу. А все тому, що працівники добре справляються з тими обов’язками, які на них покладені і не п’ють на роботі. Однак така ситуація була не завжди, зізнається чоловік. Колись був час, що і він зловживав алкоголем.
— "Кто нє бил молод, тот нє бил глуп" — зітхає чоловік.
— Бувало колись, що могили переплутували. Замовник казав копати в одному місці, а викопували в іншому. Бувало, що напивалися і в ями падали. Але вже багато років тому ми з напарником Сашею ту систему перевернули. Сам зараз не п’ю і іншим кажу: “Хочеш випити, роби то після роботи”. Випити у чоловіків можливість є. Адже родичі покійників традиційно залишають копальникам якийсь могорич, просячи пом’янути душу того, хто пішов в інший світ. Іноді замість могоричу просто залишають гроші — близько 50 гривень. Виходить по 10 гривень на кожного робітника бригади.
— Але ми ніколи самі про це не нагадуємо, — каже пан Віктор.
— Бо ж знаємо, що хтось може дати, а хтось і не має з чого. Попри пенсійний вік, Віктор Сухецький не полишає працю на цвинтарі. Спробував бути на пенсії, однак не витримав. Каже, що вдома нудно — не має ні дачі, ні поля, де міг би працювати.
— Навіть іноді як вихідний, то отак сидіти вдома і нічого не робити для мене гірше, ніж у камері попереднього затримання, — зізнається чоловік.
— Тож йду десь на природу, гуляю. Скільки за своє життя викопав могил, пан Віктор ніколи не рахував. Колеги по роботі жартують, що він вже прокопав траншею до Москви. Начальник же каже, що в середньому на рік є 350 могил, які копають вручну. Відповідно, можна порахувати, що за 40 років роботи Віктор Сухецький приклав руку до копання 14 тисяч могил.
— Якогось негативного відчуття від цвинтаря не маю, — каже чоловік.
— Правда, ті всі плачі вислухати, то теж треба мати добрі нерви. Якийсь слід у душі, коли ховаєш малу дитину чи молоду людину, звісно, залишається. Але до того всього звикаєш. Правда, часом увечері, як після кількох похоронів прийду додому, то хочеться тиші, щоб ніхто нічого до мене не говорив. Так, щоб було чути, як муха летить. За час роботи на цвинтарі Віктор Сухецький вивчив чи не всі могили. Прогулюючись поміж них, пригадує, що за люди там поховані.
Пані з мітлою
Каже, що з легенд цвинтаря знає тільки одну, яка передається з уст в уста робітниками цвинтаря. Вона стосується великого надмогильного пам’ятника у вигляді схиленої постаті дівчини. — Кажуть, та дівчина била віником свою маму, — розповідає копач могил. — А потім, як потрібно було в неї брати благословення на шлюб, молода померла. Постать дівчини на могилі зображена з віником і весільним вінком.
Інших легенд чоловік не чув. Не вірить він і в розмови про те, що цвинтарем ночами блукають різноманітні привиди і духи. — То в парку, як ходиш, можна чогось боятися. А тут не страшно, — усміхається копальник могил. Покійники Віктору Сухецькому також ніколи не снилися. — А що я їм поганого зробив, щоб вони мені у снах з’являлися? — дивується чоловік.
Немає коментарів:
Дописати коментар