Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Як говорили на Тернопільщині в давнину?


Українські говори поділяються на два головні наріччя: північне і південне. Границя між цими наріччями проходить умовною лінією, по веденою від Грубешева через Володимир Волинський, на південь від Луцька та Рівного до Житомира через Фастів, Переяслав-Хмельницький, Ромни, Суми до Суджі.

Південно-українське наріччя з уваги на великий простір, що його воно займає, та говорові різниці, які розвинулися на цьому просторі, ділиться на дві діялектологічні групи: південносхідню та південнозахідню. 

Межу між обома групами визначує умовна лінія, поведена в південному напрямі від Фастова, на захід від Білої Церкви через Умань, Балту до Дністра.

Тернопільщина, тобто колишній Тернопільський повіт, лежить у центрі-простору, замкненого на сході р. Збручем, на заході р. Стрипою, на півдні лінією, проведеною від Збруча до Стрипи вище Теребовлі, на півночі лінією, що проходить від джерел Збруча в північнозахідньому напрямі вище Залозець і дальше до Одеська. На південному заході досягає вона р. Стрипи. Коротко кажучи, Тернопільщина займає середущий обшир північної частини галицького Поділля. Отож за своїм положенням входить вона в склад західньої групи південно-українського наріччя.

Її положення визначило їй ролю звена між українським заходом і українським сходом. Це, як побачимо дальше, знайшло своє відображення і в мовній ділянці.

Подаю в цій статті головніші риси, притаманні мові Тернопільщини, спираючись в головному на дослідах, що їх тут досі переведено.

Перехідн «а» після м'яких приголосних в «е». Хоч охоплює він цілий бувший Тернопільський повіт, то простірний обсяг його, коли брати до уваги положення в слові, не однаковий. У середині слова виступає він в окраїнних околицях на захід і південний захід від Тернополя, де подибуємо пєтА, пЄтниця, зеть, втєв (згл. фтєв) і ін. Більшу частину простору займає заміна «а» на «є» в закінченнях іменників середнього року типу телЄ, песЄ, гУсє. А на цілому терені з'являється вона в частці ся зворотних дієслів, що має тут форму сє або сі, ся, напр.: він сє дИвит, тЯгне сє, або Ясі сьміЮ, побіч: жИ ся сипли, вИдасьцься та ін. Перехід а після м'якого приголосного в і, крім частки сі, знаходимо і в числівниках дванАйціть, штирнАйціть, шіснАйціть та ін.

Ненаголошене «о» в вимові дуже наближується до «у», а то й переходить в у, напр.: курОва, кужУх, кугУт, жОлуб, [в]облугОм та ін.

Ненаголошене є в вимові переходить в и, напр.: мині нисЕти, бирЕза, бирЕти; а перед м'яким приголовним — в і, напр.: вісілЄ, дівідісЄт та ін.

Давні «о», є в закритих складах перейшли тут в «і». Звідси: стіл, віл, піч, лЕбідь — побіч: столА, волА, печі, лЕбедя, де в відкритих складах ці давні голосні, як і в літературній мові, зберігаються. Трапляються тут подекуди і давні форми мед, лед, але їх переважають нові — мід, лід. У словах ружнИця, вони сє ружнЯт, вогУльник розвиток давнього о спинився на певній стадії, не досягнувши і.

Перед назвучними голосними заднього ряду о-, у- виступає протетичний звук в, напр.: вОко, вовЕс, ворАти, вотАва, вУлиця, вунУка, вУвязь. У сполуці з цими голосними створив протетичний в на звучні склади во-, ву-, які для мовлян цього простору стали в їх свідомості такими природними та поправними, що по аналогії до вогОнь, воглУхнути, воглядАти перетворили вони часто вживане слово говорИти переставленням у ньому двох перших складів у вогорИти.

