Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Трагічні події Другої світової війни очима тернопільських євреїв

ТЕРНОПІЛЬСЬКІ ЄВРЕЇ, 1941Р
За совєтських часів. Після приходу до влади Гітлера напруженість у Європі зростала. Антисемітизм у Польщі під впливом сусідства із заходу приймав загрозливих масштабів, становище євреїв у Польщі поступово ставало нестерпним та безвихідним. Під їхніми ногами горіла земля і на горизонті не видно було жодного променя надії. Звістка про завоювання Польщі Гітлером та початок війни була для населення тяжким ударом. Серця людей чуяли біду.

На протязі літніх місяців 1939 року мешканцями Польщі мали ілюзії, що, кінець кінцем, вдасться уникнути війни. Розвиток подій у Європі від моменту вступу німецьких військ у Саарську область і до підписання Мюнхенської угоди тільки укріпить ці ілюзії. Ніхто й не думав, що Гітлер насмілиться кинути виклик Заходу, котрий склав оборонний пакт із Польщею, і більш того, що кінець Польщі настане у лічені дні. Швидка руїна держави, котра день та ніч стверджувала про свою могутність, згуртованість та боєздатність, вразила та розчарувала усіх. Але пройшли дні, й польську державу було повалено. Євреї були шоковані. Але не встигли отямитись від збентеження, як прийшла звістка про завоюваненя східних теренів Польщі Радянською армією.

Soviet lieutenant i, falkovich speaking with a jewish resident of ternopil, western ukraine, october 1939, the soviet army entered the village a month earlier.
Польща вклала у зміцнення свого східного кордону величезні кошти – і все даремно, тому що з заходу на неї звалилась "дружня" (для СРСР) Німеччина. Радянська армія вже одного разу перебувала у Тернополі: у 1920 році. Радянська влада у ті часи здавалась чимось, що раптово з'явилось у воєнній повені й приречене на зникнення, як тільки життя повертає у нормальне річище. Але відтоді минуло 20 років. Цього разу у місто увійшла армія добре облаштована, озброєна сучасною зброєю, із зразковою дисципліною, і всі відчули, що радянська влада прийшла назавжди.

Почуття єврейського населення стосовно раптового розвитку подій були неоднозначні. Першою реакцією було полегшення, оскільки вдалося запобігти завоювання країни Гітлером, про котре ширились жахливі чутки з Німеччини, Чехословаччини та у перші дні навали з самої Польщі. Але й радянська влада для єврейського населення була небезпечною, хоча то була інша небезпека. Ясно було лише, що із закінченням літа також закінчилось старе життя та розпочалося щось нове. Майже водночас зруйнувався будинок, котрий старанно відбудовували цілі покоління. Суспільство, рухи та партії, різноманітні громадські організації, котрих було у Тернополі чимало, примовкли. Громадські діячі, що присвятили своє життя відповідній діяльності, були усунуті, а на повехні життя з'явились зовсім нові люди, про існування котрих досі знали одиниці. Водночас з'явились комуністи у числі, як волосся на голові, і одразу ж оголосили про свою близкість до нової влади та про свою відданість назавжди ідеалам революції. Офіси партій та громадських організацій були конфісковані та перейшли до нових закладів із дивними назвами. В хаосі перших днів ще встигли члени спілки "Бар Кохба" врятувати свій архів та переховати його у надійне місце. Громадська діяльність зосереджувалась майже тільки на допомозі втікачам, котрих зібралось багато з усіх кутків окупованої Польщі, та на допомозі лікарням та дитячим будинкам.


Перші тижні влади совєтів принесли з собою економічне пробудження. Тисячі військових та урядовців з Росії, шо затопили собою край, накинулись на товари у крамницях та магазинах та купували усе, що бачили. Але через деякий час продавці протверезили, бо побачили, що вартість грошей зменшується і до того ж немає можливості відновити залишок товару через брак товару на ринку та негативне ставлення влади до приватної торгівлі. Ця позиція продавців призвела до реакції влади, шо розпочала на них тиснути. Організовували обшуки квартир, і запідозрені у приховуванні товару були заарештовані. Проти них було організовано судове переслідування і вони отримали чималі терміни ув'язнення.

Потроху після хаосу перших днів після входу до Тернополя Совєтської Армії почали з'являтись форми нової влади та проявлятись спосіб її дії. Першим ударом настали депортації. Було депортовано офіцерів – євреїв, котрі служили у польському війську і потрапили до совєтського полону. І хоча це були одиничні випадки, їх було достатньо, щоб викликати паніку серед евреїв Тернополя. 

В той самий час також визначилась доля частин бувшої Польщі, що були окуповані Совєтами. У Львові зібрався надзвичайний з'їзд представників професійних організацій, котрий вирішив звернутись до Совєтської влади з проханням про приєднання цих територій до Радянської України. Організований референдум підтвердив це рішення. Ніхто не насмілився ухилитись від референдуму або висловити спротив.

Єдиний зв'язок із зовнішнім світом, що залишився в населення, було радіо. Всі слухали передачі з Лондону і вірили, що з приходом весни розпочнеться великий наступ Заходу, що завдасть поразки Німеччині і поверне хід подій.


Між тим євреї спробували пристосуватись до нових умов і нової дійсності. Почалась соціальна революція. Галузі промисловості одна за одною переходили у державну власність. Державні магазини, що повідкривались для відвідувачів, витісняли продавців, котрі не отримували тепер прибутка від товарів і були вимушені задовільнятись тим, що було в їх руках. Їх дні були лічені.

Справжня революція відбувалась у галузі освіти. Влада приклала зусиль, щоб перевести єврейських дітей у школи на їдиші, що тоді засновувались. Зусилля ці потрапили на родючий грунт. На протязі років євреї Польщі вели боротьтбу за школи на їдиші та на івриті, але результати були невеликі, а зараз влада надала їм права, за котрі вони змагались колись. Одначе не було ілюзій стосовно характеру цих шкіл, але суть питання полягала у тому, що єврейські діти навчатимуться в єврейських вчителів, багато з котрих були асимілянтами і не знали навіть єврейської абетки. Тим не менше були очікування, що ці школи будуть перешкодою до асиміляції.

Того ж часу почали на горизонті збиратися чорні хмари з іншого боку. У Тернополі поширились чутки про те, що керівники сіоністськогно руху запрошені до НКВС і там почалось слідство відносно характеру дій сіоністських партій та їх керівників. Від підслідних вимагалось не розголошувати таємниці слідства, але вони без коливань передали усі деталі слідства докторові Ц. Парнасу, особа котрого була у центрі слідства. Між іншими під слідством тоді перебували д-р Ліфа, д-р Гурвіц, Курфірст, Аксельберт, та у кінці сам д-р Парнас. Через деякий час д-р Цілермайер приніс звістку зі Львова про впорядковані арешти серед діячив сіоністського руху і без сумніву це мало відбутись і у Тернополі. Напруженість зростала, керівники сіоністів змушені були ночувати не у своїх квартирах, тому що арешти відбувались у ночі.

