Він народився в Вербиці біля Ходорова 7. 08. 1890 р. в родині учителя Пилипа та Марії з Шиманських, у яких було 11 дітей. Дитинство проходило в Лісниках на Бережанщині, де батько був управителем школи. Вчився в гімназії в Бережанах, яку закінчив в 1910 р. Родина Ратичів була духовним провідником Лісників та навколишніх сіл. Як згадують його сучасники в історично-мемуарному збірнику "Бережанська земля" (Нью-Йорк, 1970), у домі Ратичів сходилися гімназисти, щоб співати, а диригував Степан Ратич - жартун, знавець безлічі приповідок, співанок, скрипаль і мандолініст. Ратичі у Лісниках проводили значну культурно-освітню роботу: організували читальню "Просвіти" в гарному будинку з театральною залею та кімнатою для проб хору. Степан з братом Василем (згодом старшина Українських Січових Стрільців та гімназійний учитель в Рогатині) керували театральними аматорськими гуртками і поставили чимало вистав.
Сім'я Пилипа Ратича перед Першою світовою війною. Стоять: син Василь, Пилип Ратич, дочка Ольга, сини Павло, Володимир та Іван. Сидять: син Степан, дружина Пилипа Марія з Шиманських, дружина Івана - Ольга. Внизу: дочки Осипа та Анна і син Івана - Клим
Теологію С. Ратич закінчив у Львові, а ординатуру в Станиславові. У 1918 р. він вінчається із Степанією з Цегельських, дочкою о. Теодора, пароха Струсова, а 1919 р. висвячується на священика в Станиславові. З 1919 по 1945 р. працює сотрудниром і катехитом, а після смерті о. В. Громницького з 1938 р. - парохом в Тернополі.
 |
| ПАРАФІЯЛЬНИЙ ЦЕРКВА |
Його життя не було легким, бо крім власної сім'ї (четверо дітей Роман, 1920; Марія, 1922; Богдана, 1924; Христина, 1932) він допомагав ще великій родині, постійно утримуючи кількох їхніх дітей, даючи їм змогу вчитись у гімназії. З ними і своїми дітьми він організує родинний струнний оркестр. Є великим книголюбом та шанувальником літератури. Все своє життя віддає праці в церкві та в українській гімназії "Рідної Школи" як її катехит (1933-1939 рр.). Строгий і вимогливий, користується великою пошаною і авторитетом. У гімназії створює "Марійську дружину", а разом з учителем Ю. Крихом - оркестр і хор. Багатьом мешканцям Тернополя запам'яталось, як кожної неділі і свята довгим шнурочком парами з гімназії до церкви Різдва Христового йшли учні на богослужіння, на якому співав хор і грав оркестр гімназистів.
Багато часу посвячував о. Степан організаційній роботі в парафії, до якої належали Середня церква, церква Воздвиження Чесного Хреста та церкви у Великих Гаях та Янівці, розбудові та устаткуванню церков, вміло залучаючи до праці багатьох своїх співробітників: о. А. Стасюка, о. Т. Сембая, о. І. Пасіку, о. М. Когута, о. М. Кашубу та інших. Проте недовго довелося о. Степану працювати на релігійній та освітній ниві в Тернополі. В зв'язку з тяжкими боями в Тернополі німці евакуюють його з родиною до Львова, де він з 20.04.1944 по 19.08.1944 завідує церквою св. Параскевії П'ятниці. Після закінчення бойових дій повертається до Тернополя і продовжує душпастирську працю. Але 22.10.1945 р. більшовики арештують о. Степана і засуджують на 10 років. Основною причиною засуду була відмова підписати заяву про возз'єднання греко-католиків з православною церквою Московського патріархату, яке проводилося ініціативною групою (Г. Костельник, М. Мельник та А. Пельвецький). Покарання відбував у таборах в Ясинуватій на Донбасі. Як згадує в своїх листах патріарх Йосип Сліпий, який зустрічався в лагері з о. Степаном, він як священик держався гідно і достойно.
В 1952 р. о. Ратича звільняють з ув'язнення, але не дозволяють повернутися до Тернополя. Він змушений виїхати до В'яземська Хабаровського краю, де знаходилась його сім'я (дружина Степанія і дві дочки Христина та Марія - дружина о. Євгена Кравчука - ректора духовної семінарії, який також сюди прибув після відбуття арешту).
Перебуваючи у В'яземську, о. Степан відновив зв'язки з греко-католицькою церквою, ув'язненим митрополитом Сліпим і священиками, що знаходились у підпіллі. Митрополит Сліпий назначив тоді о. Ратича підпільним греко-католицьким адміністратором Східного Сибіру. Він також довірив сім'ї Ратичів написану у таборі працю "Історія Вселенської церкви в Україні" (том II), щоб її переписати та О. Степан на засланні переслати до риму цю акцію однак викрили, що коштувало чоловікові Марії о.Євгенові кількох додаткових років ув'язнення та переслідувань.
У червні 1960 р. о. Степану Ратичеві дозволяють з родиною повернутися на батьківщину без права проживання у Тернополі. Він зупиняється у Львові в дочки Богдани.
Повернувшись на рідну землю, він підтримує зв'язки з владиками і багатьма священиками, що працювали у підпіллі та допомагає їм. Часто буває в Тернополі й Бережанах, нав'язує контакти і несе духовну поміч своїм парафіянам і духовенству. Однак підірване тюрмами та засланням здоров'я не дає йому працювати. Швидко розвивається серцева недостатність і він умирає 31 липня 1968 р. у Львові. Поховали о. Степана в Тернополі. Незважаючи на надзвичайно складні обставини того часу поховати свого пароха на цвинтарі зібралось багато священиків і парфіян. І досі не заростає стежка до його могили.
* * *
Ніколи не згасала виплекана змолоду любов о. Степана Ратича до літератури та мистецтва. Навіть перебуваючи у тюремних умовах, він знаходив можливість писати поезії, щоб хоч якось скрасити нелегкі будні. Поезії він пересилав на волю своїй сестрі. Вони на жаль не збереглися, крім двох: однієї, записаної на полотні, якої так і не вдалося розшифрувати, та другої - молитви, до якої о Степан уклав окрему мелодію. Ця молитва-пісня звучить в оселях Ратичів до сьогодні.
Нелегкими були долі і других членів сім'ї Ратичів. Два брати о. Степана були також священиками. Найстарший Іван був катехитом у Струсові та Тернополі, парохом в Березовиці, Ценеві, Черчі, а також в Ставчанах біля Львова. Під час російської окупації Галичини у Першу світову війну його арештувала царська влада, а в 1950 р. на 10 років заслання у Приморському краї був покараний владою більшовицькою. Володимир - священик, тернопільський декан - через відмову "возз'єднатися" змушений був працювати лаборантом в одній із Львівських шкіл. Брат Василь - січовий стрілець, філолог, шкільний інспектор, після Другої світової війни емігрував за кордон. Сестри о. Степана - Ольга та Анна, закінчивши учительські семінарії, вчителювали у сільських щколах. Осипа, також вчителька, була дружиною о. Миколи Цегельського, який загинув в 1951 р. у тюрмі в Мордовії. Сама також перебувала на засланні. Син Василя, 17-річний Володар, ставши військовим репортером дивізії "Галичина", загинув під Бродами в 1944 р.
оо. Степан, Іван та Володимир Ратичі. Зустріч братів після заслання.
Орест РАТИЧ, Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 (1998)
Немає коментарів:
Дописати коментар