Перед назвучним і- та зрідка перед а- з'являється протетичний й, напр.: Іскра (= йіскра), ЇнЕй, їнАкше, якурАт. Слід завважити, що і після протетичного й деколи обнижує свою артикуляцію та переходить в є, і в тій самій місцевості побіч ЇнЕй надибуємо Єндик, Єнчий.

Перед назвучним а- з'являється протетичний г, напр.: ГАня, Га-нУся (від Анна), ГамЕрика, гантИпко побіч йантипко, гАрак, гАрешт та ін.

У багатьох випадках зникає й після і. При чому це зникнення не є зв'язане ані з його місцем у слові, ані з наголошенням чи ненаголошенням і, напр.: віт (війт), спОкі (спокій), дОбрі донці, в дрУгі хАті, не бісє (не бійся), дісни (дійсно; з твердим д), мої книжці, її чисті воді та ін.

Приголосні к, г,х перед ї, що з'явилося на місці дав-Б. Консонатизм нього о, пом'якшуються, напр.: кьінь, гьіркИй, тхьір. Зубні приголосні т, д, с, з, н, л перед таким і зберігають тверду вимову, напр.: тік (току), дім, сік (соку), зір, ніс (носа), лій та ін.

М'яким сь, ць, суфіксів літературної мови -ський, -цький, -сько, -исько, -ець відповідають тверді с, ц, напр.: пАньский, ткАцкий, вОйско, війско, ставИско, конЕц, хлОпиц і ін.

3-тя ос. одн. тепер, часу дієвідміни -и, 3-тя ос. мн. тепер, часу дієвідмін -є та-и і 2-га ос. мн. наказ, способу мають у закінченні твердий приголосний -т, напр.: хОдит, рОбит, берУт, сидЯт, пишіт, кричіт і ін.

Приголосний р без огляду на своє положення в слові — завжди твердий: вогОрат, бурАк, рабИй, госпОдар, з пИсаром та ін.

Шиплячі ч, ж, ш, дж мають тверду вимову, напр.: Очи, мижА, лошА, сАджа і ін.

Визвучна частка -сь зберігає свою м'якість: хтось, щось, чось, якось, колись, десь, кудась та ін.

Сильніший ступінь м'якшення приголосних с, з, ц, дз, ніж у східніх говорах, що лягли в основу літературної мови, напр.: сьіни і сх.-укр. сьіни; зьать — зьать; хлОпцьа — хлОпцьа; пшенИцьа — пшеницьа.

Групи сть, здь розвинулися в сьць, зьдзь, напр.: масьць, сьцьінА, Косьць, Засьцьінка (с. Застінка, Терноп. повіту), дасьць, їсьиь, їзь-дзьат, розьдзьагАтисє та ін.

Подовження приголосних т, д, с, з, н, л, ш, ж, ч, що прийнялося в загальнонародній мові в іменниках середнього роду на -я типу життя, знання, іозвілля та позначується на письмі подвоєнням буков, є зовсім не знане. Подовжені приголосні тут скоротилися та мають нормальну, неподовжену вимову. Загальнонародним формам: життя, безладдя, волосся, мотуззя, сумління, весілля, піддашшя, збіжжя, клоччя — відповідають тут: житЄ, безлАдє, волОсє, моУзє, сумлінє, весілЄ, піддАше, збіже, клОче, клАче.

Звичайну неподовжену вимову мають назвучні приголосні в словах: сати, лЯти, що зберігається і в вивідних налЯти, долЯти або ді-лЯти, полЯти та ін.

Незвичність мовлян до подовжування вимови приголосних лягла в основу правила такого загального значення, що звичайну неподовжену вимову мають тут навіть подовжені приголосні, які появилися з словах, де приголосний префікса зійшовся з ідентичним приголосним кореня або уподібнився до нього щодо дзвінкости, напр: росИпати (<россипати <розсипати), росУнути, ростелИти, ростАвити, відАти, иідавАти, відЯчити сє, розУти сє та ін.

