Тернополяни, звичайно ж, пам’ятають цілу серію сенсаційних публікацій «Тернопільської газети» про підземні ходи під центром Тернополя. Згодом тема знайшла продовження навіть у регіональній та центральній періодиці. І ось – найсвіжіший відгук уже вельми поважного чоловіка, котрий вирішив поділитися спогадами, як 63 роки тому блукав під Тернополем.
Микола Хомишин народився і виріс в Козлові Козівського району, та коли виповнилося 17 – а було це ще «за Польщі» - змушений був їхати в пошуках роботи до Тернополя. Влаштуватися вдалося до старого єврея на склад палива, який розташовувався між теперішніми вулицями Валовою та Йосипа Сліпого. Якось, в перерві між видачею дров та вугілля, хлопець помітив на території складу досить широкий вхід невідомо куди, забитий дошками. Не раз потім намагався він розгледіти в темному отворі за ними бодай щось, однак не вдалося. Аж одноногий поляк Зигмунд, який працював поруч, помітив Миколину зацікавленість, сказав йому, що це хід у підземелля. А потім попередив, мовляв, якщо Микола раптом надумає туди лізти, то щоб був дуже обережним. По-перше, щоб йшов тільки прямо, нікуди не звертаючи, бо може заблукати і не повернутись. По-друге, щоб нікому не розповідав про свою підземну мандрівку, бо – «біда буде». Що за біда мала б трапитися, Микола так і не дізнався, але про свій спуск у підземелля і те, що там побачив, справді мовчав аж до останнього часу.
Вибравши суботу, коли господарів-євреї ніколи не було на складі, хлопець відважив кілька дощок, що перешкоджали потрапити до ходу, і, захопивши свічку, вирушив у підземну мандрівку. Сходи вели, наскільки пригадує зараз Микола Мар’янович, на глибину приблизно двох поверхів. Внизу коридор звужувався і починався тунель приблизно у напрямку замку над ставом завширшки метрів зо два і заввишки трохи більше середнього людського зросту. Підлога і стіни були земляними, але рівними, щільно утрамбованими, а стеля вгорі нагадувала гострокутну арку. Пройшовши кілька десятків метрів, хлопець натрапив на розгалуження – один коридор вів прямо, а інший повертав праворуч (швидше за все – до Домініканського костел, прим. Авт.) і був напівзахаращений бочками, ящиками і ще якимось непотребом. Пам’ятаючи попередження одноногого Зигмунда, що в бічних ходах може бути таке важче повітря, що й свічка не горітиме, Микола пішов прямо, і скоро знову натрапив на розгалуження, один з «рукавів» якого повертав донизу праворуч, а другий, якщо «спроектувати» стосовно поверхні, ішов у напрямку Надставної церкви. Заглиблюватися у ті ходи хлопець просто побоявся, бо стало дуже моторошно від невідомої темряви, тож повернув назад. Скільки він тоді пробув у підземеллях, Миколі Мар’яновичу сказати важко – годинника не мав, а час під землею іде якось по іншому, ніж на поверхні. Запам’яталося лише те, що коли повертався, то свычка догоряла, вже аж обпыкаючи йому пальці.
Більше Миколі Хомишину мандрувати підземним Тернополем, на жаль, не довелося. Ще тільки пригадує розповідь того самого одноногого поляка Зигмунда, як той сам переходив підземним коридором на правий бік Серету, де тоді стояви військові казарми, та про великі земляні роботи, що вела перед війною місцева польська влада в долині річки. Там було вирито – від замку і аж до теперішнього «острова закоханих» - глибоку, у три яруси, траншею. Сторонніх до неї й близько не підпускали, то, припускає Микола Мар’янович, можливо, і шукали якраз згадуваний тунель.
А що нового у дослідженнях тернопільських підземель наразі? Ще у 1998-му («ТГ» тоді про це писала) було створено ініціативну групу з числа ентузіастів-фахівців різних галузей, куди входив і начальник відділу охорони пам’яток архітектури ОДА Ярослав Пелехатий. З ним насамперед і зв’язалась я у надії почути про нові підземні відкриття.
Наша група не змогла здійснити задумане, - говорить Ярослав Пелехатий, - бо все вперлося в ненову проблему фінансування. Це сторонньому може видатися, що все просто: спустився в підвал, пробив отвір і досліджуй собі, скільки заманеться. Насправді все набагато складніше. Очевидно, що ходи в багатьох місцях завалені, зруйновані чи підтоплені, а це зумовлює значні труднощі у просуванні і без належної технічної під страховки є небезпечним для дослідників. Взагалі невідомо, яких небезпечних несподіванок варто чекати. От кілька років тому ми хотіли дослідити хід від Домініканського собору, вже почали роботи, як раптом підійшов якийсь літній чоловік і почав переконувати, що під час війни це місце під землею було заміноване. Щоб не наражати людей на смертельний ризик, ми, зрозуміло, роботи припинили. Тоді ж переконалися, що без спеціального спорядження, наприклад, кисневих масок, братися за серйозне дослідження немає сенсу, а мінімальний обладунок для групи коштує не одну тисячу гривень.
Є інший варіант – почати дослідження підземель з поверхні, провівши за допомогою спеціальної апаратури своєрідне сканування, однак на це теж потрібні кошти, не менше 10-15 тис. гривень. Зараз необхідну суму виділено київському ТОВ «Геопром» для ретельного обстеження підземних ходів під центром Збаража, де почали катастрофічно руйнуватися житлові будинки.
Спілкуючись у ході підготовки цього матеріалу з фахівцями, так чи інакше причетними до тернопільських підземель, почула і думку про те, що в час економічної кризи «шкурка вартувала б вичинки» лише в тому випадку, якби під містом були якісь унікальні пам’ятки історії та архітектури. Однак з цим можна і посперечатися. На терезах історії часто й дрібнички набувають надзвичайної ваги. До того ж ніхто не може заперечити можливість знахідки під товщею землі справді унікальних документів чи навіть скарбів. Ярослав Пелехатий, до речі, розповів, що при спорудження будинку ОДА, чий фундамент стоїть на частині древнього оборонного валу, було знайдено невеликий скарб 17ст. А щодо дослідження підземного міста, то пан Ярослав впевнений: це справа важливого і зовсім не локального значення. Підземні таємниці існують всюди, де є старовинні фортифікаційні споруди, а з-поміж сотні українських замків третина, щоб ви знали, знаходиться ніде інде, як у нас на Тернопільщині.
Разом з Ярославом Пелехатим ми побували в кількох «передпокоях» підземного світу. Особисто у мене залишилось враження, наче дали до рук потримати захоплюючу старовинну книгу, прочитати яку – зась. А так шкода! І, думаю, батьом. Тому «Тернопільська газета» знов звертається до своїх читачів з проханням допомогти у розкритті таємниці, по якій щодня ходимо і їздимо, на якій стоїть центр нашого неповторного міста. Може, знайдуться ще літні люди, котрі як Микола Хомишин, побували в юності у тернопільських підземеллях? Може хтось з молодших чув щось про них від старших родичів? Чи хтось з мешканців ще довоєнних будинків Центру згадає, наприклад, про якісь «таємничі двері» у підвалах під своїми квартирами? Пишіть! Телефонуйте!
СВІТЛАНА МИЧКО – ведуча рубрики «Сенсації»
Тернопільська газета
№17/226 26 квітня 2000 року
Скан Антона Марчевського