У той же період було заарештовано багатьох поляків та депортовано у Росію та Середню Азію. Урядовці, офіцери поліції та армії були з найперших. Ці арешти викликали у місті паніку та значну депресію та розчарування.

На порядку денному стала також проблема втікачів із Західної Польщі. Відірвані від своїх сімей, збентежені люди, що перебували у постійній тривозі за свої родини, що залишались за кордоном, вони опинились перед можливістю повернення, як це проголосила влада у плані обміну населенням, що внаслідок війни перебувало за кордоном своєї держави. Прагнення ці зростали, коли з Польщі було отримано чутки про те, що "життя тяжке, але жити можливо".

Коли було створено змішану комісію з обміну населенням, багато з втікачів повідомило владу про бажання повернутись до своїх домівок. Через деякий час всі ілюзії про повернення пройшли. Німці відмовились прийняти велике число євреїв, а совєтська влада бачила у всіх, хто бажав повернутись і не приймав совєтського громадянства, ворожий елемент. На протязі однієї ночі було організоване заарештування усіх втікачів, котрі були вилучені із своїх ліжок та завантажені у вагони, що були для них вже готові, щоб відвезти їх у Східну та Північну Росію. Ця ніч викликала чергову паніку та склала тяжке враження на населення, котре співчувало втікачам і разом із тим побоювалось за свої долі, спостерігаючи жорстокість та упертість нової влади.


Дійсність непокоїла єврейське населення також із інших причин. Сподівання на мережу шкіл на їдиші тривали значний час. Одного дня директорові школи проф. Було директивно вказано ввести українську мову як мову викладання. Урядовці не звертали уваги на опінію вчителів, котрі висловлювали свою думку щодо школи на їдиш на спеціальних зборах, але через деякий час про неї й не згадували, а її місце зайняла чергова українська школа.

Тим часом швидкими темпами йшла націоналізація. Всі магазини та фабрики переходили під державне управління. Їх власники не тільки позбулись майна, але й залишились без джерела існування, бо через буржуазне минуле їм не надавалось місце ані на виробництві, ані в офісі. Для різних соціальних верств було встановлено різну квартирну плату, до великих квартир підселялись інші мешканці, у більшості з Росії, урядовці та їх сім'ї, котрі ринули сюди у великій кількості.

Але терпіння населення досягло межі під час оформлення паспортів та націоналізації приватного майна. За законом, кожний громадянин, що мешкав у Росії, повинний був мати паспорт, але ці посвідчення були неоднакові для всіх громадян і використовувались як засіб контролю, євреї отримали посвідчення, позначені "параграф 11". Власникам таких посвідчень було заборонено мешкати у центральних містах, де розташовані були правління областей, великі заводи тощо. Тернопіль був серед таких міст.

Власник паспорту із "параграфом 11" також не міг отримати ніякої відповідальної посади. Багатьом євреям передписано було залишити свої домівки й переселитись у малі містечка. Там вони отримували житло із труднощами, бо чисельність вільного житла була невеликою, але гіршою проблемою був брак робочих місць. У маленьких містечках не було великих підприємств або установ, шо могли б прийняти новеньких. Нестача роботи впливала не тільки на прибутки, котрі були дуже важливою річчю, але означала можливість депортації у Росію. 

Другим ударом була націоналізація приватної власності, як то меблів, одягу, білизни тощо. Спеціальні комісії переходили від дому до дому та відбирали усе, що їм було до вподоби. Це було справжнім свавіллям.

У цих важких умовах євреї знову проявили здібність до пристосування. Більшість вступила до різноманітних виробничих кооперативів, державних магазинів тощо і як робітники, корисні для державного господарства, не отримали "параграфа 11" у посвідченні. Таким чином колишні власники були застережені від будь-яких вчинків, котрі б викликали підозру влади. Завдяки цьому керівникам громад у містах під час всього періоду влади Совєтів вдалось уникнути переслідувань і жодний з них не був ув'язнений або депортований.

ТЕРНОПІЛЬСЬКЕ ГЕТТО ТА ЙОГО ЗНИЩЕННЯ

Не встигли євреї отямитись від усіх негараздів останніх років, як розпочалась Друга світова війна, і знов вони зазнали біди, якої не знали раніше.

ТЕРНОПІЛЬ, ЛИПЕНЬ 1941Р. ПОЖЕЖІ ВНАСЛІДОК ЄВРЕЙСЬКИХ ПОГРОМІВ
22 червня 1941 року нацистська Німеччина несподівано напала на Росію, і події одразу покотились у прискореному темпі. Совєтська армія відступила, високі урядовці у паніці втекли із міста, з ними багато з тих, хто співпрацював із совєтською владою і побоювались помсти нацистів – кілька сотень людей. Між ними був і д-р Цві Парнас, котрий разом із іншими був мобілізований до Совєтської армії і залишив місто. Ті, що залишились, дивились із жахом на нацистські війська, що на 12-й день війни вступали до міста. Сила німецького війська та його переможність викликали в єврейського населення депресію, але навіть хвора фантазія не могла передбачити усі майбутні біди, тортури та жорстоку смерть, що на них чекали.

Українці зустрічали нацистів із великою радістю у сподіванні, що настав їх час. Вони швидко потоваришували із німцями та звинувачували євреїв у всіх негараздах, що трапились під час совєтської влади. Німці передали їм питання управління містом та створення громадської міліції та призначили українського бургомістра.

Через три дні у місті були організовані криваві погроми, котрих Тернопіль досі не знав. 

У п’ятницю 4 липня підрозділи німецької армії під командуванням офіцерів увійшли у єврейські квартали, озброєні та із бойовими гранатами із командами «Євреям вийти!», викликали із квартир чоловіків, поставили до стіни та холоднокровно вбили. З усіх сторін євреїв зігнали на ринок, біля старої лазні по вулиці Зацерковній, поблизу столярної майстерні по вулиці Острозького...

ЄВРЕЙСЬКИЙ ШПИТАЛЬ, ОСТРОЗЬКОГО,9
...біля дому Гарфіна (?) по вул. Львівській (тепер частина Руської), на Зарудді, по вул.. Шинкавичій (?). Німці знущались над ними, потім примусили копати ями та кидати туди тіла розстріляних. Частина німців увійшли до молитовного дому і мідрашу, там вони зламали аронот – кодеш (шафи із сувоями Тори), витягли книги Біблії та наругались над ними, розірвали їх і кинули у сміттєві скрині. Біля п’яти сотень євреїв зігнали у Клоїз-Якеле (місце для вивчення Тори) і запалили їх. Вогонь охопив клоїз і сусідні будинки. Крики жертв розкололи простір, а ті, хто чув, не могли нічим допомогти їм. Сотні євреїв зігнали у підвали дому Гарфіна і кінець кінцем винищили усіх. Багато тих, хто опинився під горами тіл, спробували перечекати до кінця різні і врятуватись. Вже вночі вони прибігли до своїх будинків у стані, що неможливо описати словами.