У 3-ій ос. мн. тепер, часу дієслів, які перед закінченням 2-ої ос. одн. того ж часу мають губний п,б, в, м, виступає, як і в літературній мові, т. зв. всувне л, напр.: сплят, лЮблят, лОвлят, лОмлят та ін. На південному заході обширу місце л займає й, де поданим прикладам відповідають форми: спйет, лЮбйет, лОвйет, лОмйет і ін.

У групі мя, за винятком згаданої попередньо форми, по м з'явилося нь, ттапр.: мнЯсо (= мньАсо), сімня, мнЯти, соломнЄний і ін.

М'який приголосний дь перед наступним м'яким приголосним переходить в й, напр.: дванайціть (< дванайцєть < дванадьцять < дванадцять), штирнайціть, двайціть і ін.

У південній полосі існує, крім твердого та м'якого л, напр.: гОлос, бідолАха, зілє, неділя — ще й легко пом'якшене, т. зв. середньоєвропейське ль, яке появляється перед передніми голосними є, и, напр.: пОлье, рескальЕм, бУльи, молотИльи.

Приголосний в перед н у деяких словах переходить в м, підлягаючи т. зв. назалізації, напр.: кОмнір, рімний, рімнинА, рімнЯти, жОмнір.

У загальному вживанні є приголосний ф, що його мовляни вважають свійським звуком. Виступає він не тільки в словах чужомовного походження: фест (дуже, сильно), фАйний, фАрба, фамілія, фартушОк, фасОля — але також в українських словах на місці групи хв, напр.: фіст, форОст, фатАти, в зукраїнізованім імені ФедькО та ін.

Широко розповсюднене є вживання задньоязикового приголосного ґ,що його мовляни не вважають чужим звуком. Виступає він не тільки в словах чужомовного походження, як: гайс (нафта), Гас, гУма, ґОнта, ґУла, балаґУла (необоротна людина), ґУля, румиґАти, ґринджОли — але й в українських словах: гЕгати, ґудз, ґУдзик; а в іменнику господар та в похідних від нього словах на місці частіше вживаного гортанного г з'являється теж ґ.

Ш на місці щ виступає в таких словах, як: шо, шОби, ше, та п словах, до складу яких входить шо, напр.: пОшо, нАшо, шопрАвда, шорАз, шоднЯ, шотИжня та ін.

Наголошені сполучення ки, ґи, хи мають вимову кье, ґье, хье, де перед є виступають м'які к, г, х: лавкьЕ, кьЕдати, козакьЕ, ґьЕґати, шляхьЕ, хьЕтра та ін.

Дзвінкі приголосні на кінці слів, що закінчують речення, втрачають свою дзвінкість і на їх місці з'являються їхні глухі варіянти, напр.: грап, Яструп, вОрох, пиріх, сьньіх, поріх, плух, обіт, дьіт, ніш, віс, мась та ін.

Про дзвінкість приголосного або її втрату при зустрічі двох приголосних у середині слова та в мовному потоці, де визвучний приголосний одного слова стрічається з назвучним наступного, рішає характер наступного приголосного. Якщо останній є глухий, то спричиняє втрату дзвінкости попереднього дзвінкого; якщо ж він дзвінкий, то накидає дзвінкість попередньому глухому. Напр.: бАпка, лЕхко, дітько, швИтко, блИсько; прОзьба, молодьбА; бис сОвісти, нат ставОм, с коліз вОза, жОлуп при сьціні, плУх сусіда, чОбід діда, піт стріхою (-ом, -ов), горОх с капУстом. При стиканні двох приголосних приходить до т. зв. регресивної асиміляції щодо дзвінкости.

Окреме місце в тому відношенні займає приголосний в. Він зберігає свою дзвінкість перед глухим у середині слова та в мовному потоці на кінці слова по голоснім: вовк, дівка, конОвка, ходИв косИти, купИв кужУх та ін. Тільки прийменник в між приголосним попереднього слова і глухим наступного та префікс в- перед наступним глухим втрачають свою дзвінкість і переходять у ф, напр.: фпАв ф кирнИцю, пйУт ф кОршмі, ф чіпцЯх, він фтік, фпЕртий, фкусИв і ін.

