Пам’ятаю Тернопіль 75 років. (Спогад про час, що його забути не сила). Листопадові події 1918 року іменують «Листопадовим зривом». Сьогодні наші читачі мають нагоду ознайомитися з унікальними ветерана української емігрантської публіцистики, уродженця Тернопілля Анатолія Курдидика — свідка цих буремних днів, мову оригіналу. Сподіваємося, що цей спогад порадує не лише всіх тих, хто цікавиться історією рідного краю, а й самого автора котрий з нетерпінням чекає його появи за океаном.
ПРО РУЙНУВАННЯ ПАМ’ЯТНИКА МІЦКЕВИЧУ В ТЕРНОПОЛІ (СТОЯВ НА СУЧАСНОМУ ТЕАТРАЛЬНОМУ МАЙДАНІ)
З тих перших днів у Тернополі під владою своєї держави запам'ятався мені і такий характерний випадок:
Коли нашвидкоруч організоване наше військо перебирало владу в місті та повіті й вояки інших національностей передавали нашим зброю та збиралися у визначених їм українською командою місцях, щоб від'їхати до своїх країн, у розберисі тих перших днів невідомо хто і коли стрілив з кріса до кам'яного пам'ятника Адама Міцкевича, що стояв на принциповій і центральній вулиці Тернополя імені того ж польського письменника. Стріляв, мабуть, якийсь «фуяра». бо пам'ятник стояв далі і тільки кам'яній скульптурі Міцкевича куля відбила ліву частину обличчя: від вуха майже до носа.
Поляків було в Тернополі два рази більше, як українців (жидів ще більш, як поляків) — і той глупий та дітвацький акт невідомого «героя» виглядав на ганебну провокацію польської громади, що мала досі в Тернополі майже все у своїх руках. Пам'ятаю, що і я був прикро вражений цим випадком і кілька разів з братами чи друзями з кляси ходив придивитись до цього неподобства, що сталося, зрештою, в час зміни влади, але давало привід ворогові нашої державности показувати, мовляв, так починають українці свою діяльність.
Але провокація мала короткі ноги: до тижня, вертаючись зі школи, побачив, що Міцкевича вже не було, — його заслонили гострицею з дощок і водночас по Тернополі було розвішане проголошення, що, незважаючи на непричасність до пошкодження пам'ятника, Повітовий Комісаріят Тернополя випросить зрозуміння у місцевого польського населення для цього безвідповідального акту та обіцяє повернути пам'ятникові А.Міцкевича його первісний вигляд.
Скульптуру поета, мабуть, було і знято для направи, бо коли Тернопіль попав під першу польську окупацію — дошки були зняті, але скульптури під ними не було. До кількох днів ця перша польська влада поставила на п'єдестал пам'ятника гіпсове погруддя Міцкевича і чомусь прикріпила його ланцюжком до підстави, — проти колишньої високої скульптури поета воно виглядало бідно, навіть мене вражало. До всього ж перша польська окупація Тернополя тривала навіть не два тижні, ми ходили до школи якби зміни не було, й історична Чортківська Офензива зліквідувала її в короткому вуличному бою, якого ми, дітлахи, були свідками. Вернулася своя українська влада, але тепер на п'єдесталі не було вже ніякого Міцкевича, стояв тільки цоколь з підписом і котрийсь з моїх друзів-однокласників зажартував був, мовляв поет втік зі своїми вояками...
Я спинився довше при цьому випадкові, бо він прекрасно й вельми різко підкреслює культурність української влади: Навіть у такий хаотичний, як тоді в цілому світі, час. Про подібну історію я ніколи в житті ні не читав, ні не чув — і про неї я свідчу, як перед Богом, а майбутній історик Тернополя повинен її обов'язково вписати в історичний та культурний літопис того міста.
ГРИВНЯ В ЗОУНР
Але влада Західної Области Української Народної Республіки (ЗО УНР в офіційному скороченні) була високоякісна не тільки в тому випадку. Вона діяла в Тернополі (я певен, що й на всій її території) так, що в житті міста майже не відчулося змін. Крамниці міста, на 80% жидівські, були відкриті і в них не бракувало продуктів, — доказ довір'я до нової державности.
До сьогодні пам'ятаю: від когось дістав я дві гривни, що стали курсувати на всій території ЗО УНР поруч старих австрійських корон, і з тим грошем побіг я між крамниці та станки на Ринкові, де теж уперше побачив, як ходила по ньому наша військова жандармерія, — і за хвилину я вертався аж здивований до хати та братів з півкільойою торбою, повною солодкої всячини.