Після «офіційної» різні, що тривала кілька днів, українці вчинили погром своїми силами. Спровокував їх той факт, що у дворі в’язниці по вул. Міцкевича знайшли кілька десятків вбитих. За це безпідставно примусили заплатити євреїв.



Сотні їх зігнали у двір в’язниці, де їм було наказано обмивати трупи, прибирати і робити інші образливі роботи під радісні насмішки катів, що звинувачували їх, а в кінці жорстоко вбили.

КОЛИШНЯ ТЮРМА НА СУЧАСНІЙ ВУЛИЦІ ВАЛОВІЙ
Цього разу серед євреїв знайшлись такі, хто насмілився кинути у обличчя вбивць слова гніву, так говорили про старого Іцика Куплера, котрий пророкував про те, що настане час помсти за ці злочини.

Тіла вбитих ще довго перебували на вулицях міста і сліди крові покривали тротуари й бруківку.

Коли вщухла хвиля погромів чоловіки, котрим пощастило врятуватись, вийшли, щоб опізнати останки загиблих, хоча це було нелегко зробити. Людська мова не може описати сцени, що при цьому розігравались, крики, що розривали серце, тисячі людей блукали містом та, коли нарешті знаходили тіла своїх рідних, змушені були їх ховати. Не було дому, де не було би вбитого. Сотні сімей втратили своїх рідних. Вони були зломлені, кожний мав у душі біль. Поховання в основному були на старому цвинтарі, але повністю ритуал не проводився, тому що вже не існувала єврейська громада і з нею "хевра кадиша" (спеціально призначені люди, що проводили поховання членів громади).

ОСТРОЗЬКОГО,45 - ПЕРША ПОВОЄННА БАГАТОПОВЕРХІВКА, ЗВЕДЕНА В 1950-ИХ РР, НА МІСЦІ ЗРУЙНОВАНОГО ДАВНЬОГО ЄВРЕЙСЬКОГО КЛАДОВИЩА, ЗАСНОВАНОГО НА ПОЧАТКУ 17СТ
Біля 5000 євреїв було вбито на протязі 10 днів. Удар по громаді був ненесений величезний і люди були вражені до глибини душі. Їх віра у людей була повністю втрачена і люди не бачили виходу з жахливого становища.

Настрій не змінився, коли по вулицях міста були розклієні оголошення від німецької влади, де стверджувалось, що арійське населення вже помстилось євреям, і що від цього дня забороняється нападати на євреїв, грабувати та вбивати їх. Разом із тим були оприлюднені правила, що обмежували права євреїв в усіх моментах життя і відокремлювали євреїв від решти населення. На євреїв було покладено примусові роботи для армії, державних закладів та комунального господарства, продукти харчування для них виділялось у мінімальних кількостях, і на них було неможливо виживати. Євреї були поставлені владою у становище людей останнього гатунку без будь – яких прав.




Але ще не встигли пристосуватись до цього ганебного життя, як до міста прибув підрозділ Райнхарт ("Айнзац Райнхарт"), військове відгалуження гестапо в зоні військ фронту.

На початку липня туди був викликаний вчитель Готфрід і йому було наказано сформувати Єврейську раду щонайменше з 60-ти чоловіків з інтелігенції. Відповідно до наказу Готфрід був повинний привести кандидатів до Ради у святковому одязі до будинку воєводства по вул. Святоянівській (тепер Грушевського), де їх мусили призначити як представників євреїв.


Готфрід, що звик підкорятись всякій владі, привів 66 чоловік з числа поважних у місті людей, котрі навіть не здогадувались, що все це – лише хитрий маневр.

Тих, що було зібрано як кандидатів до Ради, німці почали висміювати та ображати та, коли нещасні ще не зрозуміли того, що відбувається, їх посадили до вантажівок й вивезли за місто, до підніжжя гори "Собачі голови?" – "Гіцельс Берг". Там їх перерахували, примусили копати ями та всіх до одного вбили. Серед вбитих знаходились Ш. Маргаліт, вчитель Бенціон Капон, д-р Шломо Горовіц, Юл. Канер та обидва сини д-ра Шварцмана.

Метою цієї "акції" було вилучити з сердець євреїв будь – які ілюзії щодо того, що настали нормальні часи та встановився порядок, а також винищити тих, хто міг би очолити єврейську громаду та надати їй духовну та релігійну підтримку.

Також німецька влада організувала у серпні у Тернополі окружне управління (крайзгауптманшафт) і в ньому, на посаді окремого урядовця з єврейських питань, був нацист Пальфінгер, котрий ще раніше, у Варшаві, спеціалазувався на цих питаннях.


Пальфінгер почав з того, що наклав на євреїв контрибуцію у розмірі 1000000 рублів. Ця сума протягом 8 днів повинна бути зібраною та зданою до каси, котру очолили українці.

Ці гроші планувались на відбудову українського будинку "Міщанського брацтва", у зруйнуванні котрого були звинувачені євреї. Крім того, що євреї оплатили відбудову будинку, вони ще мусили безкоштовно працювати на ремонтних роботах. Керівником робіт був призначений д-р Степан Брукович, котрий нещодавно неодноразово користувався політичною та грошовою допомогою євреїв, а зараз попросився загладити свої "провини", знущаючись над цими євреями.

БУДИНОК "МЩАНСЬКОГО БРАЦТВА" ОСТРОЗЬКОГО,11
Між обмеженнями, шо впровадили окружні урядовці, були особливі відзнаки, котрі євреї повинні були носити на одязі, обмеження права залишати свої будинки, обмеження у приватній власності, зменшення продуктових пайків.

Для виконання цих заходів німці через гестапо призначили так званий "юденрат" ("єврейська рада"). Багато з кандидатів до юденрату, і між ними автор цих рядків, різними шляхами уникали від участі у ньому. Кінець кінцем, жереб випав на д-ра Фішера як голови та д-ра Якоба Ліфа як заступника. Між членами ради були д-р К. Погорільц, д-р Ш. Гіршберг, Айзік Клінгер, М. Бернзон, д-р А. Бараль, Якоб Лавінер, д-р Л. Дратлер, Ф. Галрайх, Арік Шафкопф та Л. Аксельберт. З початку населення ставилось до юденрату із довірою у сподіванні, що він допоможе впорядкувати повсякденне життя, або хоча б підсолодити їх долю.

Євреям дозволялось звертатись до влади виключно через юденрат і через те він зосоредив у своїх руках – у тій мірі, що дозволяло гестапо – усі єврейські справи.

Він розподіляв продуктові книжки та посвідчення, відав записами про народження та смерті, спрямовував хворих до лікарні та до інших закладів, видавав дозволи на магазини, на заселення, коли була потреба переїхати на іншу квартиру. Кожний єврей повинен був звернутись до приймальної, що була біля юденрату, і там отримував наряд, де було вказано, куди та на скільки часу він мусив виходити на примусові роботи і які податки він мусив сплатити владі. Обсяг повноважень юденрату був достатньо широким, в певній мірі доля та життя євреїв були в його руках. Найбільша відповідальність була на відділі розподілу робіт (арбайтс айнзац), котрий спрямовував людей на тяжкі роботи у ворожому оточенні. Кожний вихід на роботи був вкрай небезпечним, і тільки меншість повертались із миром. Євреї були непотрібним майном у руках німців та українців, котрі всіляко їх експлуатували, витягували всі сили на тяжких роботах та грабували все, що сподобається.