Способом наголошування слів цілий обшир включається В. Наголос в західню діялектну групу південноукраїнського наріччя. Відмічуємо головніші ознаки наголосу, які тут виступають. Належить сюди т. зв. окситонеза, тобто пересунення наголосу на кінцевий склад слова. Подибуємо її:

а) У називн. відмінку одн. безсуфіксних іменників чол. роду, напр.: острОв, прапОр, килИм, смерід (пор. Острів, прАпор, кИлим, смО-рід) і ін.

б) У відміні двоскладових хресних імен чол. роду з останнім наголошеним складом у називн. відмінку однини, напр.: ТарАс, -сА, сОм; БогдАн, -нА, -нОм (пор. ТарАса, ТарАсом; БогдАна, -ном) і ін.

в) У називн. відмінку одн. іменників чол. роду на -анИн (-янИн), -арИн (-ярИн), напр.: збаражанИн, подолянИн, татарИн, боярИн (пор. збаражАнин, подолЯнин, татАрин, боЯрин) і ін.

г) У формах тепер, часу дієвідмін -є та -и серед дієслів типу діждУ, плачУ, напр.: діждУ, Еш, -Е, плачУ, платИш, Ить, имО, итЕ, -Ять (пор. діждУ, але: діждеш, -є, діждемо, -ете, уть; плачУ, плАтиш, -ить, плА-тимо, -ите, ять) і ін.

При порівнянні з системою наголосу в східньоукраїнських говорах кидається в вічі і протилежне окситонезі явище регресивного пересунення наголосу — від кінця слова в напрямі до його початку. Притягальну силу для наголосу виявляють не тільки кореневі склади, але теж і склади, що належать до префіксів.

Приклади пов'язання наголосу з кореневим складом у відмінності від східноукраїнських говорів і літературної мови виступають:

а) У три- і чотирискладових іменниках жін. роду з суфіксом -иця, напр.: тАблиця, кАмениця, Учениця, (пор. таблИця, кам'янИця, уче-нИця) та ін.

б) В іменниках на -анє (-аня, літ. -ання), утворених від дієслів із суфіксом -а-, напр.: чИтанє, пИсанє, [в]Ораніє, скАканє (пор. читАння, писАння, орАння, скакАння) та ін.

в) У дієйменнику дієслів типу нЕсти, вЕзти, плЕсти, плИсти (пор. нестИ, везтИ, плестИ, плистИ) та ін.

г) У 1-ій ос. одн. тепер, часу дієвідмін -є та-и, де наголос тієї форми в багатьох дієсловах вирівнюється з місцем наголосу в дальших формах однини та множини, напр.: кАжу (бо: кАжеш, -є, -емо), пИшу, нОшу, хОджу (пор. кажУ, пишУ, ношУ, ходжУ) та ін.

ґ) У формах минулого часу, напр.: бУла, бУло, бУли; нЕсла, нЕсло, нЕсли, привЕзла, привЕзли (пор. булА, булО, булИ, неслА, неслО, неслИ, привезлА, привезлИ) та ін.

Наголос на префіксі в відмінності від східньоукраїнських говорів і літературної мови виступає:

а) У двоскладових іменниках чол. роду, що походять від префіксальних дієслів, напр.: пОхід, прИплив, відрив, рОзгін (пор. похід, при-плИв, відрИв, розгін) і ін.

б) У трискладових іменниках чол. роду з префіксом, напр.: відрізок, відламок, нАдвишка (пор. відрізок, відлАмок, надвИшка) та ін.

в) У префіксальних прикметниках, напр.: Освітний, прИсадку-ватий, вИдатний, вИзначний (пор. освітний, присАдкуватий, видатнИй, ьизначнИй) і ін.

