Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Як змінали комуністичного ідола та символ тоталітаризму (1990)

Демонтаж пам'ятника Леніну відбувся 8 серпня 1990 року. Шлях до цього був тривалий і непростий. Останнього дня роботи другої сесії, 18 липня 1990 року, було прийнято важливе рішення «Про архітектурно-монументальне оформлення міста», яким передбачено демонтувати в місті пам'ятники Леніну та іншим комуністичним ідолам та символи мілітаризму.

Уперше в УРСР органи влади прийняли рішення про демонтаж пам'ятників та інших символів ще наявного комуно-радянського режиму. Це рішення викликало бурхливу реакцію. Уже 19 липня з'явилась заява бюро Тернопільського обкому та міському КПУ, у якому наголошувалось, що «сесія міської Ради повинна відмінити своє необгрунтоване рішення, діяти відповідально і зважено...». У заяві є і така фраза «рішення викликало здивування і нерозуміння значної частини трудящих». Та коли трудящі встигли висловитись? Був протест міського прокурора на рішення сесії, прокомуністичними силами був організований мітинг «ветеранів війни, партії та праці», який заблокували демократичні сили. Справжню оцінку цьому та іншим рішенням міської Ради тернополяни дали в інший спосіб. 29 липня 1990 року відзначалося 125-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького. На Співочому полі з цієї нагоди відбулося велелюдне віче, учасники якого й підтримали рішення II сесії міської Ради щодо перейменувань вулиць та майданів Тернополя, про зняття пам'ятників комуністичним ідолам і символів радянського режиму.          



Робота щодо підготовки рішення міської Ради про демонтаж пам'ятників комуністичного режиму проводилась завчасно. 29 травня 1990 року Президія міської Ради доручила соціально-культурній комісії (голова П. Сливка) розглянути питання про впорядкування засобів наочної агітації в Тернополі.

Вивчаючи це питання, комісія вирішила винести на сесію проект рішення «Про архітектурно-монументальне оформлення міста». У рішенні ставилось питання про демонтаж (перенесення) пам'ятників В. Леніну, Я. Галану, В. Затонському, К. Марксу та символів мілітаризму до 450-річчя Тернополя. Але на початку сесії виявилося, що депутати ще не готові проголосувати за таке політично значиме рішення. На той час ще діяла сильна радянська репресивна машина, ще не були розвінчані багато ідеологічних міфів. Багато депутатів вважали, що таке рішення ще не на часі. Довелось проводити велику роз'яснювальну,роботу серед самого депутатського корпусу. Цю роботу активно проводили радикально налаштовані депутати: Є. Бартків, Б. Бошко, Я. Ворона, Т. Заоборний, А. Змарко, В. Колінець, М. Осадца, В. Петрина, Б. Петровський, П. Сливка, І. Полевий та інші. Долучився до роботи і заступник голови міської Ради С. Оконський. Проведена робота дала свої плоди: якщо на початок II сесії за рішення готові були проголосувати 40 депутатів (для прийняття рішення потрібно 64), то уже в середині липня набралась необхідна кількість голосів.


Включати таке важливе тоді питання до порядку денного сесії і не проголосувати за нього — було би грубою політичною помилкою, тому голова міської Ради В. Негода усіляко гальмував внесення його в порядок денний. Питання про демонтаж пам'ятників було внесено в порядок денний на останній день роботи сесії (18 липня) і то на другу його половину. Розрахунок противників прийняття рішення був простий: якщо є кількість депутатів, готових проголосувати за це рішення, то під кінець сесії декого з них не буде і рішення не прийметься. Такий розрахунок не справдився, хоча депутати-комуністи і не з'явились на пленарне засідання, не прийшло і ряд нерішучих демократів. Але кворум в залі зберігся і 65 депутатів-патріотів проголосували за демонтаж пам'ятників комуністичного режиму.

Незважаючи на шалений спротив ще сильної комуно-радянської системи, ми робили все, щоб виконати це рішення міської Ради.

Прискорив виконання рішення курйозний випадок. На святкуванні 500-річчя Запорізького козацтва народний депутат УРСР, депутат міської Ради В. Колінець, виступаючи в Запоріжжі, заявив, що в Тернополі вже знято пам'ятник Леніну. Було це 5 серпня. А пам'ятник все ще стояв!

