Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Історія тернопільської "Чайки"


Скінчилася, накінець, Друга світова війна. Тернопіль стояв у руїнах.  Та життя продовжується, треба якось загоювати рани на тілі постраждалого міста і, бажано, як найшвидше. 

Відбудовували і прикрашали все, що могли. З відродженням Ставу річку Рудка, яка раніше протікала згином від кінця вулиці Крушельницької поза нинішнім пам’ятником Бандері і впадала у безіменну заболочену затоку Ставу з острівцем по середині,  пустили вздовж вулиці Набережної (зараз Білецька), а затоку з островом по середині окультурили. Той острів досипали сміттям від розвалених у 1944 р. при звільнені міста у центрі будинків і обладнали дуже популярний у 50-ті роки ресторан «Чайка», добратись до якого можна було тільки дерев’яним містком. Це його то назва передалась нашій затоці і лишилася до цього часу.


В той час по східному березі затоки Чайка ще існувала вулиця, з невеличкими в більшості одноповерховими житловими  будинками з одного боку, що простягалася між горбом з нинішнім родильним будинком, Замком, теперішнім готелем Тернопіль і Ставом. Звалася вона Підзамче. Ще цей район звали Шанхаєм. У 50-ті роки вона була розділена на дві вулиці: Підзамче і Гастлелло. Зараз від них лишилося лише два будинки колишні  Підзамче, 9 (будиночок на дитячому майданчику) і Гастлелло, 11 (трьохповерховий житловий будинок у дворі ательє Ромашка). Водночас з дерев’яним рестораном Чайка був збудований і дерев’яний літній кінотеатр Шевченка. Його видно лівіше від ресторану в глибині фото з молодим чоловіком.

Сам ресторан в середині був досить шикарним і через це став популярним у населення, не дивлячись на повоєнну людську бідосю і безгрошів’я.

А кінотеатр спочатку був без даху і для нас, пацанів, це була величезна радість! Хоч і видно поганенько і чути не дуже добре, але можна було задурно дивитися кіно з горба, де зараз родильний будинок. Навіть, фільми з написом на афішах: - Дітям до 16 років заброняється!  Хоча нас трохи і ганяли, але пару кадрів з поцілунками побачити вдавалось. Чим вам, як казав мій картавий знайомий, не «пойнушка»! Хоча з часом з’ясувалося, що сексу  в СРСР зовсім не було. А місто ще стояло в руїнах. Потім кінотеатр Шевченка, на жаль, для безгрошового народу,   накрили дахом і він ще довго функціонував з 1-го травня – дня солідарності трудящих до 7-го жовтня – річниці Великої Жовтневої революції поки не згорів у середині 70-х.

На диво, бо Бога ж  також в СРСР не було,  Домініканський костел почали відбудовувати приблизно з побудовою Ресторану і літнього кінотеатру.

Коли в кінці 50-х, спаскудивши вид на старовинний замок, виріс конкурент ресторану Чайка - Хвиля (у наш час - Максим), острів опустів, а затока так і лишилась Чайкою. Тепер вже мало хто знає, чому вона так зветься.

Йдучи з ресторану Чайка, люди часто прихоплювали з собою рештки  хліба, а, часом, спеціально купували буханець, і, розламавши його на куски, кидали у воду з дерев’яного моста, з материка острова. 

Які корописька тоді вивертались  з глибини, щоб хлібцем поласувати! На  Чайці заборонялось ловити рибу, бо її спеціально зарибнили мальком коропів. Особливо, заборона посилилась з прибуттям на постійне проживання на Чайці екзотичних лебедів, гусей та качок, щоб вони часом не ковтали відірвані риболовні гачки і не гинули через це.                                                                
З ліквідацією ресторану Чайка острів став тихим і затишним, і його лавочки за відсутністю підхехекнутих клієнтів ресторану по вечорам дуже приглянулись закоханим парочкам. Острів після цього стали назвати Островом Кохання, бо, практично, всі закохані (і не дуже) тернополяни пройшли через цей острів і він «створив»  немало щасливих сімей.

Вже пізніше, в середині 70-х, Чайку перетворили на вечірній танцювальний майданчик, бо на місці старої, як тоді казали – клітки, влаштували кафе.

Зараз народ помилково Островом Кохання називає той, що на Ставі. Правильна його назва Острів Сидоренка і Короленка – тодішніх властителів міста. Потім його народ переназвав у Острів Розлуки, через те, що цих ініціаторів створення острова усунули з посад за розбазарювання державних коштів. Хоча фактично кошти вони економили, бо при першій чистці нашого спущеного тоді Ставу за допомогою бульдозерів землю з дна треба було вивозити кудись. А з будуванням острову така необхідність відпадала.