У вересні 1941 року прийшов наказ про заснування єврейського гето. Спочатку гето обіймало вулиці: частину Казимєжовського майдану, вулиці Доли, Перля (двір Майдан Волі,1), Ринок (межі вул.Старий ринок), Поля (вул.Над Ставом), Львівську (вул.Руська від Надставної до стику із Паращука), Подільську Нижню (вул.Танцорова), Медову, частину майдану Шептицьких до вул. Срібну, вул. Чацького (Поділ), Старошкільну, частину Руської та Малий Ринок (вул.Січинського).


На цій території розселили 12500 душ за даними відділу обліку юденрату. Раніше то був квартал єврейської бідноти із населенням біля 5000 чоловік та незадовільними санітарними умовами. Ясна річ, що зараз, у зв'язку із перенаселенням, умови склались жахливі. Доля тих, хто переселявся у ці квартали з територій поза межами гетто, була тяжкою. Хулігани з українців нападали на нещасних на дорозі до гетто при переселенні, грабували їх та ще й знущались.


Гето було оточене парканом із колючим дротом. Вхід був через двоє брам: біля руської церкви по вул. Руська (Середньої) та на перехресті вул. Медова та Шептицьких.

ВУЛИЦЯ МЕДОВА. ТУТ МІСТИЛАСЯ РАМПА
Нічого дивного, що в умовах тісноти, нестачі води і без садів та відкритих майданчиків гето було апріорі місцем розповсюдження хворіб та епідемій.



Над брамами при вході до гето висіли вивіски "Небезпека епідемії. Вхід не євреям заборонено". Це було зроблено без будь - якого глузування. Адже вони, німці, зігнали на ці вулиці тисячі людей та створили умови для розповсюдження хворіб.

Життя на вулицях гетто майже завмерло. Не чувся ані галас, ані сміх. Особливо це було видно на дітях, котрі вештались по вулицях голодні та похмурі.


Розпочалася тяжка боротьба за існування, колишні джерела заробітку було перекрито, різниці між бідними та заможними вже не було, як і поміж освіченими та простими людьми. Всі, як один, знаходились у бідності.

Щодня голодні та виснажені євреї виходили на роботи на німців. Додатково для німців євреї змушені були давати дорогі подарунки для влаштування німецьких вечірок золото, дорогі тканини тощо. Але німці не знали обмежень і вимагали ще й ще.

Між тим у гето зростав голод. Для харчування ще зменшили порції хлібу. Було не раз, що люди падали на вулицях й вмирали від голоду. Розпочалась епідемія тифу і жертви помирали майже щодня. До усього, треба було випадки хвороби приховувати від гестапо, щоб ті не вбили хворих. Невистачало ліків та лікарів. Навіть в нормальні часи у Тернополі не було багато лікарів – неєвреїв, а зараз лікарі – євреї були мобілізовані для роботи на "арійському боці". Юденрат створив відділ поховань та впорядкування цвинтарів, але епідемія тифу не дозволяла оволодіти ситуацією. Невистачало дошок, трун, тканини.

Весь час надавалась допомога хворим, але одного разу був виданий наказ гестапо про впровадження кліники для хворих, заклад для сиріт та будинок для старих. Під цим немов би гуманітарним кроком було приховане дещо підступне: отримати списки людей, котрі були некорисні і собою обтяжували громаду гетто. Щоб прискорити вимирання євреїв від голоду, нацисти розпочали уважно стежити, щоб до гетто не потрапляла їжа, крім призначеної по нормі. Ціни на їжу у гето значно підвищились і становище населення було жахливе.


В кінці листопада 1941 року несподівано розпочалась пожежа у старому мідраші, всім було зрозуміло, що підпалили нацисти. Вони не дозволили гасити пожежу. Ті, хто мешкав поруч – а число їх було значне – залишились без даху над головою та без одягу й речей, бо все згоріло у вогні. Це й було сатанинською метою нацистів. І до цього було зібрано юденрат на спеціальне засідання з приводу "нехтування обов'язками" – що він не забезпечив все необхідне для гасіння пожежі...

Все це не припинило падіння. Негаразди німецького війська, пов'язані із суворою російською зимою, викликали новий тиск на гето. У грудні був оприлюднений наказ здати на користь армії всі міха, що були у євреїв, за невиконання призначалась смерть. Німці взяли 12 заручників, і євреї, що вже страждали від холоду через нестачу палива, були вимушені принести хутряні вироби, навіть ті, що були приховані на "арійському" боці. Ці акції супроводжувались жорстокостями, і був такий випадок: під час перевірки у пекарні Шварца по вулиці Чацького через кілька місяців після акції з хутром гестапівці знайшли кілька шматочків хутра, що не представляло жодної цінності і власники пікарні навіть не знали про їх існування, і, незважаючи на це, п'ятеро людей було звинувачено та вбито.

ВУЛИЦЯ ЧАЦЬКОГО
В цей період почала грати велику роль у житті гето єврейська міліція. Міліція була організована юденратом для нагляду за порядком, але фактично за прямою вказівкою гестапо. У різні періоди на чолі міліції перебували Ш. Коплер, Вайнштейн, д-р Рутенберг та Грінфельд. Зміна цих людей у керівництві міліції та юденрату було справою звичайною. Гестапо вимагало настільки беззастережного виконання наказів, що не кожний міг на це пійти. Накази були все більш жорсткими та їх жорстокість зростала. З цих причин з часом були замінені д-р Густав Фішер та д-р Якуб Лифа й на їх місце прийшов д-р Карл Погорільес, котрий був покірним рабом своїх нацистських хазяїв і пропонував виконувати їх накази без застережень та коливань.


ЦІЛКОМ ЙМОВІРНО, ЩО ФРАНКА,12 МІЙ НАЛЕЖАТИ ТОМУ САМОМУ ПОГОРІЛЕСУ


В перший період існування юденрату його керівники ще вірили, що виконання гестапівських наказів дозволяє уникнути ще більшої біди – знищення людей. Їх тактикою було не дратувати німців, а намагатись задобрити їх подарунками, зацікавити їх особисто в існуванні гето, котре є для них джерелом прибутку. Метою було врятувати те, що можливо врятувати, приховатись, поки не пройде цей жах, тому що кінцева поразка німців вважалась безсумнівною. Ці думки підкріплювали відомості з фронту. Тому за головне вважалось проіснувати до кінця війни, а найголовнішим завданням було врятувати молодь, котра була майбутнім народу. Віра, що врятувати молодь справді можливо, була не зовсім нереальною, німці були зацікавлені у корисній робочій силі, котру можна було отримати тільки серед молоді.