Згадує В. Колінець: «Інформацію про те, що пам'ятник Леніну в Тернополі демонтовано, дав мені тодішній депутат Верховної Ради СРСР письменник Г. Петрук-Попик. Отож прибувши 6 серпня в Тернопіль і побачивши, що пам'ятник все ще стоїть, я, як народний депутат України, одразу пішов до голови міської Ради В. Негоди, однак на місці його не застав. Тоді я зайшов до його заступників С. Оконського і Ю. Осадчука і зажадав негайно виконати рішення міської Ради. Потім я звернувся до громадськості з пропозицією почати пікетування біля пам'ятника».

Активісти УРП і СНУМу почали пікетувати пам'ятник. Постамент пам'ятника було обклеєно плакатами: «Партократія, дай дорогу рішенням міської Ради», «Металевого Ілліча — на латки комуністичного корита», «Ленін і площа Свободи — несумісні», «Ленін — винахідник геноциду проти власного народу» тощо.

УРП Я. Демидась. Збільшується кількість міліції. Ширяться чутки про снайперів на дахах прилеглих будинків. У цих складних умовах міська Рада спільно з керівниками Крайової Ради НРУ визначили день і годину зняття пам'ятника, забезпечили технічні засоби, продумали запобіжні заходи.

Демонтовано пам'ятник Леніну 8 серпня 1990 року. Тернопіль був другим в Україні містом після Червонограда Львівської області, де зняли пам'ятник Леніну, хоча рішення сесії про його зняття було прийнято першим саме в Тернополі.

У день демонтажу пам'ятника до Тернополя прибув з Києва заступник міністра МВС УРСР генерал Г. Бердов, який намагався погрозами не допустити зняття пам'ятника. Але це йому не вдалося. Голова міської Ради В. Негода просить зберігати спокій та інформує присутніх на площі, що відповідальність за дотримання громадського спокою і порядку міськвиконкомом покладено на начальника міськвідділу МВС С. Головка, а за ведення робіт із демонтажу — на заступника голови міськвиконкому Ю. Осадчука.

Під бурхливі оплески зняли з постаменту «вождя світового пролетаріату». Цю роботу виконали водії автокрана й автомобіля Михайло Кульчицький і Йосип Мартина. Не обійшлось без спроби провокації, зокрема дуже провокаційно поводився представник партії «Демсоюз» з Ленінграда Ю. Тимофєєв. Крім згаданого Тимофєєва, ще був представник тов. Святого Іллі Праведного з Грузії Леон Нікурадзе. Те, що в Тернополі демонтаж відбувся без провокацій, завдячуємо перш за все начальнику Тернопільської міської міліції С. Головку.

Після демонтажу відбувся багатотисячний мітинг, на якому виступив народний депутат Верховної Ради В. Колінець і секретар обласної організації УРП Я. Демидась.

ЦК КПУ розцінив демонтаж пам'ятників Леніну в Тернополі та Червонограді як наругу над «вождем» та оцінив це як політичну провокацію. ЦК КПУ звернувся до президії Верховної Ради УРСР з вимогою прийняти рішення про заборону подальших демонтажів пам'ятників Леніну.

Деякий час пам'ятник лежав на подвір'ї Тернопільського краєзнавчого музею. До чергової річниці «жовтневого перевороту» 7 листопада 1990 року міськвиконком, без погодження з депутатами міської Ради, на прохання командира військової частини 11531, передав пам'ятник у військову частину. У квітні 1992 року пам'ятник було передано ремонтно-будівельній дільниці управління ЖКГ і тільки 20 серпня 1996 року взято на баланс. Його основні параметри: фігура заввишки 4,5 м, маси — 3,6 т. Міська Рада двічі обговорювала питання про те, що робити далі з пам'ятником. Були думки розпиляти його, щоб не залишилося і сліду від нього, продати підприємцю з Канади, переплавити на церковні дзвони або на нові пам'ятники. Та рішення тоді так і не ухвалили. Пізніше бронзу із пам'ятника була використано на пам'ятники Ярославу Стецьку і Соломії Крушельницькій.

Після площі Свободи було демонтовано (ущент розбито) пам'ятники Леніну у дворі першої міської лікарні, обласної лікарні, комбінату «Будіндустрія» під велелюдне схвалення присутніх мешканців міста.

