Мало лишилося у моїй пам’яті з 1951 і 1952 років, а от вже з 1953 р. я дещо пам’ятаю. Найвиразніше згадую смерть Сталіна, сльози батька і сумні та тривожні гудки заводів, фабрик і транспортних засобів десь о дванадцятій годині дня. Тоді всі вийшли на вулицю, а транспорт зупинився у хвилину мовчання. Сучасній молоді, напевне, тепер важко зрозуміти особливості того часу. Запам’ятався приїзд родичів з Черкащини за продуктами, бо у них тоді стався неврожай.
Смутно пам’ятаю мур перед тюрмою (тепер міська міліція) і Парафіяльний костел (тут тепер центральний універмаг), напевне, більше завдяки фотографії, де я зображений. А от розвалини після підривання костелу у 1954 р. і початок побудови будинку перед міліцією, де провалився трактор, вже пам’ятаються добре, як і те що ми з дідом Степаном, батьком моєї мами, ходили на рибу до петриківського мосту.
 |
УНІКАЛЬНЕ ФОТО ОЛЕКСАНДРА СТОЛЯРОВА |
Збірка спогадів про Тернопіль "Пацани повоєнних років"
Публікується вперше в рамках проекту "Най все буде Тернопіль!"