За 60 з чимсь таких гривень батько купив був навіть «нового» коня (бо всі, крім старої кобили, були забрані Австрією для війська) і хоч той «новий» не мав одного ока, але пара в господарстві була. А ще іншим доказом було й те, що саме в Тернополі жиди зголосили владі, що зорганізують свою міліцію, дістали дозвіл, і така міліція діяла Та помага українській жандармерії.
Якось півсумерком проходив я здовж залізничного табору в Тернополі і чую: «Стій, хто йде?» гострим вояцьким голосом. — «Патроль жидівської міліції», - впала відповідь, — і ці, і ті пильнували зокрема густо набитого табору вокзалу Тернополя, на який вицофувано не тільки поїзди з загрожених поляками областей, але ще більш з усе меншої території Української Народної Республіки за Збручем, що під натиском большевицьких орд скорочувала свої фронти й відсилала своє державне добро до все-таки стабільної навіть, у воєнній напрузі Галичини.
Остаточно тернопільський рейковий район був так забитий комплектами з особових та вантажних вагонів, що попри будинок станції стояла вільною тільки пара рейок і начальник станції мав, напевно, чимало роботи, як по ній пропускати потяги в той і цей бік, — їх мусіли часом, як казали, затримувати, поки звільниться колія в Березовиці чи Глубічку.
А проте залізничний рух ішов правильно, зокрема ж транспорти з потебом для проти польського фронту. Серед потягів, що прибули з-за Збруча, знайшовся теж люксусовий потяг Уряду УНР чи може Генерального Штабу Армії УНР — прекрасний своїми однаковими, люксусно обладнаними вагонами, на яких між вікнами від обох входів стояли великі золоті тризуби, — справжні як на той воєнний час. На жаль, якимсь чином примістили той розкішний та дорогоцінний потяг на перших рейках табору від вулиці, правда — за високою обгородою з кільчастого дроту, але вуличний зброд, здебільше з поляків, зумів придивитись до вартости того потягу, потайки прорізав кілька черг дроту, влазив крізь них, відкривав ключем-вмтрихом двері, влазив і грабив, що попало, включно обдираючи пружинові фотелі і лавки. Хтось з тієї голоти був і в нас на подвір'ю і наша опікунка Мариня за марний гріш купила великий плат темно-блакитного оксамиту, з чого вона була вельми рада. Ми, хлопці, довідались були про те купно вже тоді, як прийшла польська окупація і вже нічим у тій справі помогти не було змоги.
ПРО ПРИЇЗД СИМОВА ПЕТЛЮРИ ДО ТЕРНОПОЛЯ
З тогочасного тернопільського вокзалу запам'ятав я ще три події, попавши на них випадково, бо ж кожного дня мостом понад залізничний парк та впоблизу головного будинку йшов я з братами і до, і зі школи. Найвеличавіша з сьогоднішнього мого погляду була парада, яка одного дня в зимі дня затримала мене в дорозі до хати на довший час, брати пішли, а я стояв і хотів бачити все, що внизу, при фронтоні вокзалу, проходило. Там була й військова оркестра й почесна сотня, старшини здавали комусь чергою звіт, водили когось попри першу лаву сотні, салютували, але найцікавіше — навіть на мості, з якого я дивився вниз, видно було трьох чи чотирьох військових жандармів у шоломах, отже у службі і, мабуть, для охорони тих внизу.
Щойно другого дня проф.Цегєльський що вчив нас історії, розповів нам, що це вітали на вокзал! Отамана Військ УНР Симона Петлюру, про якого я вже тоді чув і знав багато. Не знаю, чи який історик Тернополя записав ці важливі відвідиний історичні.
Друга подія була інша: Польська армія, підсилена зорганізованою у Франції для боротьби з большевиками дивізією, яку обманно кинено на проти-український фронт, стояла вже під воротами Тернополя. Від вісток про відступ нашого вояцтва були всі ми майже хворі, був неймовірний брак муніції, частішали бої врукопаш, ввесь час вицофувано з підфронтових полос ранених. Нашій гімназії доручено перенестись на якесь подвір'я з бараками, її набито раненими і видужанцями. І для тих ранени хне ставало бандажу, геройські наші медсе стри руками прали його, розвішували на шнурах, уживали кілька разів, забандажовані рани обмотували для м'якости випраною мішковою тканню.
Газета «Тернопіль вечірній» субота, 12 листопада 1994 року
Володимир ХАНАС / Матеріал Віталіка (Суна) Конько