Крім пам'ятника Леніну, було демонтовано також пам'ятники іншим представникам радянського режиму. 1 жовтня 1990 року було знято пам'ятники В. Затонському і К.Марксу, 30 квітня 1991р. — пам'ятник Я. Галану. Демонтовано і символи радянського мілітаризму. У 1993 році танк «Т-34», який стояв на тодішній площі Перемоги (зараз площа гетьмана Мазепи) і гармату, що містилась на перехресті вулиць Збаразької та Промислової, було знято з постаментів і переміщено у Старий парк. Демонтовано було також так званий «Обеліск Перемоги», який був розташований біля ставу, на початку тодішньої вулиці Леніна (зараз вулиця Руська).

При вході в Парк національного відродження, на жаль, досі височить, встановлений ще у 1972 році, літак «МИТ-15», який нібито є пам'ятником полеглим у роки Другої світової війни льотчикам. Насправді цей літак не має жодного стосунку до цих подій, оскільки він був випущений уже після війни. Рішення про його демонтаж ми ухвалили, але через брак наполегливості, техніки і коштів це рішення не виконано (воно і не відмінено) досі.

За радянської влади в Тернополі було встановлено 21 анотаційну і 24 меморіальних таблиць. Більшість із них у 1991-1992 роках було знято. Залишено 5 меморіальних таблиць: А. Живову (на місці його загибелі), Г. Танцорову, В. Чалдаєву; таблиці на приміщенні української гімназії імені І. Франка, де у 1941 році розміщувався штаб Південно-Західного фронту радянської армії та на приміщенні ЗОШ №5, у якій у 1941 році містився штаб повітряної армії.

Залишено також пам'ятник О. Пушкіну, який має мистецьку цінність — це твір відомих київських скульпторів М. Вронського, М. Лисенка та О. Скобликова. Напевно, цей пам'ятник вартувало перенести на вулицю Пушкіна. До речі, така пропозиція звучала не раз серед депутатів радикальної фракції. Але підтримки більшості депутатів вона не отримала і рішення не було прийнято.

Кілька слів про те, як тернополяни сприйняли рішення міської Ради про демонтаж пам'ятників. Газета «Тернопіль вечірній» тоді писала, що демонтаж пам'ятника В. Леніну в Тернополі сколихнув світ.

Ось думка мешканця Бережан Івана Куцого: «Чомусь у мене в серці не було ні жалю, ні гніву, ані навіть подиву, як це зазначено у звернені обкому КПУ до комуністів і безпартійних членів області, коли йшлося про демонтаж пам'ятника Леніну в Тернополі. Бо то не «ганебний акт вандалізму і руйнації», а нормальний наслідок народного волевиявлення. То тільки коли цей пам'ятник встановлювали, тоді людей не питали. Я з династії комуністів. Діда, підпільника часів Польщі, першого голову колгоспу в 1941 році вбили націоналісти. Мама на партійній роботі втратила здоров'я, але нічого не заробила, як людям, так і собі. Я хотів би поглянути своєму дідові в очі і чесно запитати: за що ж він загинув?».

А от думка Івана Липківського: «Пам'ятник В. Леніну знято не за ініціативою деяких груп населення — це вирок, який винесла сама історія». Працівник тресту «Тернопільпромбуд» Михайло Солодкий у своєму листі підтримує рішення міської Ради про демонтаж усіх пам'ятників, які перераховані в рішенні міської Ради від 18 липня 1990 року, бо вважає, що вони не заслуговують на те, щоб стояти в Тернополі і пропонує спорудити на площі Свободи пам'ятник жертвам українського народу, що невинно загинули від усіх завойовників.

Процитуємо листа тернополянина К. Кованова: «Цілком підтримую рішення міської Ради про архітектурно-монументальне оформлення Тернополя. Вважаю найдоцільнішим спорудити на площі Свободи «Монумент незалежності України». А от заява бюро Тернопільських обкому та міському КПУ має демагогічний характер».

У своїх листах тернополяни підтримали начальника Тернопільської міської міліції Станіслава Головка за його патріотичну позицію під час демонтажу пам'ятника й обурені діями генерала Бердова, якого прислали з Києва, щоб він навів «порядок» у Тернополі.

