Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Місця, що нагадують про скульптора Миколу Невеселого


Дуже дорога моєму серцю місцина — скверик біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Він пов’язаний із моїм незабутнім товаришем Миколою Невеселим, скульптором високого рівня. Дехто каже: якщо придивитися до Тараса Григоровича, то побачиш у його зображенні риси, що були притаманні Миколі Невеселому. Зрештою, скульптор сам хотів бути схожим на Шевченка, навіть вуса мав Шевченкові. Микола був уродженцем Луганщини, але такого запеклого націоналіста треба було ще пошукати в Тернополі. Він закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв, ту саму ж, що й Шевченко. Коли вибирали, хто створюватиме пам’ятник Шевченкові, він, безперечно, був поза конкуренцією. Шкода, що майстер прожив мало — лише шістдесят років.

Микола передчував неминучу війну з Росією. Він постійно повторював, що ніколи не буде миру між росіянами та українцями. Можливо, митець відчув той дух під час навчання у Санкт-Петербурзі, а ще він дуже добре знав історію. У нього на стіні висіла велика карта. Він показував на Росію і казав:  «Ось, дивіться, яка велика червона пляма, наче спрут, і цей колишній Радянський Союз щупальцями давить на весь світ. Союзу нема, але москалі не заспокояться…» Ще один важливий факт – сина, нині теж відомого скульптора, назвав Тарасом на честь Шевченка.

Щоразу, коли проходжу біля пам’ятника, мені здається, що бачу і Тараса Григоровича, і Миколу. І що цікаво, тоді ж модно було робити з Шевченка трибуна, полум’яного борця. А подивитися на нашого — сидить у такій гіркій задумі. Дивуюся, як «хлопчики» з КДБ (пам’ятник встановлено у 1982 році) не вичислили, і не сказали, а чому це поет сумує над долею «щасливої радянської України?» Тим більше, що кадебісти постійно пантрували Миколу.

Правда, поруч його робота, котру він обходив стороною, — пам’ятник Ярославові Стецьку. Чомусь саме цей проект обрала у 1998 році художня рада, хоча Микола подавав два варіанти. По суті, це була підміна понять, бо ця скульптура була призначена для виставкового залу. Він настільки незлюбив цю свою роботу, що оминав пам’ятник десятою дорогою, щоб його не бачити.


В останні роки особливо гордився сквером імені Андрія Первозваного, який, переборюючи опір чиновників, зумів закласти між вулицею В. Симоненка і бульваром П. Куліша на масиві «Сонячний», поруч із будинком, у якому мешкав.

Із Миколою Невеселим пов’язано багато цікавих історій. Ну, наприклад, така. Він мав багато друзів, листи йому писали зі всього Союзу. Коли ще не отримав власної квартири, кореспонденція йому приходила на пошту «до запитання». І якось у той відділ посадили працювати нову дівчину. Приходить Микола. Як завжди в задумі, чоло в зморшках, каже: «Добрий день, я Невеселий». Вона на нього дивиться: «Ну і що?» Микола не може зрозуміти, чому та відповідає неввічливо, повторює, що він Невеселий, а дівчина далі не розуміє. Змушений був дістати паспорт і показати, що він справді Невеселий. І отримав свого листа.

Життя у нього було таки невеселе, він рано пішов у засвіти,  зате залишив свої творіння Тернополю, Почаєву, Великій Березовиці (теж пам’ятники Тарасові Шевченку), Монастириськам (галерея державотворців).


А у скверику Андрія Первозваного тепер діє капличка, тут буде збудовано церкву і місцеві жителі, відпочиваючи на лавочках під деревами, що вже виросли, добрим словом згадують «луганського націоналіста» і Митця з великої літери — Миколу Невеселого.