Нові люди у юденраті на чолі із д-ром Погорілесом (після війни він змінив прізвище на польське – Бутчинський) навіть не намагались прикрити свої вчинки якимось ідеологічним прикриттям, вони були просто інструментом у руках нацистів і тільки одна мета стояла перед ними – врятувати свої життя.

Страх охопив євреїв на початку 1942 року, коли прийшли відомості про організацію концтаборів. Євреї були зобов'язані самі облаштувати та обладнати табори, потурбуватись про бараки для свого житла та про будинки для житла української охорони та німецького командування, що були призначені у табір. Такі табори були засновані у Кам'янці, по шосе на Підволочиську, у Великому Глибочку, неподалік від каменярні на Загребеллі.

Були взяті молоді люди, захоплені раптово, та вислані у табори. Гетто мусило потурбуватись про їх постачання, гроші, одяг, білизну та робочий інструмент. В таборах було запроваджено сувору дисципліну, кожний знак втоми або сповільнення темпу роботи призводив до тяжких покарань, здебільшого до розстрілу. Більшість робітників не витримали екзамену і кінець їх був гірким. Внаслідок значної смертності постійно потрібні були нові контингенти. До таборів привозили євреїв і з навколишніх містечок. Концтабір у Загребеллі (тепер масив Дружба м.Тернопіль) знаходився неподалік від мосту через Серет, поблизу межі гетто. Мешканці підкупали вартових, щоб дозволяли передавати до табору посилки.

СТАРИЙ ПЕТРИКІВСЬКИЙ МІСТ НА ВУЛ.ШЕПТИЦЬКОГО
Додатково до усіх негараздів, євреї змушені були виконувати роботи, котрі релігія вважала за паплюження святині. Їх примушували руйнувати пам'ятники на цвинтарях, огорожі та цим камінням вимощувати вулиці міста.

НОВЕ ОКОПИСЬКО. ВУЛ. МИКУЛИНЕЦЬКА
Вони працювали від світанку і до темна, у зливу, холод та спеку і горе було тому, хто виказував ознаки втомлення або хвороби. Під час перевірок, що влаштовували майже щодня, організатор робіт перевіряв кожного, і тих, хто йому не подобався, страчували на місці, тому на роботу йшли й хворі, котрі приховували хвороби від ката (доречі, він був засуджений після війни польським судом на смерть).

До сьогодні святі місця знаходяться зпаплюженими, кістки загиблих вимагають правосуддя. Якимось чудом зберігся пам'ятник р. Менахему Монішу Бабаду (хай буде благословенна його пам'ять) і він залишився цілим до сьогодні. (Ці спогади датовані 1950-ми рр. Мабуть йдеться про старе окописько до побудови Острозького,45).

Крім таборів, євреї працювали у військових казармах біля Янівки (с.Підгороднє), на будівництві аеродрому, і на щастя тої бригади роботами там керував польський інженер з Познані. Він був виключно людяним, робив усе, щоб полегшити долю робочих. Завдяки цьому інженерові деяким його підлеглим вдалось врятуватись, і між ними хлопчикові, що народився у родині Гінзбургів за 1 день до знищення євреїв цього табору.

Загострилося становище та життя євреїв відомості, що надійшли у березні 1942 року, про те, що займатись єврейськими справами тепер буде цілковито гестапо. Його службовці входили до гетто вдень та вночі і будили переляканих людей. Вони грабували та знищували усе, вивезли запаси палива, що знайшли, розібрали паркани та дерев’яні будівлі та наказали все це вивезти з гето.


СТАРИЙ РИНОК - ЦЕНТР ГЕТТО. 1941-42РР.


Євреї надривались від непомірної праці, що навалювалась на них з усіх боків. Вони були зобов’язані ремонтувати казарми і виконувати всіляку чорну роботу у квартирах гестапівців. Начальник гестапо, оберштурмфюрер Мілер був звіром із людським обличчям. Його помічниками були офіцери Лакс, Майе, Райман, Райніш. Їх агресивні візити до гетто супроводжувались побиттям, лайкою та образами, а закінчувались стріляниною. За найменше відхилення від "закону" слідували тяжкі покарання. Так загинув Мілер, колишній власник млина, Шолом Фінкельштейн, в котрого знайшли неначе приховане паливо, електрик Лама Епштейн із дружиною та дітьми за те, що їли вишні під час роботи. Візника Айзіка Клара вбито у місті через те, що вбивцям здавалось, що він їхав надто повільно.

Але навіть у цей страшний час, коли кожний боровся за своє існування, знаходились люди, що турбувались не тільки про себе, але й про інших. Д-р Йегуда Фрідман, проф. Хаїм Гіршберг, Ш. Рознер та інші заснували заклад для допомоги бідним і ним керували, у закладі розподіляли деяку їжу тим, хто її найбільш потребує. Був комітет, в складі котрого перебували Авраам Маргаліт, Авраам Окс, Моше Вул, Й. Фельдман, що збирав гроші на підтримку равінів та інших шановних людей, котрі перебували у злиднях.

25 березня 1942 року у гето розпочався найстрашніший період, котрий у народі назвали "збором душ". У гестапо вимагали від юденрату кілька сотень людей: старих, хворих, маючих фізичні дефекти, а також "антисоціальних елементів", для переводу їх у "інші" місця. Яка доля чекає на бідолаг, вже було відомо, і тому кілька членів юденрату спробували ухилитись від виконання цієї команди. Але голова юденрату тиснув на них до того, що, нарешті, списки було складено, та люди з "шупо" (шуцполіцай) вивели шістсот чоловік, старих, хворих та дітей з сирітського притулку – чию долю було визначено через підписи членів юденрату. Тепер й останні зрозуміли, який був сенс у запровадженні німцями будинків перестарілих, сирітських притулків та лікарень. Як непотрібні речі було вкинуто людей у вантажівки і як худобу увезено до Янівки (с.Підгороднє). 

Ця страшна звістка, котру неможливо було приховати від людей, була тяжким ударом для населення, котре було обурене діями членів юденрату, а особливо д-ром Погорілесом, Н. Гальперіним та вихрестом д-ром Барелем. Але люди були безпомічні та не могли навіть виказувати відверто свої почуття, котрі викликали в них оті зрадники.

Ще після першої "акції" не було жодних ілюзій про подальшу долю євреїв, а зараз стало ясно, що юденрат – тільки інструмент в руках катів і що не варто чекати на допомогу з жодного місця. Почуття самотньостї поглиблювалось також і від байдужого ставлення неєвреїв. Не тільки тому, що не проявляли ані трохи симпатії та співчуття, але, навпаки, виказували радість та брали участь у катуванні євреїв. Вони передавали у гестапо усіх, кого підозрювали, що він єврей. Немає сумнівів, що якби не таке ставлення, багатьом євреям вдалося би уникнути тортур та переховатись на "арійському" боці, тому що у багатьох випадках німці не могли відокремити євреїв за зовнішніми ознаками. Залишені усім світом, оточені з усіх боків хижими звірями, що полювали на їх життя, втративши усі надії, вони жили із гіркотою у серцях.