Чайка пережила багато змін і нововведень. Коли на Ставі працював малий земснаряд (початок 60-х) старий місток (де зараз Горбатий) розібрали і втягли в затоку малий земснаряд, яким безуспішно намагались поглибити весь Став. От тут малий земснаряд попрацював з користю! Йому це було під силу. Весь мул з дна був відсмокнутий і глибина на Чайці значно збільшилась. По моїх даних метрів до п’яти, а деяких місцях, може, й більше. Були ще оновлення огорожі навкруги Чайки, проведена страшна підрізка тополь бо вони щорічно докучали своїм пухом. Тополі у Тернополі з’явилися масово ще на початку 50-х при відбудові міста і загоюванню його воєнних ран.

Ще, тоді співали:

Зашуми весенний тополь, Молодой своей листвой
Расцветай родной Тернополь, Милый сердцу город мой!

Ті тополі були закуплені чи то в Канаді, чи то спеціально виведені у нас, як дерева, що дуже швидко ростуть і швидко приховають у місті пустоти і руїни. Підрізка давала можливість на якийсь час позбутися пуху, а страшною я її назвав через те, що зрізували тостелезні дерева по середині і лишали чотирьох метрові пні.  Чайка виглядала, як після побоїща. Потім, звичайно, ці високі пні вкрилися порослю, і все стало на своє місце. 

А з стовбурів  по господарськи для всього парку були зроблені оригінальні лавки, які, чесно кажучи, простояли зовсім не довго. Туди у затоку й лебедів запустили - білих і чорних,  та й ще й екзотичних качок і гусей декількох видів. Сталося це  зразу після чистки дна, поглиблення затоки і побудови  Горбатого містка у сучасному і звичному для нас вигляді.

Лебеді і інші птахи жили у спеціально побудованих на воді дерев’яних  симпатичних ніби плавучих будиночках, що досить гармонійно вписувались у загальний краєвид.

Людей птаство зовсім не боялося, запропоновану їжу брало спокійно прямо з рук і вимогливо випрошувало добавки. На зиму їх переселяли у сарайчики, що ховалися у досить тоді глухому куточку парку, лівіше від нинішнього пам’ятника С. Бандері. За лебедями, гусьми, качками старанно доглядали, так, як і за павичами, декілька сімей яких тримали поруч, там, де зараз ресторанчик коло майданчику «Рошен».

Мешканці міста затишну Чайку справедливо вважали одним з наймальовничіших куточків Тернополя і дуже пишались тією красою. І не дарма!                   

Чайка, як затока, а не маленьке окреме озерце, через маленьку протоку  по під містком, названим місцянами  «Гобатим», з’єднується з Ставом.

Існує ще й друга,  набагато довша і вельми мальовнича , як на мене, протока – канал від Чайки до Ставу.

З повним осушенням боліт між старим Тернополем і Загребеллям (десь кінці 70-х) гуси-лебеді були переселені у ставочки Піонерського гідропарку (тепер просто Гідропарк), а на Чайці з’явились катамарани, яким заборонили вільне плавання по всьому великому Ставу, через численні, зрозумілі неприємності з відпочиваючими, зв’язанною з технікою безпеки. 

Катамарани на  Чайці були дуже популярні у відвідувачів парку до того часу поки вартість катання була нормально співрозмірна з людськими зарплатами. Зараз же рідко хто дозволяє собі і, головне, дітям, цю не хитру розвагу, як і решту різних паркових атракціонів.
   
В кінці 80-х на Чайці був ще й свій «флот» , вірніше, один корабель, який, хоч плавати не міг, бо був побудований лише для розширення посадочних місць ресторану «Назарія», та прикрашав і дуже оживляв краєвид.                                         

Після банкрутства і втечі за кордон (люди так кажуть)  власника ресторану, за кораблем довго ніхто не доглядав через відсутність господаря  і він з часом, на превеликий жаль, розвалився і його прибрали.   Можливо, зараз новий власник цієї території, що вже його перебудував, добудував другий поверх і розширив колишній маленький ресторанчик, захоче, спроможеться  і зможе поновити ще в кращому вигляді  корабель в затоці.  Наприклад,  у вигляді іспанської каравели чи, краще, декількох козацьких чайок на причалі.  Останнє особливо цікаво, бо перегукується з давньою назвою нашої затоки і підтвердило б її. Думаю, варто було б це зробити! Бо, згадується,  приємно було посидіти за гарним столом у веселій компанії та ще й серед мальовничого краєвиду.                                                                                          
     
Чайка, дійсно, завжди виглядала, та й  виглядає, дуже гарно в усі пори року і при будь якій погоді, і зранку, і вдень, і ввечері.    Вночі також, завдяки освітленню. Навколо Чайки колись «водилися» різні, в тому числі і дикі, звірі,  а також спортсмени. Така вже мода і, напевне, необхідність була на різні дешеві гіпсові ширпотребівські скульптури.