Займенники сей, той, мій, твій, свій, весь — мають у своїй відміні наголос на другому складі від кінця: СЕго, тОго, мОго, твОго, свОго, всЕго (пор. цьогО, тогО, могО, твогО, свогО, всьогО).

Відприкметникові прислівники зберігають наголос на складі, на якому він стоїть в основному слові, напр.: весЕло (бо: весЕлий), здо-рОво, висОко, дешЕво (пор. вЕсело, здОрово, вИсоко, дЕшево) та ін.

Іменники середньої відміни типу житЄ, зілє, тилЄ, МОРФОЛОГІЯ гУсє кінчаться на -є; тільки на північному сході мають Іменник вони -я: житЯ, зіля, тилЯ, гУся.

У південносхідній смузі перехід а в є по м'яких приголосних виявився деколи в зміні відмінкових закінчень, напр.: вУлице (наз. одн.), до ковалЄ, на конЄ, полЄ (наз. мн.) та ін.

Закінчення давального одн. чоловічої відміни -ови, -еви поширилося і в середній відміні, напр.: брАтови, вітови, конЕви і коньОви, зЯ-тьови, а також: містови, жИтови, житьОви, сОнцеви та ін.

У місцевому одн. чоловічої, жіночої і середньої відміни зберігається різниця між іменниками з твердими та м'якими основами. Перші мають закінчення -і, а другі -и, -ю (середня відміна): на лані, на долині, в болОті, але: на конИ, на долОни, в пОлю. На північному сході обі групи іменників мають -і: на лані і на коні; на долИні і на долОні; в бо-лОті і в пОлі.

Іменники приголосної групи жіночої відміни мають у місцевому одн. закінчення -и (те саме, що в род. і дав.): на сіножАти, в ночИ (род. і дав.: сіножАти, нОчи). На північному сході в цих відмінках виступає -і: на сіножАті, в ночі (род. і дав. сіножАті, нОчі).

У давальному одн. іменники приголосної групи середньої відміни мають -ю або -у: телЄтю, телЄту, телЯту, лошЕтю, лошЕту. На північному сході виступає в цій формі -і: теляті, лошАті.

Закінчення орудного однини -ом поширилося серед м'яких о^нов чоловічої та середньої відміни, напр.: рискальОм, гнОйом, стільцьОм, зільом, лИсьцьом; побіч: рискалЕм, конЕм та ін. На північному сході іменники з м'якими основами в чоловічій відміні мають -ем, а в середній -ям, напр.: стільцЕм, гнОєм ( гнОйем), з зілям, з лИсьцям.

З огляду на форму орудного одн. жіночої відміни Тернопільщина поділена на три полоси. У середущій та південносхідній її частині цей відмінок відповідно до твердої чи м'якої основи має -ом або -ем: з бУл-ком, під горОм, вУлицем, за гранИцем; у широкій полосі на півночі виступає в ньому -ою, -ею: з бУлкою, під горОю, вулИцею, за гранИцею; а на південному заході -ов, -ев: з бУлков, під горОв, вУлицев, за гранИ-цев та ін.

Сліди давньої двоїни остали в формах: два хлОпа, штИри літрі, штИри годИні, два (також: три) дни.

М'які основи в прикметниках стверділи. Через те, в відмін-Прикметник ності від літературної мови, що зберігає тверді і м'які основи, усталився в прикметниках тільки тип твердої відміни, напр.: сИний, спідний, сусідний (літ. (сИній = сИньій, спідній, сусідній), як гАрний, і далі: сИного, сИному, сИним, а також: сИної, сЙні (дав., місц. одн. жіночого роду і наз. мн. з твердим н перед і).

У жіночому роді давальний і місцевий однини скоротилися через втрату й в закінченні -ій, напр.: дОбрі дитИні, нові лАвці, на висОкі горі, в тЕплі гУньці та ін.

