Добре пам’ятаю мою дитячу зустріч з тернопільським славнозвісним лікарем офтальмологом, заслуженим лікарем УРСР Іваном Мазуром, якого до цього часу згадують вдячні тернополяни. Високий, повнуватий з круглявим обличчям, добрими очима і сивими густими вусами. Він з першого погляду викликав довіру до себе.
Вискочили у мене коло очей якісь жовтенькі, кругленькі, трохи менші за сірникову головку гульки. Привів мене до нього мій батько, який п.Мазура добре знав. Пан Іван (не любив він коли казали по батькові - Степанович) зразу спитав: - Що, часто у річці, озері, чи в болоті киснеш? Правди ні де діти! Мусів признатися, бо дійсно, нашим улюбленим «дитячим майданчиком» були болота, що тяглися нижче нинішньої вулиці Острозького від рогатки і аж до Подолу, а також болота і кар’єри, створені після видобутку торфу на Оболоні, від дамби нашого Ставу аж до Петриків. Тоді Мазур говорить: - Ця твоя болячка зветься - молюсок контагіоза. Він чіпляється до людей, які часто стикаються з не дуже чистою, особливо застояною водою. Я зроблю, що потрібно, а ти вчися, як то треба робити. Бо надалі будеш себе сам лікувати! Робить і розказує: - Спочатку треба простерилізувати у спирті, або одеколоні чи горілці голку, пінцет і скальпель, тримати у цій рідині не менше десяти хвилин. Потім треба проколоти того молюска наскрізь голкою, вершечок по голці зрізати скальпелем. Пінцетом видавити кругленьку, жовту і тверду цяточку. Протерти під кінець ранку ваткою, намоченою тим, чим стерилізував, і операція закінчена. Потім вже через рік, коли я зустрівся ще з Мазуром він питав: - Що, козаче, бачу навчився? Тепер сам себе обходиш ! Молодець!
Народився Іван Мазур в родині селянина 9 лютого 1892 року у Кіровоградської області - с. Скалева зараз Новоархангельського р-ну. Іванко мав аж дев’ятеро, братів і сестер. Та труднощі не завадили юнаку 1906 році закінчити з відзнакою 2-х класне міністерське училище в Новоархангельську і військово-фельдшерську школу (у 1910 році) та вступити у Київський медичний інститут, навчання в якому завершує аж у 1922 році. Іван Степанович працював у 1910-1917 р. р. військовим фельдшером у царській армії, пізніше (1924-1934 р. р.) лікарем очної клініки Київського медичного інституту, у лікувальних установах Червоного Хреста, завідуючим очним відділенням Тульчинської окружної лікарні і під час ІІ Світової війни – лікарем у військових госпіталях. По закінченню війни з 1945 по 1973 рік завідує очним відділенням Тернопільської обласної лікарні.
Починав свою роботу пан Іван в напівзруйнованому будинку колишньої єврейської лікарні по теперішній вул. Острозького,9.
Тільки у перші роки його роботи через примітивно обставлений стаціонар пройшло 1015 хворих, а через кабінет поліклініки – понад 12000 чол. Слава про успішного лікаря рознеслась по світу. До нього приїздили лікуватись хворі з усіх куточків колишнього СРСР та з-за кордону.
Хтось з вдячних пацієнтів І.С. Мазура написав:
Глянь, матусю, у віконце: Бачу світло, бачу сонце!..
І заллється мама плачем, Над синком, раніш незрячим.
Честь-хвала твоїм палатам, Наш «тернопільський Філатов»!
Цей шановний за всіх часів тернополянин не маючи дітей і спадкоємців перед своєю смертю (відчував її) звернувся до тернопільської влади про бажання і можливість побудувати повністю за власний кошт очну спеціалізовану лікарню.
Одне просив, щоб назвали її, цю лікарню, його іменем. Не дозволили! Чому? Абсолютно не зрозуміло! А як добре було б у Тернополі мати очну клініку ім. шановного І.С. Мазура! І люди б кваліфіковано лікувалися і пам’ять про добру, чуйну і кваліфіковану людину, яка відкрила заново очі на наш чудовий світ сотням, а, може, й тисячам хворих, залишилась би на довгі, довгі часи.
Після неочікуваної і незрозумілої відмови п. Мазур всі накопичені за життя гроші роздав людям, з якими йому довелось працювати, залишивши лише на побудову пам’ятника собі (своїй жінці Ядвізі Генріхівні він будував сам) і на оплату роботи людині, яка доглядатиме за обома могилками, що між іншим робиться до цього часу.
У 1975 р. помирає дружина пана Івана, а 2 травня 1977 року тихо помирає і сам одинокий І. С. Мазур. Ховають його так само тихо на одній з центральних алей тернопільського цвинтаря.
Серед його пацієнтів ще у 1961 р. був і відомий український поет В.Сосюра. Він, лікуючись у п. Мазура, жив у нього вдома, на другому поверсі по вул. Франка,12
Він написав вірш «Чарівник», частина якого стала епітафією на надгробному пам’ятнику видатному лікареві і шановній людині.
ОЛЕКСАНДР СТОЛЯРОВ