Євреї не мали відомостей по радіо, бо німці перекрили ці можливості, коли увійшли у Тернопіль, але німецькі газети надходили до міста і люди навчились читати у них поміж рядків. Інколи відомості зі світу надходили від євреїв, котрі займались перевезенням до Варшави худоби, там знали краще про те, що відбувається у світі. Відомості про німецькі відступи на фронті заохочували людей, але разом із тим люди знали, що "поки сонце зійде, роса очі виїсть": ті, що не загигуть від голоду та епідемій, будуть вбиті нацистами. Бандитська пропаганда Гебельса та звістки про газові камери та табори знищення не залишали місця для надії. Але не було шансу втекти. Видно було, що чаша терпіння ще не до кінця переповнилась. Перш, ніж їх буде вилучено із цього жорстокого світу, люди мусили залишки своїх сил віддати ворогові.




Одна з братерських могил навколо Тернополя, що знайдена після війни

В 20 числах березня у Тернополі було відкрито кілька майстерень та фабричок – столярна, взуттєва, галантерейна, по виробництву пензлів, трикотажна та ін. Юденрат постачав до цих майстерень сировину. Там працювали й жінки. Жоден не звільнявся, бо через ту роботу врятовував собі життя. Незважаючи на виснаження, кожен намагався продовжити дні свого життя. Бажання вижити було інколи таким сильним, що примовкали усі інші почуття, зокрема сімейні, національні тощо. Цим можна пояснити (але не виправдати) поведінку членів юденрату та єврейської міліції, котрі діяли із виключною жорстокістю. Ця невеличка група плямувала обличчя гетто та справляла враження падіння моралі в середовищі євреїв. Насправді євреї стояли перед страшними випробуваннями і виявили при цьому справді піднесені взірці моралі та сили характеру і в більшості залишились відданими ідеалам гуманізму, у яких вони виховувались.


Незважаючи на зусилля німців зламати дух євреїв, посіяти ворожнечу між братами, внести в їхнє середовище деморалізацію перед знищенням, вони не змогли цього зробити. Мерзотників у гетто були одиниці і можна тільки дивуватися які мізерні були наслідки дій новітніх сатаністів, що хотіли б довести світові низкість євреїв, падіння моралі й таким чином в певній мірі виправдати свої вчинки. Дійсно, ми не можемо вказати на приклади індивідуального героїзму у Тернопільському гетто, але в цілому єврейська громада виявила почуття людської гідності та мужність. Не тільки страх могли німці прочитати в очах тих, кого вони вели на загибель, але й презирство і зневагу.

У серпні 1942 року на "арійському" боці міста з'явились оголошення, підписані головним катом Львівської округи генералом Кацманом про акцію переводу, що має відбутись у гетто. Неєврейське населення попереджувалось про неприпустимість будь – якої допомоги євреям і що дії, спрямовані на те, щоб євреї могли уникнути "акції ", будуть каратися на смертну кару. Євреї приготувались до переходу та використали всі можливості, що були в їх розпорядженні, щоб врятувати свої життя. В гетто розпочалася гарячкова робота по побудові сховищ, муруванні подвійних стін та ін. Люди виявляли неабиякі здібності, щоб уникнути "акції".

Зранку 31 серпня 1942 року, у понеділок, гестапо, армія та українська міліція оточили гетто. За командою німців з'явились всі члени юденрату із своїми родинами. По всіх вулицях гетто гестапо переслідувало євреїв. Гестапівці та їхні зброєносці ламали двері, вдиралися у квартири і з криками "Юден, гараус!" виштовхували переляканих людей на вулицю та гнали у місце зосередження. Єврейська міліція, котра знала про сховища, допомагала вилучати людей звідти.

На протязі кількох годин в єдиному місці на ринку було зібрано кілька тисяч євреїв. Їх було вишикувано і той, хто насмілився ворухнутись, був застрілений на місці. Офіцер гестапо та його помічники ретельно перевіряли, чи в кожного є його робоче посвідчення та особиста книжка. Дозвіл повернутись по квартирах було надано лише тим, хто працював на СС та армію.

В той день гестапівці проявили всю свою жорстокість і разом із ними діяла єврейська поліція.

Серед тисяч людей німці вилучили молодь, яка ще могла працювати, а решту, старих, жінок та малих дітей стусанами загоняли до вантажівок та повезли до залізниці. До вагонів, призначених для 40 чоловік, посадили у кожний 100 чоловік. Кілька вагонів цього потягу вже були повні євреями зі Збаражу, Струсова та Микулинців. Там "акцію" було організовано на 2 дні раніше. Дві доби люди сиділи затиснуті у вагонах без їжи та води.


Потяг із лозунгом "Всі колеса крутяться для перемоги" поїхав через Золочів та Львів до Белжица, до фабрики смерті. Проте пильна охорона не змогла завадити багатьом людям зробити дири у стінах вагонів та вистрибнути під час ходу потяга. Не один потрапив під колеса та був задавлений. Більшість була пограбована українцями та передана нацистам. Лише небагатьом вдалося втекти та проникнути назад до гетто.

Доля тих, хто потрапив до Белжица, відома: їх було задушено у газових камерах та спалено у крематорії.

"Акція" 31 серпня проковтнула 1300 людей; ті, що залишились живими, почали шукати родичів, але скоро дізнались, що ті потрапили до рук нацистів.

Життя – якщо це можна було вважати за життя – знову увійшла у рутинне річище. Виснажені люди чекали на свій гіркий кінець, від якого неможливо було втекти.

На початку вересня був оприлюднений наказ «ущільнити» гетто. Всі ті, хто мешкав на Ринку та на вулицях Пула (Поля), Берека Йоселевича (не існує, між Руською та Над Ставом)...

ЛИСТІВКА 1910 РОКУ
...Львівській до великого потоку, та на вул. Руській з того ж боку, по вул. Зацерковній, Доли, Шептицького, Оболоні, змушені на протязі 3 годин залишити свої домівки. Ясна річ, що за такий короткий час неможливо було забрати з собою все майно. Бідність тисяч людей, зконцентрованих у "скороченому" гетто ще більше зросла, їх становище було таким, як під час переслідування, коли кільце оточення все стискається.

Тільки дуже рідко були дні без "гостей". Коли було відомо про візит Мілера, вулиці швидко пустішали, не ставало перехожих. Дія юденрату майже припинилась, і не було вже відомо, коли та звідки прийде черговий удар. Щоб попередити несподіванки, ночами люди чергували. Люди лягали спати у одязі. На основі попереднього досвіду, під час "акції" варто було переховуватись, і навіть малі діти знали, що треба у своєму схроні мовчати, щоб кати їх не знайшли.