Кількісні числівники один, чотири мають форму єдЕн або Числівник їдЕн, штИри.

Кількісні числівники, що є назвами другої десятки (11—20), в порівнянні з їхніми відповідниками в літературній мові, виступають у формі, зміненій фонетично, напр.: одинАйніть, дванАйціть, штирнАйціть, шіснАйціть, двАйціть, а також трИйціть. Суму дев'яти десяток виражає числівник девідесЯт, девідесЄт.

Досить часто є вживані дробові числівники, складовою частиною яких є пів-. Означають вони число, що в ньому якась одиниця, яка входить до його складу, є зменшена наполовину, напр.: півтора, півтори, півтритя, півчверта, півсима, півдванайцяти та ін. В українській літературній мові, крім поширеного вживання півтора, півтори, пІвторАста, такі утворення трапляються рідко.

Порядкові числівники жін. роду в давальному та місцевому однини мають стягнене закінчення -і (<-ій), напр.: дрУгі дівчині, пЕрші пАрі, в шЕсті годИні, в дрУгі кнИшці та ін.

Особовий займенник 3-ої особи він, вонА, вонО має в не-Займенник прямих відмінках однини більше архаїчні форми, ніж ті, що їх уживає літературна мова. Напр., форми чол. і середи, роду однини: род. єгО (= йегО, літ. йогО), до нЕго; дав. ємУ; знах. егО, на нЕго; місц. на німх; та форми жін. роду: род. єї; знах. за ню. Форма єї є спільна для родового, давального та знахідного однини.

Особові займенники я, ти, він, вона, воно в родовому, давальному та знахідному однини мають, крім повних форм з власним наголосом, ще й скорочені енклітичні форми: ми — род., дав. і знах. однини для 1-ої особи; те, ти — род., дав. і знах. однини для 2-ої особи; го — род. і знах. однини та му дав. однини для 3. особи чол. і середи, роду; ї — род., дав. і знах. однини для 3. особи жін. роду. Напр.: він ми не видів; дАв ми знАти; здИбав ми вчЕра; він те не розуміє; вУйна ти рА-дила; клИкали те до віта; вонИ го не знАют; дАй му спОкі; колИ му не заплатИш, то він ти не помОже; лЮди ї дОбре знАют; купИла ї зА-паску.

Зворотний займенник має в давальному, крім повної форми собі, ще й енклітичну си, напр.: возьмИ си їсти; робИ си, що хОчиш; він си не вОрох; Я си дам рАду. Літературна мова не вживає енклітичних форм.

Присвійні займенники мій, твій, свій та вказівний — той мають у родовому та орудному однини жін. роду стягнені форми: мОї, твОї, свОї, тОї (літ. моєї, твоєї, тієї); мОю, твОю, свОю, тОю (літ. моєю, твоєю, тією). Напр.: до мОї хАти; за твОю стодОлою; за тОю горОю. Ці форми поширені на цілому обширі. На північному сході та північному заході, на межі із Збаражчиною та Золочівщиною, стрічаються вони із стягненими формами типу: (до) мЕї, твЕї, свЕї, тЕї (хАти) ; (за) мЕю, твЕю, свЕю, тЕю (хАтою).

Присвійні займенники мають теж стягнені форми в дав. і місц. однини чол. і середи, роду, напр.: мОму (літ. моєму) сусідови; твОму брАтови; в твОму жИті; на свОму пОлю.

Вказівний займенник той (та, то, те) вказує на ближчий предмет, а тамтОй (тамтА, тамтО, тамтЕ) — на дальший (в літературній мові цей — той), напр.: той бЕріг = літ. цей беріг; на тамтОму світі = літ. на тому світі. Побіч той є ще в уживанні займенник сей (ся, се), що вказує на ближчий предмет.

Означальний займенник кожний виступає в варіянтах: кОждий, кАждий, кУждий, кУждин.

