Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Тернопільська "фанера над Парижем"


Осінь змінювала усе: місто -  величезний корабель, що  готувалося  увійти у зимові води без будь-якого командирського наказу; змінювало свій курс і виходило назустріч дощу і снігові.

Частішали дощі, до залізничного двірця, потяги місцевого значення, матриси – звозили до міста запахи осінніх полів, викопаної картоплі, яблук і груш, прив’ялий колір зелені та сирий запах землі, який зависав по вулицях  міста.

У центрі з хідників, біля кав’ярень, забиралися до середини столики та крісла, запах кави і коньяку зникав з повітря, зачинений дверима «Музи», життя переносилося з вулиць у приміщення. Затяжні дощі заганяли завсідників до задимлених приміщень кав’ярень, переповнених голосами, сміхом, гучними розмовами, – тут минало життя, тут проходило життя і тут воно проциндрювалося. Ця невидима лінія, котра відділяла пиворізів та гульвісів від решти світу –  вулиць, магазинів, кіосків, кінотеатрів, БАМу та Східного, Нового світу і Загребелля, Старого парку, – могла називатися кількама слова найкраще їй пасувало слово центр. Кілька вулиць, що вбереглися від військового штурму радянських військ у 1944 році,  творили це магічне слово центр. Для мене сам центр був надзвичайно обмеженим простором, кілька кварталів від вулиці Сагайдачного і Валової, кілька старих будинків біля швейної фабрики і вулиці Камінної, вулиці, що попри обласну бібліотеку вела до Театрального майдану – усе це творило в моїй уяві справжність Тернополя, його европейськість, його поруйновану і вже ніколи не відбудовану топографію, його образ людиноконя, кентравра, «смесь бульдога з носорогом».

У Тернополі, що типово для галицьких містечок, одночасно прижилися різні часові пласти: австро-угорський та польський – центр та Новий світ, хрущовський – мікрорайон Дружба, початок брежнєвського – Східний, розвинутого соціялізму – БАМ, перед упадком  радянської імперії – Аляска, Канада.

Тому у 80-ті роки БАМ йшов на Східний, Новий світ на Старий парк, Дружба на Центр, кожна частина міста мала свою дитячу кімнату міліції і відповідно своїх героїв. Радянські підлітки, наслухавшись кримінальних пісень Висоцького та Токарєва, у котрих був свій кодекс моралі та порядності, який почасти не збігався із кодексом будівника комунізму, обстоювали свою малу батьківщину із зухвалою запеклістю. Чужинця одразу вираховували, розпитували кого він знає зі Старого парку чи з Центру, якщо це був звичайний хлопець, не посвячений у тонкощі локального патріотизму, то йому нічого доброго цього вечора не світило.

Іншим популярним видом розваг серед тернопільських пацанів були бійки: озброївшись арматурами, металевими ланцами, піками, із заточеними вістрями, кастетами, ніщяк було йти на робітничі гуртожитки бити «биків», хлопців з села, що приїхали працювати на комбайновому заводі, або ж на текстильному комбінаті, а ще згодом на радіозаводі. Біля таких гуртожитків постійно чергували міліцейські машини, були кімнати дружинників, але в якусь мить нізвідки, наче саранча, налітала зграя озброєних пацанів, котрі трощили усе на своєму шляху і дубасили усіх, хто потрапив під їхній смерч, дзвеніли биті шиби у вікнах, тріскали світлом і склом ліхтарі, а через кілька хвилин три міліцейські УАЗики з вмікненими сиренами мчались, роздираючи пронизливим світлом та звуком, пітьму осінньої ночі.

БАМ у 1980-тих тільки почав заселятися.

Цей мікрорайон якось одночасно розбудовувався і ожив, переважну більшість його населення становили колишні вихідці із сіл, а тепер робітничий клас, який виробляв бурякозбиральні комбайни, ткав  різноманітні тканини,  шоферував, будував будинки, ремонтував дороги, прибирав. Протягом тривалого часу на БАМ можна було дістатися тільки знаменитим автобусним маршрутом №20. На цьому напрямку повзли старі «ЛАЗи» та кілька нових «Ікарусів», в які  набивалася сила-силенна пасажирів, робітники, після заводських змін, пенсіонери, котрим ніколи не вистарчало місця і  котрі вголос роздумували над мораллю молоді, цьогорічним урожаєм і знали про усе на світі; п’яні дружки, що виклично поводилися і дихали в лице сумішшю перегару  і цигаркового диму.

