Надзвичайно цікаві і промовисті спогади залишив по собі український правник, політик, громадський діяч, письменник та організатор кооперативного руху Євген Олесницький. Він — син греко-католицького священика із села Великий Говилів у теперішньому Теребовлянському районі. Навчався у Тернопільській гімназії у 1870-1878 роках.
Майбутній визначний діяч, ім’я якого призабули у наші дні, прийшов вчитися до Тернополя після теребовлянської школи.
“У Тернополі стрінувся я із зовсім іншою атмосферою, як у Теребовлі. Тут чув я на кожнім кроці, що я на своїй землі, між своїми, хоч викладова мова в гімназії була польська та не бракувало заходів, щоб польщизну всіми можливими способами впоювати в молодь. Та на це було і з нашого боку відповідне протиділання, і то передусім самої молоді”, — так охарактеризував Олесницький атмосферу нашого міста у 1870-х.
“А при тім людина відважна”
Як писав чоловік, свідомість значної частини української інтелігенції нашого міста у ті часи була невисокою.
“Майже всі світські русини (українці Галичини використовували тоді цей давній етнонім — прим. ред.) були жонаті з польками, а в їх домах говорили лиш по польськи, діти виховувалися в польському дусі. Похвальний під цим оглядом випадок становив між урядовцями тодішній судовий ад’юнкт Лев Шехович, нині сеніор Ставропігії. Свідомий українець, а при тім людина відважна і готова все постояти за українську справу”, — читаємо в творі Олесницького.
Серед інших автор спогадів хвалить також Володимира Лучаківського, який зробив багато для українців і всієї громади міста. Оскільки автор “Сторінок з мого життя” був гімназистом, то левову частку уваги присвятив цьому закладу.
Жінка директора забирала гроші
“З тернопільської гімназії вийшло чимало людей, знаних в історії краю і держави... Та ще більше значіння мала тернопільська гімназія... тим, що це була правдива твердиня українського духа: в ній молодь гартувалася і набирала щиронародніх українських ідеалів, витворювала в собі український світогляд...”.
Викладачі гімназії закарбувалися у пам’яті Олесницького дуже добре.
“Директором гімназії був Лев Сілецький... Зрештою, як людина, був доброго серця й великий оригінал. Сам його зовнішній вигляд викликав радше сміх, ніж повагу: грубий, з великою, як диня, зовсім лисою головою, із злітаючим постійно з носа цвікером (пенсне — прим. ред.), заганяв, ідучи, ногами на боки, посуваючи їх так, що по тій характеристичній ході вже здалеку можна було його упізнати, — писав Олесницький... — У цілому місті знані були його домашні відносини, а саме його повна залежність від жінки, яка управляла ним і цілою гімназією, а передовсім інкасувала всі його доходи, так, що звичайно не мав він крейцара в кишені”.
Директор мав схильність забувати і плутати імена учнів та навіть учителів. Поза спиною Сілецького над ним насміхалися і пародіювали його.
Погорецький і “матуруфка”
“Усе те не могло такому директорові виробити в гімназії відповідної поваги ані між учнями, ані між учителями. Тому в учительськім зборі траплялися різні “неправильності”, а передусім деякі його члени відзначались легкою приступністю до подарунків, до чого в Тернополі було більше нагоди, як де небудь, бо ходили там до школи сини багатих родичів, шляхтичів, земельних власників та багатих купців-жидів”.
А й справді, якщо вчитель математики Міхал Дура був вимогливим і навіть шляхетським дітям міг сказати: “Але ж то пан граф є віслюком!”, то його колега-математик Фелікс Погорецький мав інші звички.
“Погорецький теж був строгий і вимагаючий, зате не такий дуже неприступний. Кожна матура (випускні екзамени — прим. ред.) була для нього багатим жнивом: любив полювання і взагалі господарство та скуповував ґрунти під містом, з яких заокруглив з часом гарний фільварочок. Фільварочок цей звався “матуруфка”. Погорецький перейшов відтак з гімназії на інспектора окружних народних шкіл, а по смерті Сілецького став гімназійним директором. Пішовши на пенсію, став бурмістром (міським головою — прим. ред.) і був також соймовим послом з міста Тернополя”.