Неособові займенники мають у дав. та місц. однини жін. роду стягнені закінчення -і (<-ій), напр.: пасУє ті дівчині; всЯкі біді при-хОдит конЕц; в ті мИсьці, в кОжді порі.

Дієйменник у дієсловах з основами на г, к перед -ти (пор. Дієслово літ. лягти, бігти, пекти, сікти) має закінчення -чи: лягчИ (вимова: ляхчИ), бігчи (вим. біхчи), печИ, січИ та ін. 2. ос. одн. тепер, часу дієслів їсти, дАти, відповісти: їсь, дась, від-повісь. На сході та північному сході їм відповідають: їсИш, дасИш, від-повісИш (літ. їси, даси, відповіси).

В 3. ос. одн. тепер, часу дієвідміни -є, в відмінності від літ. мови, перед часткою сє, сі, ся не виступає -ть, напр.: мИєсє, називАєсі, трЕсє, берЕсє і ін.

В 1. і 2. ос. обох чисел минулого часу виступають особові закінчення: -ім, -ісь (1. і 2. ос. одн. чол. р.); -м, -сь (1. і 2. ос. одн. жін. р.); -сьмо (1. ос. мн.); -сьте (2. ос. мн.), напр.: мАв-ім, дістАв-ісь, прАла-м, нзЯла-сь, ходИли-сьмо, знАли-сьте та ін. Цим закінченням на південному заході відповідають: -єм, -їм (1. ос. одн. чол. р.), -ес, -с, -смо, -сте, напр.: писАв-єм, взЄв-їм, ходИв-єс, влЄла-с, ходИли-смо, купили-сте та ін.

Особові закінчення минулого часу — це енклітичні форми. Вони не зрослися з дієсловом і тому можуть виступати в реченні і по інших словах, напр.: тАм-ім не бУла; до шкОли-сь не ходИв; чомУ-сь не бУв; чогО-сь там шукАла?

Майбутній час у недоконаних дієсловах має складену форму, до якої входять форми майбутнього часу допоміжного дієслова бути та форма минулого часу (давній дієприкметник мин. часу відповідного дієслова), напр.: будУ писАв, будЕш шИла, будЕм їхали, будУт жАли.

Дієприкметники минулого часу пасивного стану, залежно від основи дієйменника даного дієслова, приймають суфікс -аний або -ений, напр.: чИтаний, пИсаний, але: крИшений, крУчений, рОджений. На північному сході, де розповсюдився суфікс -аний, побіч чИтаний, пИ-саний виступають теж форми: крИшаний, крУчаний, рОджаний, за-сУняний (=засУньаний) та ін.

У ділянці побудови слів можна завважити схильність до ча-Словотвір стішого користування деякими суфіксами, ніж це має місце в літературній мові. До таких суфіксів належать: -ина, напр.: фартушИна, кожушИна, спідничИна, сурдутИна, писарИна, урядничИна та ін. -иско напр.: хлопИско, дівчинИско, фіфачИско, стернИско, ставИско, барабОлиско та ін.

-овиско, напр.: збігОвиско, пасОвиско, зглядОвиско, посміхОвиско, поштуркОвиско, стовкОвиско та ін.

Західньоукраїнський характер обширу знайшов своє чітке СКЛАДНЯ відображення також у побудові фрази та речення.8 Приглянемося декільком найбільше типовим і яскравим прикладам цього.

У реченнях із іменним складеним присудком переважає тип із зв'язкою є, напр.: він є вчИтелем; дорОга є ширОка.

Часто додаток у знахідному там, де в східноукраїнських говорах виступає він у родовому, напр.: писАти лист; брАти ніж; вбИти клин; мені забИло ніс (пор. сх.-укр.: писати листА; брати ножа; вбити клина; мені забило носа).

У фразах, що висловлюють посідання чогось або володіння чимсь, присудок творять завжди форми від дієслова мати, напр:; я мАю олі-вЕць; вонИ мАють грОші (пор. сх.-укр.: у мене є олівець; у них є гроші).

