Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Дивовижна тернополянка, яка стала першою лікаркою Австро-Угорщини – Софія


Згідно із приказкою, за спиною кожного великого чоловіка стоїть жінка. У долі Стефаника їх було кілька: мати Євгенія Калитовська — найвищий ідеал жінки, Євгенія Бачинська — перша любов, дружина Ольга — подарувала йому трьох синів, Олена Плешканова — переїхала з донькою до овдовілого літератора, щоб допомогти виховати синів, а йому бути приятелькою літніх років. Софія Морачевська теж у цьому переліку. Вона не просто його платонічне кохання, а одна з тих, завдяки кому Василь Стефаник відбувся як письменник: сильна жінка, яка реалізувала себе й цінувала та мотивувала тих, хто довкола. Вона, як пишуть дослідники Олександр Кіцера та Олександр Кіцера-мол., «Василеві Стефанику в буквальному значенні випростувала хребет». Стефаник пережив її та її сина Юрія, якому присвятив новелу, казку і сценку.

У пам’ять про стосунки із цією родиною залишилися згадки, розсипані по старих документах і в листах самого письменника:

«Я читав ваш послідній лист, і мені ставало якось добре. У тім листі я найшов, як би то сказати, ну, найшов розум. Ви добрі справді. Ви чули мою муку та й мене трохи врозумили, бо-сте казали: душа менше стане самотня, ніж є», — писав Василь Стефаник до Софії Морачевської навесні 1897 року.

Подруга Кобилянської

Ця жінка добре розуміла чужу біду, бо пережила чимало. Софія Морачевська, дівоче прізвище Окуневська, народилася 12 травня 1865 року в селі Довжанка неподалік Тернополя, де її дідусь Дмитро Лучаківський був парохом. Мати Кароліна померла, коли дівчинці було п’ять років, а батько Атанасій, теж священик, не міг самотужки належно виховувати доньку і змушений був покластися на родичів. По материнській лінії у Софії було ще четверо рідних тіток і дядько — відомий адвокат, а згодом і перший українець-бурмістр Тернополя Володимир Лучаківський. Але Софію віддали на виховання в сім’ю греко-католицького священика, громадського діяча, посла Віденського парламенту й Галицького сейму Івана Озаркевича, дружиною якого була батькова сестра Теофілія. Дівчина росла в компанії старшої двоюрідної сестри Наталії — майбутньої письменниці Наталії Кобринської.

Сам Атанасій Окуневський із дозволу львівського митрополита покинув священицьке служіння й пішов навчатися на медика у Віденський університет. Теофілія Озаркевич ще нарікала, мовляв, замість одружитися подавсь у студенти. Проте здобуття нового фаху допомогло Окуневському почати нове життя: він дістав посаду лікаря у містечку Кимполунг на Південній Буковині (тепер Румунія) і забрав доньку із собою.

Софія Окуневська надзвичайно гарно грала на фортепіано, і коли через свого гімназійного вчителя Юліана Кобилянського познайомилася з його сестрою Ольгою, то зачарувала її. Дівчата стали подругами на все життя.

«Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для власного народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок, стала моєю щирою подругою й заступила Ольгу Устияновичівну, з котрою ми, на жаль, лиш раз на рік бачилися, дарма що щиро любились і з собою вірно держали, — писала Ольга Кобилянська. — В той же час я познайомилась і зі своячкою Софії Окуневської Наталією Кобринською, котра ще більше підбадьорювала мене не покидати пера, виучуватися якнайбільше своєї мови і писати».

На екзамені — Франко й Нечуй-Левицький

Улюбленими творами Софії Окуневської були 9-та симфонія Бетговена й «Місячна соната» Шуберта. Але дівчина мріяла, як і батько, стати лікарем. Хтозна, чи на обох так сильно вплинула втрата жінки й матері? Можемо лишень припускати. Фактом є те, що на шляху до втілення задуму в усіх жінок тогочасної Австро-Угорщини були численні перешкоди. Передусім шкільна програма для дівчат була звуженою і не давала необхідних знань для складення матури — іспиту зрілості. Цю перепону Софія подолала самоосвітою і репетиторством. Справа була резонансна — жінка замахнулася на здобуття знань. На екзамен до впертої дівчини у Львівській академічній гімназії прийшли численні співчутливці, серед яких Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський та Лука Белей. Іспит пройшов успішно, але постав черговий бар’єр: жінок в Австро-Угорщині не приймали до університетів.

Відтак Софія Окуневська та Наталія Кобринська вступили до вишу у Швейцарії, в Цюриху. Перша — на медицину, друга — на економіку. Це сталося 1887 року. Тоді ж таки Софія дебютувала в літературі. У першому жіночому альманаху «Перший вінок» вона під псевдо Єрина опублікувала оповідання з міського життя «Пісок. Пісок!», а також розвідку «Родинна неволя в піснях і обрядах весільних».

У 1890 році Софія Окуневська вийшла заміж за шляхтича Вацлава Морачевського, який також навчавсь у Цюриху. Вацлав, уродженець Варшави, мав репутацію українофіла, а Софія ще сильніше вплинула на нього. У 1895-му під час шевченківського свята у Кракові подружжя познайомилося зі студентом Стефаником.