Отак запам’ятався цей керманич. До слова, в історії Тернополя були й інші подібні діячі, як-от один з війтів у XVIII ст. Але працювали у Тернопільській гімназії і дуже жертовні люди.
Троє найкращих
“Людкевич, Горбаль і Чарнецький були наші найкращі вчителі, яких пам’ять переховую все з вдячністю”, — бачимо у “Сторінках з мого життя”.
Учитель української мови Кость Горбаль, за словами його колишнього гімназиста, був найвизначнішим і найвпливовішим русином-українцем з усіх педагогів. Він і навчав, і виховував. Також патронував таємну студентську “Громаду”, у якій гімназисти вивчали рідну історію та культуру. Навіть попередив, коли почалися переслідування таємних студентських об’єднань.
Данило Людкевич був учителем історії.
“Сміло можу це ствердити, що такого викладу не чув я більше ані в гімназії, ані в університеті... — пише Євген Олесницький. — Нераз бувала година історії остання пополудні. Вдарила година, продзвонив дзвінок, а зимовою порою огортала залу темрява. Час було йти додому, та із заслуханої громади учнів ніхто й не рухнувся. Всі слухали діла і були б радо слухали до опівночі — таким чаром напувала нас незвичайна сила слова того професора”.
Філолог і германіст Йосип Чарнецький викладав грецьку і німецьку мови, а також був в Олесницького ще й класним керівником.
"Він умів справді вчити і від нього скористали ми багато. Готувався до шкільних годин і вкладав в науку все своє єство. Його наука не була сухим питлюванням приписаних уступів з книжки, як у багатьох інших, а впускав у неї життя і надавав їй принадну форму, акцентуючи на естетичній стороні читання творів і виробляючи в учнів літературний смак...”, — закарбував Євген Олесницький.
Зрештою, такими, як описано, у пам’яті громади діячі й залишилися. Невідомо, чи думали вони про свою репутацію, коли робили те чи інше. А, може, викладачу-бурмірстру Погорецькому взагалі було байдуже, що про нього напишуть саме як про хабарника.
“У Тернополі стрінувся я із зовсім іншою атмосферою, як у Теребовлі. Тут чув я на кожнім кроці, що я на своїй землі, між своїми, хоч викладова мова в гімназії була польська та не бракувало заходів, щоб польщизну всіми можливими способами впоювати в молодь. Та на це було і з нашого боку відповідне протиділання, і то передусім самої молоді”, — так охарактеризував Олесницький атмосферу нашого міста у 1870-х.
“А при тім людина відважна”
Як писав чоловік, свідомість значної частини української інтелігенції нашого міста у ті часи була невисокою.
“Майже всі світські русини (українці Галичини використовували тоді цей давній етнонім — прим. ред.) були жонаті з польками, а в їх домах говорили лиш по польськи, діти виховувалися в польському дусі. Похвальний під цим оглядом випадок становив між урядовцями тодішній судовий ад’юнкт Лев Шехович, нині сеніор Ставропігії. Свідомий українець, а при тім людина відважна і готова все постояти за українську справу”, — читаємо в творі Олесницького.
Серед інших автор спогадів хвалить також Володимира Лучаківського, який зробив багато для українців і всієї громади міста. Оскільки автор “Сторінок з мого життя” був гімназистом, то левову частку уваги присвятив цьому закладу.
Жінка директора забирала гроші
“З тернопільської гімназії вийшло чимало людей, знаних в історії краю і держави... Та ще більше значіння мала тернопільська гімназія... тим, що це була правдива твердиня українського духа: в ній молодь гартувалася і набирала щиронародніх українських ідеалів, витворювала в собі український світогляд...”.
Викладачі гімназії закарбувалися у пам’яті Олесницького дуже добре.