БАМ швидко розростався: до долішнього, згодом додався горішній, центральною вулицею долішнього була вулиця Чалдаєва, а горішнього – Київська, умовний вододіл проходив по вулиці Пушкіна. Долішній та горішній також ворогували, але не так запекло. Ніщяк було посидіти з чуваками біля під’їзду і погорланити пісень, за джинси могли побити, шкірянку могли зняти, у джинсовій куртці з’являтися було небезпечно, на дискотеках завжди були розборки, пили в основному чорнило, курили сиґарети з фільтром за 40 копійок, «Космос» за 70 коп. – вважався вищий пілотаж, кіно дивилися радянське, а зарубіжні фільми, котрі дозволялись цензурою, чомусь переважно французькі, які вважалися фільмами про секс, індійські – суцільні пісні і танці, американські – про чорних і безробіття, юґославські – про вождя індіянців Гойко Мітича.

У театр нас водили зі школи, насильно розповсюджуючи квитки серед учнівської молоді. Мабуть, керівництво театру та актори не однораз шкодували, коли на горішні яруси набивалися учні ПТУ та старшокласники шкіл, у партері сиділи вчителі та, найбільш наближені до них дівчата-відмінниці. З початком вистави, на всіх ярусах не вщухав гамір, рипали старі стільці, безперестанку відчинялися двері, то тут, то там чулися викрики, коментарі, сміх, регіт – усе це справді заважало акторам спокійно грати свої ролі. Завучі з виховної роботи та майстри ПТУ ганяли поверхами, втихомирюючи своїх вихованців.

Якось троє з нас вирішили прогуляти  школу:  покурити у підвалі будинку, в якому жив Ю. Була десята година ранку, безпечний час — усі дорослі працювали, так що потривожити нас ніхто не міг. Якщо б хтось і зійшов до підвалу, щоби набрати собі картоплі чи  слоїк із закатаними помідорами,  то ми б його одразу помітили, бо обрали собі місце, з якого проглядалося майже всі ходи й виходи. До того ж, поки він би вкручував лампочку, щоби присвітити собі, ми також могли б почати відчиняти двері до підвалу Ю., таким чином уникаючи будь-якої підозри щодо того, чому ми саме тут, о цій порі, перебуваємо.

Ми сиділи і по черзі курили «Беломорканал».

М. поділився тим, що знає, що дехто з пацанів пробує коноплю, від якої можна кайфувати, йому про це казав один чувак із нижнього БАМу.  Ю. підкидає ідею: він знає, де його батько ховає пневматичну гвинтівку, кулями від неї він давно запасся і ми можемо постріляти тут у підвалі. Нам усім трьом ідея одразу подобається і за хвилин десять Ю., збігавши на четвертий поверх,  приносить, замотану у простирадло, гвинтівку. З внутрішної кишені піджака дістає складені вчетверо портрети двох членів Політбюро, які видруковані на крейдяному папері. Я чіпаю членів Політбюро, одне побіля одного, на цегляну стіну, пришпливши цвяшками, котрі валялися під ногами. Ми відходимо від стіни на кроків десять і кожен стріляє  по три рази. У членів Політбюро продірявлені нашими пострілами чола і вуха.

І коли Ю. Сказав, що стрельнемо ще по три патрони, хтось із нас почув кроки.

Ю. миттю кинув убік гвинтівку і ми втрьох застигли під поглядом сусідки Ю., котра працювала начальником Дитячої кімнати міліції — її саме принесло у цей момент за картоплею.

Продірявлені члени Політбюро з-за наших спин благально дивилися на неї.

Це була труба: ми не пішли до школи, стріляли з гвинтівки, розстрілювали членів Політбюро і до того ж курили – повний набір для того, щоби потрапити на облік до кімнати міліції, до того ж, справа, котра з хуліганських дій переростала у  політичну, могла нашкодити нашим батькам.

Оскільки начальниця ще не звикла до відносної темряви, вона не одразу розгледіла нас і, тим паче, членів Політбюро. Хтось із нас кинувся до стіни і, зірвавши ті портрети, запхав собі до кишень, але запах сигаретного диму видавав нас.

Вона, мружачись, запитала: «Чому ви не в школі?».

«Ну, ми були у лікаря, викручувались як могли, – у нас ОРЗ»

«А лікувались сиґаретами?».

І тут ми розімліли.

Вона, як виявилось, нічого не бачила і не зрозуміла.

Нас пронесло, як фанеру над Парижем.

ВАСИЛЬ МАХНО, litakcent.com