«Вацлав Морачевський вивів мене в світ», — вказував письменник у цитованій уже новелі «Серце».

А й справді, шляхтич допомагав письменнику матеріально, а також перекладав його твори польською. Свою «Синю книжечку» Стефаник написав у будинку Морачевських у Сторожинці. Коли у 1896 році у Вацлава та Софії народився син Юрій, письменник надзвичайно прив’язався до нього, а згодом юнак відповів майже синівською вдячністю.

«Юрко Морачевський, що зараз віддав би мені свою молодість або сховав би мене в своє серце, щоб мене світ не брукав», — зізнавався літератор.

У 1894-му Морачевські переїхали до Кракова, де Вацлав прагнув розвивати кар’єру. Не вдалося. Тож у 1897 році вони осіли у Львові. Позаяк Австро-Угорщина не визнавала автоматично дипломи іноземних університетів, обом довелося нострифікувати їх. Таким чином Софія Морачевська-Окуневська стала жінкою-лікарем в імперії Габсбурґів — її попередниці, які здобували освіту, часто обмежувалися вчительським фахом.

«Сенкевича він не любив»

Подружжя Морачевських провадило медичну практику і в Швейцарії, і в Чехії. Вацлав спершу дістав посаду асистента у клініці, а в 1898–1905 роках працював доцентом на медичному факультеті Львівського університету. Зрештою, львівські поляки також не сприйняли його. Як відзначив син Василя Стефаника Юрій (Юрій Клиновий), Вацлав Морачевський, будучи викладачем Народного університету імені Адама Міцкевича, зробив доповідь про роман «Quo vadis» Генрика Сенкевича й за висловлені у ній «єресі» був засуджений до 12 діб в’язниці. Щоправда, це покарання анулювали.

«Сенкевича він не любив і не вважав за великого письменника», — читаємо у нарисі Юрія Клинового «Юрій Морачевський, його батьки, його приятель».

Софія також із головою поринула у роботу: від 1903 року працювала в «Народній лічниці», яку створили у Львові з ініціативи митрополита Андрея Шептицького. Вона лікувала рак шийки матки радієм за методом Марії Склодовської-Кюрі, уперше в Західній Україні започаткувала курси сестер милосердя та акушерок, працювала над словником української медичної термінології, була членом Наукового товариства імені Шевченка та Лікарської комісії, писала наукові статті. Утім, розмірене життя родини, працю для добра свого народу — а Софію називали націоналісткою — перервали Перша світова війна й польсько-український конфлікт.

Спершу Вацлав працював лікарем у гарнізоні міста Лінц, а Софія — в таборах для українських переселенців із окупованої Галичини у Гмінді та Святобожицях у Моравії. Згодом чоловік покинув її. Та непоправним ударом стало самогубство 19-літньої доньки Єви на Різдво 1919 року. Дівчина, яка здобувала освіту в Швейцарії і могла стати першою українкою-архітектором, не витримала сімейних чвар…

Згодом Софія Морачевська-Окуневська жила у Львові в будинку, купленому митрополитом Шептицьким для майстерні художника Олекси Новаківського та вела невелику приватну медичну практику. Єдиною її розрадою стала турбота про сина Юрія, який одружився з Марією Кромпець — художницею школи того ж таки Новаківського. Власне, Софія жила із сім’єю сина Юрія до 1925 року, коли він переїхав у власне помешкання. Жінка померла 24 лютого 1926 року — від розриву апендикса. Похована на Личаківському кладовищі.

Чому став українцем

Сподівання Софії Морачевської-Окуневської виправдав її син. Юрій Морачевський працював суддею у Львівському суді. Він був справжнім інтелектуалом: далося взнаки цілеспрямоване родинне навчання і виховання, адже Морачевські ані дня не пускали дітей до школи: займалися з ними самі. Він знав українську, польську, німецьку, італійську, французьку, іспанську, російську, старогрецьку, латину.

«Всі ці мови Юрій вивчив без великої напруги, користуючись своєю непересічною пам’яттю. А ще пізніше вже сам вивчив ще й іврит, тобто староєврейську мову і, бувши суддею, переклав під час судової розправи заповіт, написаний цією мовою, що викликало захоплення львівського сіоністичного щоденника Chwila», — повідомляв Юрій Клиновий.

Він був право- мистецтво- й літературознавцем, художником-аматором і музикантом-любителем. Юрій Морачевський був римо-католиком і одного разу, коли митрополит Андрей Шептицький запитав його, чому він став українцем, той відповів:

«Якби поляки були в такому становищі, в якому є українці, я би став поляком».

Хто, як не митрополит, який сам повернувся до тоді ще нації «попів і хлопів», міг краще зрозуміти ці слова!

За кожним сильним чоловіком стоїть не менш сильна жінка. Софія Морачевська-Окуневська, як бачимо, змогла стояти відразу за кількома. Зрештою, Вацлав Морачевський усе життя надзвичайно шкодував про свій учинок. Він усюди носив із собою урну з прахом доньки Єви — навіть на лекції у Львівській ветеринарній академії. Чоловік помер самотній у Львові 1950 року. Сина Юрія не стало раніше — 1935-го під час видалення пухлини у Відні, а невістку з онуками лихоліття війни закинуло до Америки.

Джерело: tyzhden.ua