ВУЛИЦЯ МЕДОВА
У другій половині вересня відповідальні за будинки повинні були подати до юденрату списки людей, старших за 60 років. Багато з відповідальних за будинки, хоча й знали, на що за це чекати, не коливаючись підробили існуючі списки, підкоректувавши у них вік мешканців. Тільки декілька імен цих мужніх людей залишилось у моїй пам'яті: Моше Вагель, Барух Гіршорін, Н. Козовер, М. Кальман. І вони були не єдині. Щоб налякати людей та юденрат, Мілер наказав по вул. Багатій біля єврейської міліції спорудити шибеницю й повідомив, що повісить кожного, хто не виконає його наказ. Але загроза не досягла своєї мети.


Міліціонери ж виконали свою роботу старанно, побудувавши шибеницю.

30 вересня з'явився заступник Мілера Лакс у супроводженні роти "шупо" (шуцполіцай) та потребував передати йому 1000 євреїв. Здається, юденрат знав про це заздалегідь, тому що зібрав міліцію та довів до них готові списки. Погорілес протягом кількох годин зібрав кілька сотень людей і зосередив їх біля млина. Всього міліція зібрала 750 чоловік та їх було надіслано до Белжица.

Через кілька днів знов з'явилися гестапівці, цього разу у цивільному, і вивели євреїв з домів. Під час таких "акцій", що проводились до середини листопада, вони вивезли коло 2400 нових жертв. Система полювання, запроваджена нацистами відтепер, була набагато жорстокішою від попередніх.

Але злочинний опортунізм членів юденрату їм не допоміг. В очах Мілера вони все одно були недостатньо відданими й він підозрював, що вони надто м'ягкі, тому він привіз зі Збаража відомого ката Грінфельда та призначив його головою юденрату і щоб він міг краще виконувати свою місію призначив його також начальником міліції. Гетто підійшло до останнього етапу свого існування. 

Усі речі, котрі ще лишалися в євреїв, було продано за їжу. Вивезення до таборів тимчасово припинились, і повсякденні турботи знов зайняли своє місце у свідомості людей. Тоді надійшли відомості про німецькі поразки під Сталінградом та у Північній Африці. Євреї вже мріяли про кінцеву поразку Німеччини та думали, що у разі, якщо вони й не побачать на власні очі день перемоги, але цей день прийде та за них помстяться.

На початку зими 1942-43 років до Тернополя прибув штурмфюрер Рокито, котрий був начальником табору Янів біля Львова. Чутки про його жорстокість вже давно дійшли до Тернополя. Мешканців гетто охопив жах.

Рокито з'явився у юденраті та потребував забезпечити йому все, що потрібно для створення робочого табору. Змістом цієї вимоги був знову збір коштів та людей. Всі будинки навколо нової лазні на Нижній Подільській (Танцорова) було звільнено та передано у розпорядження адміністрації табору. У цих будинках було зосереджено євреїв, котрі працювали на "арійському" боці. Поруч із майстернями спорудили кухню, пекарню, склади та амбулаторію. Під страхом смертної кари було заборонено виходити за територію табору. У табір було зігнано 3000 людей з Тернополя та навколишніх містечок. Над вхідною брамою з'явилось знущальне гасло "Робота звільняє". У таборі було встановлено сувору дисципліну. Двічі на день влаштовували перевірку й люди змушені були годинами стояти на морозі. Рокито вилучив в євреїв їх одяг та гроші й переодягнув їх у сміття, а замість взуття були дерев'яні сабо. Будь – яка провина каралась на смерть. Всі цінні речі, котрі ще залишились у в'язнів, Рокито вилучив немов би до звільнення із табору. Євреї працювали на цій каторзі і навіть самі собі не скаржились, бо робота врятовувала життя.

Починаючи з лютого 1943 року гестапо почало регулярні відправки до таборів смерті тих, хто ще залишався у гето. Юденрат та міліція здавали у гестапо всіх тих, хто не міг вийти на роботу. Кров проливалась щодня.

Настав останній період єврейського перебування у Тернополі. Ті, хто зберіг коштовності і на своє щастя мав "арійську" зовнішність, намагався придбати для себе та своєї родини фальшиві "арійські" посвідчення та інші документи. Але врятуватись змогли лише одиниці. Українське та польське населення виявило неабияку пильність і багато з цих людей знову потрапили у пазури гестапо. Така доля чекала на кожного, хто викликав підозру або не був добре обізнаним у церковних звичаях. Але при цьому не нехтували й вилученням "капіталу". 

Відсутність реакції світу зламали остаточно віру євреїв у своє визволення та сили на спротив. Вони стояли на краю прірви і світ мовчав, та жодного голосу не чути було у їх захист.

9 квітня 1943 року гестапівці оточили "скорочене" гето, вивели звідти 1000 людей для відправки до табору, з них відібрали молодих, а решту провели через міст до цегельного заводу у Петрикові і усіх там розстріляли.


У єдиному випадку шановний вчитель Гіршберг насмілився кинути в обличчя німців звинувачення у злочинах та попередив їх про неодмінну відплату. Німці не могли повірити своїм вухам і кілька хвилин не реагували. Почуття гідності та силу духа проявив рабін з Меджибожу, відхиливши пропозицію Рокити залишитись у таборі у той час, коли членів його сім'ї та друзів повели на розстріл. Лейб Фіоль відмовився виконувати команду гестапо збирати людей та відмовився від ганебної посади, котру німці йому намагались нав'язати. Охоронець Кац зірвав свої ознаки, коли побачив, що члени його родини йдуть на розстріл, та приєднався до них.

Починаючи з 9 квітня до 20 червня, дня остаточного знищення гетто не було жодного спокійного дня без жертв та вивезення у табори. Багато сімей покінчили самогубством, аби не чекати на катів. Ціни на смертельні отруйні речовини зросли у цей час неймовірно. Петля на шиї євреїв затягувалась, зникла остаточна надія на порятунок. Розшук сховищ та бункерів тривал із особливою жорстокістю. На превеликий жаль, знайшлись євреї, котрі не витримали та здали гестапівцям бункери. Юденрат та міліція остаточно втратили контроль над ситуацією. Навпаки, вони наближали кінець євреїв та свій власний кінець. У великому відчаї євреї схопились за останній шанс на врятування – на табір Рокити, незважаючи на те, що лічені місяці тому робили усе, щоб уникнути відправки у цей табір, і тепер вони сподівались на влаштування туди. Із серцями, стиснутими від жаху, дивились вони на "везунчиків" з табору, коли чергову партію вивозили під час "акцій", котрі зараз називали "селекція". Кожний шукав серед тих нещасних своїх родичів і, коли знаходив, вважав за краще піти з ними на смерть, ніж залишатися тут.


Стався вражаючий випадок із інженером Вінтером, котрий працював у пекарні Рокити. Він побачив свою жінку та дітей серед приречених на страту та приєднався до них без коливань. Рокита, котрий цінував майстерність інженера та його організаторські здібності, хотів залишити його у таборі, але інженер наполягав на своєм, відхилив спокуси із твердістю та разом із родиною пішов на загибель.

Але втрачалось не тільки життя. До Тернополя за наказом гестапо привезли усі документи євреїв, особливо посвідки про народження, з самого Тернополя та навколишніх містечок, та зпалили їх. Так нацисти хотіли знищити не тільки самих євреїв, але й пам'ять про них.