Що не кажіть, а вони в той скрутний час в якійсь мірі прикрашали краєвид, давали окові на чомусь зупинитися і приносили певну радість і дітлахам, і дорослим на фоні зруйнованого війною і ще не відбудованого міста.

Ще  більшу радість приносив дітлахам дитячий майданчик. Він і зараз стоїть на тому самому місці тільки розширився трохи. А тоді це була справжня огороджена парканом  оаза посеред Шанхаю. Частину Шанхаю, що був по під нинішнім родильним домом можна побачити на світлині. Як видно, і тут знайшла місце сталінська пропаганда. Та тоді і добрий Йосип Віссаріонович, і улюблений у дітей дідусь Ленін пропогандувалися скрізь, навіть, у букварях на перших сторінках. Це було звичайним явищем і ніхто особливої уваги на це не звертав. А молодь з раннього дитинства вперто, систематично і наполегливо виховувалась… у любові до добрих вождів і рідної Комуністичної партії.

На майданчику були встановлені нехитрі гойдалки, гірки… Треба сказати, що по місту на той час було аж три дитячих майданчики. Один у парку Шевченка, коло Чайки, другий у самому центрі, там де зараз пам’ятник Пушкіну, а третій у сквері Горького (зараз сквер митрополита А. Шептицького).

На парковому дитячому майданчику особливо багато було дітей, звичайно, влітку. Ще й міський пляж тоді був поруч і поки дорослі купалися та загоряли дітлахам було де подітись. Та й з перенесенням пляжу під Пронятин майданчик не лишався уваги дітей та дорослих. Популярний він і зараз вже у новому, осучасненому вигляді  з добудованими баштами на вході новими гойдалками і гірками та зовсім вже сучасним рошеновським майданчиком для найменших діточок.

Тернополяни не втомлюються прикрашати і різномаїтити  свою Чайку. Був споруджений і фонтан на її плесі. Зараз він існує, але включають його не часто. Явно це через наші енергетично і економічно тяжкі часи.

Існував проект створення на самому острові Кохання критого прозорим куполом ботанічного куточка з екзотичними тропічними рослинами. На жаль проект не претворили в життя через смерть автора пропозиції Джона Звожека, який збирався і ще й фінансувати його, який немало зробив для міста за короткий час проживання у Тернополі (2002 – 2006 р.р.) і з яким обійшлися зовсім не коректно. Сумна історія! Я вже писав про неї у оповіді «Страсті навколо тернопільського дзигара», але повторюсь.

Звожеком, що був щиро закоханий у наше місто, колишнім американцем, що став тернополянином була замовлена, куплена і встановлена на бульварі Шевченка скульптурна  група «Випадкова зустріч», що  коштувала меценату 100 000 доларів.  Ще 50 000 коштувала йому доставка її з США.  Вона  була подарована містові на початку  нашого століття разом з 500-ми кущів троянд і чотирма унікальних для нашого краю магнолій, які висадили по центру міста і пробули  недоторканими аж цілих чотири місяці.  Восени троянди покрали, а магноліям і цвісти не давали  - квіти обламували.  А потім з магноліями сталось те саме, що з трояндами! Вкрадена була також права з дам.  Історія мала ще більш сумне продовження. Міліція злодіїв і не збиралася шукати! Примусили мецената писати заяву, бо бач без заяви не можна розпочали кримінальне впровадження. Але ж людина подарувала, і подарунок перейшов у власність міста! Якщо так, то піклуватись про нього, та й заяву писати повинна була міська рада! Та де там!

Тяжко сказати, але, впевнений, що всі ці викрадення пану Джону здоров’я не додали. Перед смертю він заповів розвіяти свій прах над тернопільським Ставом…Так і зробили. Жінка покійного Звожека з відчаю заяву в міліцію таки написала, та і це нічого не дало. А після того, як вдова Джона пані Алла з пересердя сказала, що без вас ментів це не обійшлося, навіть говорити про крадіжку перестали. Видно, пані Алла попала, як кажуть, у яблучко. Тай й справді, прямо під міліцією, на бульвар, де весь час чергують наряди міліції, підїхали машиною, спиляли болгаркою, погрузили і вивезли більш, як стокілограмову скульптуру!  І все це незамітно і нечутно, і ніхто цього не побачив і не почув!
  
Через три роки, вже після смерті Джона Звожека, його дружині зателефонували. Пропозиція була проста і в нашому дусі: - три тисячі доларів і я скажу адресу, де знаходиться вкрадена скульптура.  Пишу і кров вдаряє у обличчя. Соромно за нас всіх!

Закінчуючи розповідь хочеться висловити надію, що сумних подій наша мальвнича Чайка більш знати не буде. І ми з нею також!

ОЛЕКСАНДР СТОЛЯРОВ