Крім демонтажу пам'ятників, ухвалювались рішення і про спорудження нових монументів. Рішенням міськвиконкому від 10 вересня 1991 року №497 була затверджена «Програма відродження історичної та меморіальної пам'яті М.Тернополя на 1991-2000роки», якою передбачено встановити в місті пам'ятники І. Франку, Лесю Курбасу, Т. Шевченку, С. Крушельницькій, В. Стусу, «Борцям за волю України».

Пам'ятники Василеві Стусу і Іванові Франку було встановлено відповідно у 1993 і 1994 роках, Соломії Крушельницькій уже за каденції міської Ради п'ятого скликання в 2010 році. 30 червня 1991 р. на будинку колишньої тюрми (вул. Валова, 6) відкрито меморіальну дошку з написом «Тут в 1939 -1941 рр. містилася катівня НКВС, у застінках якої замордовано сотні наших співвітчизників-галичан». У цьому ж році на вул. Руській, 12 встановлено меморіальну дошку як пам'ять розстріляних у гетто тернополян-євреїв. Було встановлено пам'ятні знаки вшанування жертв тоталітарних режимів. У 1993 р. на вул. Коперника, 4 відкрито меморіальну дошку як пам'ять учнів СШ №1, які загинули в катівнях НКВС у 1941 році. Були ще рішення про спорудження пам'ятників Степану Бандері, Данилу Галицькому, Незалежності України.

На жаль, з пам'ятниками Степанові Бандері і Данилові Галицькому стались неприглядні історії, хоча пам'ятники цим діячам в Тернополі є. Міськвиконком 14 листопада 1990 року ухвалив рішення №482, яким передбачено спорудження на місці пам'ятника «Літака» (офіційна назва Пам'ятник бойової слави, літак МІГ-15) Пантеону борців за волю України, складовою частиною якого мав стати пам'ятник Степанові Бандері. Тоді ж було освячено місце під пам'ятник Степанові Бандері і громадськими організаціями та партіями встановлено символічний знак, на якому викарбовано: «Тут постане волею тернополян пам'ятник національним Героям України Степанові Бандері, воїнам ОУН-УПА».

Дві тернополянки — Марія Сокирка і Марія Лещишин — привезли горстку землі з могили С. Бандери, що в Мюнхені, і висипали її біля каменя, де мав бути пам'ятник провідникові ОУН. На пропозицію крайової організації УХДП, насипано курган Пам'яті. Разом із пропозицією про створення Пантеону борців за волю України ми планували перейменувати вулицю Леніна на проспект Бандери, вулицю Кантемирівців назвати на честь засновника ОУН Євгена Коновальця, вулицю Слівенську назвати вулицею Андрія Мельника (її не було перейменовано, бо не погодились прихильники «радянсько-болгарської дружби»). Крім того, за генеральним планом забудови міста передбачалось будівництво житлових масивів аж до летовища, тому на перспективу це мав бути майже центр Тернополя. Для сприяння в реалізації цього рішення було створено громадський комітет на чолі з депутатом міської Ради О. Рибаком. Певні кошти, зібрані комітетом, було переведено на рахунок міської Ради на спорудження пам'ятника.

Та не судилося. Через економічні негаразди в державі й у місті рішення не було виконано. Та й депутатська більшість у цьому питанні не виявила належної політичної волі. До проблеми пам'ятника С. Бандері міська Рада повернулась повторно аж в 1999 році. Рішенням міськвиконкому №915 від 13 жовтня 1999 р. місце для спорудження пам'ятника С. Бандері було визначено в районі будинку обласної Ради, що на вул. Грушевського.

