Різдво на Дорошівці (З циклу: Давній Тернопіль)
На рогатці, біля Свят-Успенської церкви (її знищили боль шевики в листопаді 1962 р.), розходяться вулиці в різні напрямки. Одна з них вул. Дороша, починається біля криниці, де бувало на Йордан святили воду. Вона біжить рівнобіжно з залізничим шляхом, який пересікає її біля Степана Кордуби, а далі проходить вниз біля Голоднюка попід міст і лучиться з вул. Білогірською.
ПРО НАЗВУ ВУЛИЦІ ТА ДОРОША
Назва вулиці походить від імени багатія Дороша, який забрив до Тернополя приблизно 150 років тому (ймовірно..відносно 1975 року), закупив тодішні неужитки (де опісля постала вулиця) і збудував великий дім з колонами на порозі. Останнім властителем цього дому була вдова по священику, Анна Кулицька, рідна сестра генерала Віктора Курмановича, який гостив у неї коротко в 1919 році. Вона купила цей дім влітку 1918 р. Родину Кулицьких вивезли большевики на Сибір. Генерала Курмановича теж схопили большевики в Бадені, в Австрії, де він після першої світової війни поселився, вивезли на Сибір і слід за ним загинув. Тепер в цьому домі приміщується дитячий садок (хто мені скаже, де в 1975 році на Дорошівці містився садок?).
Про Дороша розказував мені сусід Кароль Лясковський, який малим хлопцем пас у нього корови. Дорош — казав Лясковський — мав так багато грошей, що не знав, що з ними робити. Він часто провітрював та сушив їх в саді на вереті... Спершу велося Дорошеві добре, але згодом щастя відвернулося, почала гинути худоба, а наймити повтікали. Вкінці дійшло до цього, що його майно злі-цитувало місто, а сам Дорош з торбою та палицею пішов у світ і слух по ньому пропав. Осталася лише назва вулиці — закінчив цю "історію" Лясковський.
Вулицю Дороша швидко забудували наші міщани. Майже біля кожного дому від сторони вулиці був квітник з кущами бозу, жасміну, рожі та різними квітами. По другій стороні дому простя галися городи, сади. В 1920-тих рр., почала молодь називати вулицю Дороша Дорошівкою, мабуть тому, що нею любили прохо джуватись жителі Микулинецької дільниці. Аромати квітів, со лов'їні співи надавали романтичних прикмет тій вулиці. Відомий поет, письменник дитячої літератури, Роман Завадович, колишній учень тернопільської гімназії, який часто приходив до своїх това ришів на Дорошівку, згадує про неї у своїй поемі — спогаді: ,,До рошівський Парафіянин" (Чікаго 1958).
„Гей, ти Дорошівко кохана, У згадкйх нам сяй і гори!...
Заквітчана рясно садками Вся вулиця, наче букет,
І запах, пливе, між хатками З троянд, матіоль і резед"...
ГОТУЄМО ДО РІЗДВ'ЯНИХ СВЯТ
У різдвяний час летять гадки кожного з нас до рідної хати, де залишились молоді літа, наше минуле. З'являються незабутні хвилини Свят-Вечора, який святкували ми колись у родинному колі. Оживає містерія різдвяної ночі, пригадуються різдвяні тра диції, які ми колись з таким пієтизмом зберігали. До Різдва готувались Дорошівці з великою дбайливістю та увагою. Ще за тиждень — два до свят приготовляли господарі дрова на опал, різали січку для худоби, хто кератом, а хто ручною січкарнею. Від гортали сніг на подвір'ї, довкола хати, перевіряли ями з картоплею та буряками. Ранками чути було пронизливий крик безрог (свиней), яких „кололи" на свята.
КУХНЯ
Вечорами пахла вуджена шинка та ковбаси... А вже особливою увагою приготовлялись до свят жінки-господині, яким і так ніколи не бракувало праці. Вони прятали в кімнатах білили вапном кухню, сіни, підбілювали печі. Очищували в пив ниці від плісні бочки квашеної купусти, огірків, яблук тощо. При готовляли борошно, крупи, квасолю, сушені овочі, щоб все те було готове до печення та варення. Дітвора звільнена від науки теж не гайнувала часу. Вона очищувала мак, опихала пшеницю на кутю, товкла горіхи тощо. В той час ходив по хатах з проскуркою дяк Степан Шутовський, бажаючи всім Веселих Свят та щасливого Нового Року.
ЯЛИНКА
Старші діти їздили саньми до Гаїв, Березівського лісу за ялинкою, зрізуючи її крадькома, щоб ніхто не бачив... Останніми роками можна було купити ялинку на базарі.
Швидко минали дні і наближався довгожданий день Свят-Вечора. Було в нас таке повір'я, що як в хату того дня удосвіта увійде хлопець або дорослий чоловік — то це означало щастя, зате дівчина, чи жінка приносила нещастя.
КУХНЯ
Все печення булок, колачів, книшів, медяників, маківників, тортів, тістечок та ін ших ласощів було закінчене попереднього дня. В день Свят-Вечора варився пісний борщ з вушками (малі вареники начинені ікрою та грибками), капуста, горох, кілька родів вареників, риба смажена або начинювана „на жидівсько", голубці, узвар (сушеня). На кінець приготовлялась кутя та смажились пампушки. За пах студеної риби та різних страв наповняв кухню та кімнати, але ніхто не важився їсти, усі постили до святої вечері.