20 червня з’явилось оголошення за підписом окружного офіцера (крайзгауптман), що Тернопіль проголошується містом, вільним від євреїв (юденфрай). Втекти змогли тільки євреї, в котрих були «арійські» документи, до Львова, Кракова, Варшави та інших великих міст, де вони не могли зустріти своїх колишніх знайомих - не євреїв, котрі були небезпечнішими від нацистів. Й тільки невелика кількість цих втікачів врятувалась від смерті.

21 липня 1943 року гестапівці оточили табір та вивели з нього до страти 2500 людей. Решту знищили на протязі 2 тижнів. Тоді знищили бункери та схрони, що до цього дня не могли знайти.

В цей час відбулась єдина акція спротиву, організована групою євреїв у Тернополі. Коли нацисти натрапили на бункер по вул. барона Гірша (вул.Шашкевича), вони несподівано для себе наштовхнулись на збройну відсіч: у відповідь на вимогу гестапівців вийти з бункеру, євреї відповіли гранатами та вогнем.

ВУЛИЦЯ ШАШКЕВИЧА
На жаль, в нас немає подробиць про цей акт героїзму, тому що жоден з тих людей не врятувався. Бій тривав близько доби, було вбито кілька гестапівців. На чолі людей з бункеру перебував молодий пекар на прізвище Залінгер.

Тільки одиниці врятувались за допомогою своїх неєврейських знайомих, котрі діяли – деякі з милосердя, а деякі – з корисних причин. Так врятувалась родина автора цих рядків на цегляній фабриці, що знаходилась на шляху до Смиківиців.

Багато лікарів, котрі працювали у лікарнях, брали участь у русі українських партизанів. Українці з часом розчарувались у німцях, котрі не пішли назустріч їх національним прагненням, та повстали проти них. Серед цих партизанів було організовано загони прихильників Бандери, «бандерівців», котрі хоча й були антисемітами, проте потребували допомоги єврейських лікарів, та вимушені були до них звернутись. Але, хоча вони не могли відмовитись від лікарів – євреїв, вони не коливались, коли була можливість знищити євреїв – втікачів, багатьох з котрих було страчено у лісах польськими та українськими партизанами.

Треба згадати тут ганебну поведінку польського священика декана Валенгу, котрий під час переслідування євреїв промовляв з кафедри, що справедлива рука Господа помстилась євреям і що так буде з кожним, хто євреям допомагає. Вимоги цього ненависника народу Ізраїлю в обличчі священика призвели до розгубленості в тих небагатьох, хто не хотів брати гріх на душу.

З 18 тисяч євреїв, котрі знаходились у Тернополі на момент вступу до міста німців, врятувались 139 осіб. Це число записано у єврейському комітеті Тернополя у травні – червні 1944 року (після звільнення Тернополя Совєтською армією). Біля 200 залишилось з тих, хто був вивезений до Росії або мобілізований у Совєтську армію. Після війни до рук поляків потрапили кілька гестапівців з Тернополя, і між ними Дуке, комендант табору у Загребеллі, чинник гестапо Каруф, котрий відзначався особливою жорстокістю під час «акцій», відповідальний за «акції» у Львівській окрузі Ангельс та відповідальний за єврейські питання у Тернопільському регіоні Райман.

Під час суду, що відбувся у грудні 1948 року над Райманом, свідчили кілька тих, хто врятувався у Тернополі, й між ними д-р Погорілес. Райман висунув проти нього обвинувачення: «Адже ви діяли спільно із гестапо». Всіх гестапівців присудили до страти.

З нечуваною жорстокістю було знищено квітучий осередок євреїв у Тернополі, з котрого вийшли знавці Тори та справедливі мудреці. Місто, де його сини з гордістю несли прапор іудаїзму, перетворився на острів з руїною, з котрого було вирване життя , що розквітало тут багато поколінь.

Список імен членів Спілки «Бар Кохба», котрі загинули у Голокості.

1. Д-р Натан Носбойм
2. Д-р Іцхак Карон
3. Д-р Вільгельм Ландау
4. Д-р Зігмунт Мандель
5. Д-р Зігмунд Браунт, суддя
6. Пилип Куплер
7. Магістр Людвіг Лебенкрон
8. Мендель Качер
9. Д-р Рудольф Шарфшпіц
10. Д-р Людвік Клінгер
11. Магістр Йосеф Лібергаль
12. Магістр Яаков Розенман
13. Магістр Моше Гальбер
14. Магістр Кароль Гальбер
15. Д-р Ісраель Зайнфельд
16. Магістр Маркус Калер
17. Еліягу Кенігсберг
18. Інж. Міхаель Білер
19. Д-р Максиміліан Герцог
20. Д-р Адольф Герцог
21. Д-р Едуард Кальбер
22. Д-р Шломо Ховен
23. Зігмунт Кеслер
24. Інж. Яаков Білер
25. Д-р Вільгельм Білер
26. Закарія Мерлін
27. Магістр Генрік Голдберг
28. Магістр Шмуель Авнер
29. Анна Авнер
30. Д-р Яаков Ліфо
31. Людвік Аксельберт
32. Магістр Герман Прайзман
33. Магістр Марк Лілло
34. Оскар Флейшман
35. Магістр Вольф Кальбер
36. Д-р Йонас Розенкранц
37. Інж. Макс Бальмер
38. Йосеф Штекель
39. Йосеф Ярічовер
40. Інж. Йосеф Шварц
41. Магістр Авраам Пуль
42. Інж. Леон Ерак
43. Сабіна Ерак – Грінфельд
44. Макс Кармелін
45. Леа Кармелін – Бербан
46. Оскар Тайтель
47. Шмуель Качер
48. Анна Цайлер – Фокс
49. Максиміліан Розенцвейг
50. Магістр Густав Ландау
51. Д-р Моше Сапір
52. Д-р Фрідрік Шейнберг
53. Леон Шейнберг
54. Вільгельм Шапіро
55. Іцхак Фарбер
56. Герман Фарбер
57. Натан Шбадрон
58. Магістр Макс Баумрін
59. Норберт Фрайс
60. Аарон Тауміс
61. Авраам Кріц
62. Яаков Наглер
63. Іцхак Дойтеш
64. Шломо Храф
65. Аба Авербах
66. Магістр Меїр Ернкранц
67. Ісраель Курфірст
68. Регіна Фефер – Курфірст
69. Фанка Баріх
70. Пепа Русман
71. Роза Долінер
72. Сонка Цімс
73. Клара Гінзбург
74. Ітка Мільгрум
75. Юніа Берг
76. Клара Ліфшиц
77. Ернестіна Ліфшиц
78. Ернестіна Зайдман
79. Проф. Герман Ензельберг
80. Марія Ензельберг
81. Ітка Штадлер
82. Міна Сегаль
83. Анна Епштейн
84. Женя Парсер
Тернопіль у період Другої світової війни, Авраам Окс
Переклад - Борис Беркович
Опубліковано вперше в рамках проекту "Най все буде Тернопіль!"