Дорогий друже! Шлю тобі вітання із засніженого Тернополя. Зима таки не хоче відступати. На кризі ставу мудрують рибалки. Аж не віриться, що півстоліття тому не було ні ставу, ні криги, ні рибалок. Текла вузенька річечка, яку в 1951-му перегородили і вода поступово заповнила улоговину між Кутківцями і замком. Так ставок повернувся на попереднє місце, відведене йому ще в XVI столітті.
Я вже згадував про це. Але спогади знову і знову повертають у минуле. У своїх «Тернятках» я недавно згадав, як у Тернополі вперше з'явився телевізор. І одразу посипалися листи. Мовляв, розкажіть про це детальніше. І я знову повертаюся в минуле...
Почну з городця. Уся тернопільська політика по війні творилася в городцю. Городець [наголос на останньому складі] — це той сквер, що між театром і нинішнім універмагом. Там збиралися тернопопяни і починали творити велику політику. Пан Юзеф доводив усім, що ота величезна агава не є правдивою.
— Як то так?! — дивувалися опоненти.
— Ціхо, — шепотів пан Юзеф. — Те величезне листя зроблене з бляхи.
— Але ж листя зелене...
— А ви думаєте, жи москалі не вміють пофарбувати бляху?
— Але ж на зиму ту квітку ховають у тепле місце.
— А ви думаєте, жи москаль не вміє напустити вам туману? Грают варіята, жи то правдива квітка, а хлоп вірит. Але ціхо, я нікому ніц не говорив!
Тато мій теж ходив у городець на «політику». Потім на подвірї оповідав про всі новини. Мама втікала до хати, а сусідки і сусіди охоче слухали останні новини. Пані Баб'якова щоразу сплескувала руками, ойкала і примовляла:
— Йой, які то мудрі люди ходять до городця. А мій Баб'як висиджується в хаті. Зрання виглядає пані Послушну з Петрикова — вона нам свіже молоко носит.
Якогось дня тато повернувся з городця розгубленим. Сусіди і сусідки зібралися на подвір'ї' і, затамувавши подих, чекали, що ж то нового. Тато змовницьки глянув на них і якось так зверхньо процідив:
— Ви чули таке слово — «тепьовид»? Сусіди почали озиратися одне на одного.
— Не знаєте? То я вам скажу, — почав тато. — Але прошу писки тримати на замку. Туй-туй в Тернополи будут тельовиди. То така скринька. Тримаєте ЇЇ коло вікна, наводите на чиєсь вікно чи двері і всьо видите, чуєте, що діється в чужім домі.
— Матко боска! — вихопилось у пані Баб'якової.
— Нарешті я зобачу і почую, що мій Баб'як робит з Послушною, коли вона приносит молоко. Бо вічно щось вуркотят у кухенці, як голуб'ята. О, тепер я їх виведу на чисту воду!
Пані Артем'якову зацікавило інше:
— То виходит, жи Сталін може через таку скриньку заглянути в кожну хату?
— А ви як думали! — гордо відказав тато. — І раджу тримати писок на замочку, бо в Сибіру ще місця досить.
Той «тельовид» захопив уяву всіх наших сусідів. Тільки-но тато повертався з городця, як вони обступали його:
— Що ж там нового про тельовид чути? Ще ніхто не має його в Тернополи? А може, енкаведисти вже мают і заглядают за нами? Ай гвавт, аби біди якої не було... Бо мій малий вчора телепав віршика: «Слава Сталіну—грузину, жи обув мене в резину...»
Помер Сталін, а «тельовида в Тернополі ще не було. Настала весна, городець знову ожив. Пан Юзеф, як завжди, доводив, що агава зроблена з бляхи. Пан Іван Бортник демонстративно приходив у подертім кашкеті і щоразу пояснював: — Тая голова ліпшого кашкета не вартує. Бувім в Аргентині і якоїсь холєри приїхавім сюди. Бігме, на ту дурну голову ліпшого кашкета не треба.
Пан Баб"як, як відомо, у скверик не ходив. Але він був завзятим читачем газет. А тато мій, до речі, читати не вмів. І це призвело до скандалу. Коли тато знову почав оповідати про «тельовид», пан Баб'як з'явився на балконі-галереї своєї кам'яниці і, мов ксьондз з амвона, урочисто проголосив:
— Не тельовид, а телевізор. Не забивайте, Лєвоню, людям голову. І не плетіть, жи по телевізору можна дивитися все, що робиться в чужій хаті. В телевізорі буде тілько те, що вам покажуть по спеціальних дротах, — кіно, виставу, танці, пісні.
— Ну, — розвів тато руками, — я за що купив, за то продав. Я клясів не маю, як ви, а тільки коритарі [коридори]. Переповідавім то, що в городцю чув. А вам ліпше буде — пані Баб'якова не дізнається, про що ви там з Послушною щебечете...
Настав історичний момент. У пані Баб'якової поселився на якийсь час високий чин з облспоживспілки. Він мав телевізор!
З малесеньким екраном. Коли той начальник ішов на роботу, пані Баб'якова скликала сусідів:
— Ходіть, подивитесь на той цуд!
Ми навшпиньках заходили до кімнати і оглядали ту скриньку, що біліла оком-екраном. Звичайно, телевізор не був увімкненим, але й сам його вигляд вражав нас.
Закінчилося все тим, що той начальник застав нас «на місці злочину» і розсміявся:
— Що ж ви там бачите, коли телевізор не працює? Зараз увімкну...
Блимнув екран, щось затріщало, зашелестіло, і, нарешті, ми побачили якогось старшого чоловіка. Він розповідав і показував, як виготовляти торфо-перегнійні горщечки...
...Легенда закінчилась. Ось так буденно, на горщечках.
Ми швидко звикли до телевізора. Ходили дивитися то в клуб, то до сусідів. Аж не віриться, що був тільки один телеканал, а по четвергах телебачення мало вихідний.
У клубах четвер теж став вихідний, мовляв, нема телебачення, можна закривати. Десь у середині 60-х з'явилися кольорові телевізори. Мій давній добрий знайомий Вєслав Шуст любить згадувати, як ремонтував перші кольорові телевізори, як це диво техніки усе ширше входило в побут.
...Ой, роки! Почнеш згадувати — і тебе охоплює хвилювання. Жаль тільки, що наш життєвий телесеріал такий короткий. Але поки живемо, доти й надіємося. Чи не так?
Твій друг Володимир СУШКЕВИЧ. лютий м. Тернопіль.