Так, депутати міської Ради третього скликання проігнорували рішення нашої Ради. Вони не порахувались із волею тернополян, які на вічі 14 жовтня 1990 року висловились за спорудженняпам'ятника С. Бандері на Східному масиві. Не останню роль тут зіграла і позиція тодішнього міського голови А. Кучеренка, який був проти демонтажу літака.
Пам'ятник Степанові Бандері споруджено на вул. Грушевського аж у 2008 році, а на проспекті Степана Бандери дотепер самотньо стоїть пам'ятний знак, як німий докір нам, депутатам міської Ради першого скликання. Подібна ситуація склалась і з пам'ятником королю України - Руси Данилові Галицькому. Цим же рішенням міськвиконкому спорудити пам'ятник Данилові Галицькому передбачалось на бульварі його імені (Східний масив), Однак сесія міської Ради третього скликання від 13 квітня 2001 року всупереч нашому рішенню, яке підтримувалось Всеукраїнським об'єднанням ветеранів, Конгресом української інтелігенції, КУНом, «Собором», Лігою українських жінок, Спілкою політв'язнів та репресованих, УНП, УРП, ЛПУ, НРУ визначила місце встановлення пам'ятника на майдані Волі (де було передбачено спорудити пам'ятник «Незалежності України»), за таке рішення проголосували 24 депутати із 43. Прикро, що серед них було два депутати міської Ради першого скликання — Д. Чепіль та О. Климчук. Рішення було ухвалено на виконання звернення облдержадміністрації. Захищали наші рішення тодішні депутати і депутати першого скликання Є. Бартків і О. Скочний. Процитуємо фрагмент з виступу депутата Ореста Скочного: «Якщо ми сьогодні ухвалимо рішення про встановлення пам'ятника Д. Галицькому на місці, де встановлено камінь про пам'ятник Незалежності, то визнаємо, що пам'ятника Незалежності не буде. Адже іншого місця ніхто не знайшов! Ми зобов'язані встановити пам'ятник Незалежності на місці освяченого каменя». З аргумен-, тацією необхідності саме на Майдані Волі пам'ятника «Незалежності Украї-' ни» були присутні і виступили депутати першого скликання С. Оконський і П. Сливка. Та їх, на жаль, ніхто не слухав. На сесії із прихильників перенесення пам'ятника Д. Галицькому на Майдан Волі були настоятель Свято-Троїцького духовного центру на честь Данила Галицького— протоієрей А. Зінкевич та заступник голови обласної адміністрації В. Слюзар, він же співголова обласного оргкомітету з відзначення 800-річчя Данила Галицького. Протоієрей Зінкевич поводився на сесії зухвало, ображав присутніх при мовчазному спогляданні головуючого на сесії — міського голови А. Куче-ренка, а В. Слюзар дав зрозуміти, що з опонентами цяцькатись не будуть: «Якщо скажете, що кінь під князем не такий, як потрібно, то до ваших думок ніхто прислухатися не буде».


І постала в жовтні 2002 року восьмитонна скульптура заввишки 4 метри 30 см з величезним мечем на місці, де мав стояти пам'ятник Незалежності. Скульптура без напису, що це король України-Руси. До цього, крім міської Ради, доклалась і обласна адміністрація, яка підганяла відкриття пам'ятника до святкування 800-річчя Данила Галицького.

Зовсім уже ганебно склалась доля з побудовою пам'ятника Незалежності. У неділю, 8 грудня 1990 року в Тернополі відбулись урочини з нагоди референдуму, який підтвердив проголошення Незалежності. На Театральному майдані відбувся подячний молебень і Народне віче.

А о 16 год на Майдані Волі відбулось освячення місця, де буде встановили пам'ятник на честь проголошення Незалежності. Встановлено пам'ятний знак— гранітний камінь з надписом: «На цьому Майдані буде 52встановлено пам'ятник на честь проголошення Української держави. Грудень 1991 р.». Місце освятили священики: Ігор Возьняк (УГКЦ) і священик з с. Баворова Володимир Ханас (УАПЦ). Було прийнято рішення виконкому міської Ради №678 від 25 грудня 1991 року «Про оголошення відкритого міського конкурсу на кращий проект ідейно-художнього вирішення пам'ятника незалежності України в м. Тернополі». Але далі оголошення конкурсу справа не пішла, а саме рішення було скасовано сесією міської Ради третього скликання 13 квітня 2001 року. Натомість 1 листопада 2001 р. визначено нове місце встановлення пам'ятника Незалежності — Театральний майдан (початок скверу та вул. Т. Шевченка) і виконком своїм рішенням від 26 грудня 2001 року знову оголосив конкурс на кращий проект пам'ятника Незалежності. Результати конкурсу журі мало оголосити не пізніше 15 липня 2002 року. На жаль, результатів конкурсу так і не було оголошено. Пам'ятник Незалежності було споруджено в 2012 році до 21-ї річниці Незалежності України.

Джерело:  На вістрі боротьби за незалежну Україну (2013)