Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Книга "Листи до друга" (2008) / Володимир Сушкевич


,,Листи до друга” Володимира Сушкевича, популярного тернопільського журналіста, репортера, лауреата премії ,,Золоте перо” – третя   книга зі серії ,,Видавничого дому ,,Вільне життя”. Першим читачів газети порадував ,,Тернопільський альманах” (упорядники П. Федоришин, Т. Валєєва, М. Ониськів). Антологію склали кращі твори в царині поезії, прози, оглядових, публіцистичних та літературно-критичних і мистецтвознавчих статей, повідомлень та досліджень, що були опубліковані в ,,Тернопільському альманасі” газети ,,Вільне життя” впродовж 2007 року.

Наприкінці липня репрезентовано другу книгу цієї серії – ,,Жіночі історії” (упор. Л. Костишин, Н. Чорна) – кращі статті й фотографії, опубліковані на сторінці для жінок і про жінок ,,Калина”.

Такий проект – перший у Тернополі, й він, безперечно, заслуговує всілякого схвалення та підтримки. Адже вік газети – недовгий, а книги проживуть значно довше. Тому й вирішив Петро Федоришин – багаторічний редактор газети ,,Вільне життя”, заслужений журналіст України, кандидат філологічних наук, доцент Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка – зробити приємний подарунок читачам. 


Володимира Сушкевича не віднесеш до журналістів гострого соціального бачення або концептуально-філософського мислення, він за природою радше споглядально-рефлективний, подумки звернений углиб, у свій внутрішній світ. Найприродніший стан його ліри – печаль. Це – домінанта журналіста, що визначає лірико-елегійний тип його почувань і мислення. Джерелом цієї печалі є спогади. Руїни воєнні та повоєнні, голод, холод, безнадія, розпач, смерть – усе це – в його серці й пам’яті. Але ці спогади доцільно трактувати не спрощено, а на рівні особистого досвіду. Спомини охоплюють аспекти знання історії міста, знання, що є генетичними, знання, де особистий досвід Володимира Сушкевича невіддільний від загального досвіду зовнішнього середовища. Власне, індивідуальна пам’ять журналіста увібрала в себе пам’ять історичну.

Тематичний принцип побудови книги простий і зрозумілий. Чотири розділи, що відповідають популярним рубрикам газети ,,Вільне життя”: ,,Листи до друга”, ,,Репортерські стежки”, ,,Закінчіть, будь ласка, речення”, ,,Зірки далекі і близькі”. Особливість видання в тому, що воно – для всіх. Хто не знає Тернополя – ознайомиться з ним, а людина, котра місто знає, прочитає в цих статтях набагато більше, ніж там сказано. Коло різноманітних тем, образів, настроїв, портретів та пейзажних замальовок – наче відгомін, своєрідні варіації, породжені обсягом вражень і спостережень. У спогадах журналіста світ конкретний, чітко означений географічно, заселений конкретними, не раз баченими людьми.

Місто є не просто темою цієї книги, а сферою, середовищем, що виробили світогляд, етику й естетику Володимира Сушкевича. Журналіст щиро прагне образно простежити історичний шлях Тернополя: ,,Справді, вся історія переплелася в долях тернополян”. Він має чуйне серце і вразливу душу, й тому його темперамент позначений м’яким ліризмом, але ліризмом публіцистичним, у деяких темах – безжальним, гірким: ,,Не було в минулому тільки білих і тільки чорних плям… Хочу, аби молоді знали, як важко жилося”. Гіркота сповіді потребує душевної мудрості, навіть жертовності. І хоча межа досконалості завжди умовна, Володимира Сушкевича сміливо можна назвати Майстром. Напрочуд вдало знайдена форма діалогу з уявним другом дитинства та юності: два голоси – це мовби супровід до різних тематичних розгалужень і настроєвих мотивів: ,,Скажи, друже, куди поділись ті роки? Відшуміли весни, відзеленіли літа, віджовкли осені, відбіліли зими. Ніщо так не дивує, не тривожить, як швидкоплинність часу”. Печаль журналіста не відречена, вона світла, і цієї просвітленості надає їй те, що швидкоплинність часу, конечність кожної окремої людини заперечується нетлінною й невмирущою пам’яттю: ,,Пам’ять – річ прекрасна. Вона живить нашу любов до міста, що замріяно дивиться у водне плесо ставу. Пам’ять не дає забути нам тих, хто народився в Тернополі, хто тут жив, кохав, страждав. Хто з далеких доріг повертався і мимоволі шептав: ,,Я знову в Тернополі. Добридень, рідне місто”… Тернопіль може прожити без нас. Ми ж не можемо жити без нього…”.

У статтях Володимира Сушкевича нема революційних гасел, закликів до непокори, і його громадянська постава, повторюю, є радше споглядальною, ніж діяльною, але як журналіст чесний, він вважає своїм обов’язком розповісти: ,,Скажи, яка чорна душа першою подумала знищити нашу Монастирську церкву? Церкву, яка пережила жахливі бомбардування Тернополя, вистояла. І прийняла людей, що повернулися до міста…   Розумію: треба ламати старе, будувати нове, але дивуюся: замість будинку, де була десята аптека, лежать руїни – уже кілька років. Нікому до цього руки не доходять”. Важливо, що журналіст у минулих часах не гід-популяризатор, а в сучасних реаліях – не резонер і ментор. Він бачить віщий вогонь факела музи історії Кліо, потужне світло від якого осяває й сьогоднішній день, дає змогу побачити причинно-наслідковий зв’язок минулого з майбутнім. Тому пані Кліо – не випадкова гостя на сторінках книги Майстра, без їхньої взаємної прихильності ця книга багато чого втратила б.

Завдяки цьому ошатному томикові читачі заново (навіть ті, хто знав добре) відкриють для себе Володимира Сушкевича. Знайомим незнайомцем постає він перед нами. Знайомим, бо був і залишається вірним собі та своїм художнім і громадянським принципам. Незнайомцем, бо книгу ,,Листи до друга”, переконана,  ,,зачитуватимуть до дірок” покоління нинішніх   тернополян. Нема ні найменшого сумніву, що літературно-публіцистична творчість Володимира Сушкевича – вагомий внесок в історію нашого рідного міста: ,,Скільки літ прошуміло! А вулиця живе. І місто наше стає дедалі красивішим. Роки летять і летять, мов осіннє листя, мов зимові віхола. А місто залишається. Місто з гордою і прекрасною назвою – Тернопіль”.