Сонце заходило червоною загравою за Серетом і ховалося за Загробельську гору. На білий сніг лягали рожево-фіолетні тіні. Смеркалося. Після цілоденного труду зближалися нарешті врочисті хвилини Свят-Вечора. З небіжкою бабунею вносив я до кухні дідух — в'язанку вівсяної соломи, а до кімнати діда — сніп золо тої пшениц: і ставив його на покуті. Стіл притрушували сіном та накривали білою скатертю, ставили на ньому книш зі свічкою та кутю. Решту сіна клали під стіл. В куті мерехтіла ялинка. Дим свічок, запах сосни і лісового сіна неначе церковний ладан підносив святочний настрій. В молитовному скупченні ждали всі появи першої зірки. Провівши молитву, бабуня ділилася свяченою про скуркою, бажаючи нам всім щастя та здоров'я. Святу вечерю починали в нас борщем, а в кого була пасіка — починали кутею. Тоді, звичайно, першу ложку куті кидали на стелю і рахували скільки зерен прилипло до неї, бож стільки мало бути роїв в на ступному році... Виходили на двір дивитись на небо і вгадувати урожай. Якщо небо було ясне, зоряне, то це означало, що буде добрий врожай (стільки кіп на полі, скільки зір на небі...), але як небо було темне, захмарене, то на полі буде пусто... Ще не закінчилась свята вечеря, як під вікном почала колядувати і він шувати дітвора: „Віншую вас тими святами, щоб ви довго жили від Богоявленія до Воскресіння, від Воскресенія до сто літ, доки вам Пан Біг призначив вік. Христос Рождаеться!"
ВЕРТЕП
Після того, як дітвора закінчила колядувати, почав ходити вертеп. Він був приблизно на півтора метра високий, а на два дов гий, мав два поверхи з трьома банями. Його майстрували, наклею вали коліровими паперами парубки ще на кілька тижнів до свят. Він був тяжкий і його несли чотири хлопці. До гурту акторів-лице діїв належало біля 20-ти хлопців. Були там Три Царі, Ірод, ян голи, лицарі з мечами і в шоломах, чорт, жид з козою, смерть з косою та інші.
БІЙКА ВЕРТЕПІВ
Мабуть в 1924 році відбулася на Дорошівці „зустріч" двох вертепів: Микулинецького з Зарудянським. Перего вори „представників'' обох вертепів не довели до перемиря... По чався рукопашний бій. Вранці, на Різдво, йдучи на Всеношну до Свят-Успенської церкви, бачили ми залишки розбитих вертепів, колірові папері, коли, частоколи... Такий трагічний був епілог двох вертепів. В пізніших роках ходили в нас ще вертепи, але вже зовсім менші, з невеликим „ансамблем" акторів...
КОЛЯДИ
Другого дня свят починались коляди. Колядували на церкву церковні хори ,,браташів" з дзвінком та сестрицтва. Колядував хор „Молодої Громади" на „Рідну Школу", „Просвіту" чи інші цілі. Колядників щедро обдаровували та гостили.
САНКУВАННЯ КІНЬМИ
На третій день свят був в нас традиційний звичай санкування кіньми. Бувало збиреться дво-троє саний з хлопцями та дівчатами і женуть вули цями міста, а далі полями з вітром в перегони, до Гаїв Великих. Пісні, сміхи, жарти веселого товариства лунали довкруги. Дзеленькали дзвінки, пирскали в бігу коні, кидаючи копитами хо лодний сніг в обличчя прогульковців... Особливо було приємне санкування в Гаях полянами, поміж деревами та кущами, вкрити ми сніжним пухом. Високі дуби, кріслаті липи, плакучі берези вкриті срібним інеєм, осяяні промінням заходячого сонця, стояли непорушно неначе казкові, маестатичні постаті лісового царства...
У вечірньому сумерку здалека мерехтіли світла міста. Зму чені голодні коні, самі спішили домів. По дорозі вступало това риство на ім'янини до „Степана" чи „Стефи" і після обильної гостини, забавами, танцями закінчено різдвяні Свята.
*******
Останній раз святкували ми Різдво на Дорошівці, в рідному Тернополі, пам'ятного 1944 р„ коли зі сходу вдруге сунула червона Москва. В холодні березневі дні залишили ми батьківський поріг. Сьогодні наш давній Тернопіль зовсім змінив своє обличчя.
РУЙНУВАННЯ ДОРОШІВКИ ТА АВТОВОКЗАЛ
Нові хазяї перезвали вул. Дороша на Павлова. Кілька літ тому вони хотіли її зовсім знести, а мешканців перенести до нової діль ниці „Дружба" на Загробелі. Вони хотіли на цьому місці збу дувати атобусову станцію. Проте завдяки енерїійним заходам деяких мешканців вдалося її зберегти, а автобусову станцію збу довано на Оболонні.
Давно немає в живих найближчих рідних, приятелів. З багатьох міщанських родин залишились одиниці. Друг юних літ у своєму листі так згадує про святкування Різдва на Дорошівці: ,,В нас лише дехто зберігає традицію дідуха, сіна, за лишились лише ті самі коляди. Немає могучих хорів, як бувало колись, лише малі діти колядують на свій лад: ,,я малий хлопчик сів собі на стовпчик"... Але все ж таки святкуємо !"
Святкуйте, Друзі, на Свят-Вечір, ми злинемо до Вас на кри лах згадки з колядою.
Автор публікації: Богдан Остап'юк
Тернопільський Бюлетень / Регіональний вісник Тернополя і Тернопільщини
Ч. 4 Філядельфія, Па., липень-грудень 1975
Подяка за наданий матеріал Ігору Аркуші
Просканував, відредагував та начитав Тарас Циклиняк