“Директором гімназії був Лев Сілецький... Зрештою, як людина, був доброго серця й великий оригінал. Сам його зовнішній вигляд викликав радше сміх, ніж повагу: грубий, з великою, як диня, зовсім лисою головою, із злітаючим постійно з носа цвікером (пенсне — прим. ред.), заганяв, ідучи, ногами на боки, посуваючи їх так, що по тій характеристичній ході вже здалеку можна було його упізнати, — писав Олесницький... — У цілому місті знані були його домашні відносини, а саме його повна залежність від жінки, яка управляла ним і цілою гімназією, а передовсім інкасувала всі його доходи, так, що звичайно не мав він крейцара в кишені”.
Директор мав схильність забувати і плутати імена учнів та навіть учителів. Поза спиною Сілецького над ним насміхалися і пародіювали його.
Погорецький і “матуруфка”
“Усе те не могло такому директорові виробити в гімназії відповідної поваги ані між учнями, ані між учителями. Тому в учительськім зборі траплялися різні “неправильності”, а передусім деякі його члени відзначались легкою приступністю до подарунків, до чого в Тернополі було більше нагоди, як де небудь, бо ходили там до школи сини багатих родичів, шляхтичів, земельних власників та багатих купців-жидів”.
А й справді, якщо вчитель математики Міхал Дура був вимогливим і навіть шляхетським дітям міг сказати: “Але ж то пан граф є віслюком!”, то його колега-математик Фелікс Погорецький мав інші звички.
“Погорецький теж був строгий і вимагаючий, зате не такий дуже неприступний. Кожна матура (випускні екзамени — прим. ред.) була для нього багатим жнивом: любив полювання і взагалі господарство та скуповував ґрунти під містом, з яких заокруглив з часом гарний фільварочок. Фільварочок цей звався “матуруфка”. Погорецький перейшов відтак з гімназії на інспектора окружних народних шкіл, а по смерті Сілецького став гімназійним директором. Пішовши на пенсію, став бурмістром (міським головою — прим. ред.) і був також соймовим послом з міста Тернополя”.
Отак запам’ятався цей керманич. До слова, в історії Тернополя були й інші подібні діячі, як-от один з війтів у XVIII ст. Але працювали у Тернопільській гімназії і дуже жертовні люди.
Троє найкращих
“Людкевич, Горбаль і Чарнецький були наші найкращі вчителі, яких пам’ять переховую все з вдячністю”, — бачимо у “Сторінках з мого життя”.
Учитель української мови Кость Горбаль, за словами його колишнього гімназиста, був найвизначнішим і найвпливовішим русином-українцем з усіх педагогів. Він і навчав, і виховував. Також патронував таємну студентську “Громаду”, у якій гімназисти вивчали рідну історію та культуру. Навіть попередив, коли почалися переслідування таємних студентських об’єднань.
Данило Людкевич був учителем історії.
“Сміло можу це ствердити, що такого викладу не чув я більше ані в гімназії, ані в університеті... — пише Євген Олесницький. — Нераз бувала година історії остання пополудні. Вдарила година, продзвонив дзвінок, а зимовою порою огортала залу темрява. Час було йти додому, та із заслуханої громади учнів ніхто й не рухнувся. Всі слухали діла і були б радо слухали до опівночі — таким чаром напувала нас незвичайна сила слова того професора”.
Філолог і германіст Йосип Чарнецький викладав грецьку і німецьку мови, а також був в Олесницького ще й класним керівником.
"Він умів справді вчити і від нього скористали ми багато. Готувався до шкільних годин і вкладав в науку все своє єство. Його наука не була сухим питлюванням приписаних уступів з книжки, як у багатьох інших, а впускав у неї життя і надавав їй принадну форму, акцентуючи на естетичній стороні читання творів і виробляючи в учнів літературний смак...”, — закарбував Євген Олесницький.
Зрештою, такими, як описано, у пам’яті громади діячі й залишилися. Невідомо, чи думали вони про свою репутацію, коли робили те чи інше. А, може, викладачу-бурмірстру Погорецькому взагалі було байдуже, що про нього напишуть саме як про хабарника.