Дієслова руху вимагають при собі родового відмінка з прийменником до, напр.: ходИти до шкОли; увійтИ до хАти; сховАти до кишЕні; поїхати до ліса (пор. сх.-укр.: ходити в школу; увійти в хату; поїхати в ліс).

У відповідності до літературного: щодо того, відносно того, що стосується до того — вживаний є зворот що тИчиться тОго або що сє тЙчит тОго.

Прийменник після, що показує звичайно часове відношення, напр.: після вечері, після концерту та ін. — вживаний тут у значенні згідно з, напр.: після єгО дУмки або після нЕго значить: згідно з його думкою; на його думку; Після мЕне -- на мою думку, по-моєму; після вас — на вашу думку, по-вашому та ін.

Бувший Тернопільський повіт, як виходить із поданих вище мовних ознак і їхнього розміщення, не творить під мовним оглядом вирівняної та однородної цілости, але складається з низки говірок, що пов'язуючись взаїмно багатьома подібностями, одночасно різняться між собою деякими питомими собі рисами. 

На приклад:

в пд.-західній Тернопільщині: ТАв пн.-східній її частині:

пОсьцєт у пЄтницю; пОсьцят у пЯтницю;
годУют пацЄ; годУют пацЯ;
місєт кьісто; місят тьісто;
ґьіт кУрит лЮльку ; дьіт кУрит лЮльку;
вИтко, як на долбни; вИтко, як на долОні;
тЕмно в ночИ; тЕмно в ночі;
на землИ; на землі;
до ковалЄ; до ковалЯ;
зелЕні полЄ; зелЕні полЯ;
ходИли-смо, купИли-сте; ходИли-сьмо, купИли-сьте;
копАют рискальОм; копАют рискалЕм;
накривАют лИсьцьом; накривАют лИстям;
чИтаний, але: крИшений; чИтаний і крИшаний;
їдут дорОгов; їдут дорОгою;
хОдєт стЕшков; ходят стЕшкою;
бувАли за гранИцев; бувАли за гранИцею;

але в середущій її частині та на південному сході їдут дорОгом; сидЯт піт хАтом; хОдят стЕшком; б'ют пАлицем і мАют хатИ піт черепИцем.

Наведені вище приклади достатньо ілюструють говіркову мозаїку обговорюваного обширу. Та не зважаючи на всю свою різноманітність, говірки Тернопільщини мають багато спільних ознак із сусідніми говірками, з якими ці ознаки об'єднують їх у більшу мовну одиницю — говір. Визначення меж між говорами не є такою простою справою, як це на перший погляд могло би видаватися. Мова в такому стані, як її подибуємо в говорах, нагадує собою рістню тропічного лісу, пов'язану ліянами, де тяжко встановити якусь чітку межу. Саме пов'язання між говорами даної мови утруднює справу їх розмежування. Зумовлене "оно до деякої міри теж ступенем мовного дослідження даного терену. У міру того, як досліди поглиблюються та прецизуються, уточнюються і межі між говорами. Знайти прийняту розв'язку цього питання можна шляхом картографування, тобто перенесення мовних ознак на карту та визначення на ній стичних пунктів, де звукові, морфологічні й синтак-тичні ознаки одного говору зустрічаються з відповідними ознаками іншого. Получивши ці пункти лінією, одержуємо т. зв. ізоглосу, тобто межу даної мовної ознаки, питомої для даного простору, яка відмежовує її від відповідної ознаки, притаманної для сусіднього простору.

Різниця між сусідніми говоровими просторами даної мови спирається звичайно на низку ознак, різних своїм характером, їхні ізоглоси, річ ясна, не держаться якоїсь однієї лінії, але представляють собою ряд ліній, які вкривають ширшу чи вужчу смугу між сусідніми говорами. Пінія, проведена серединою такої смуги, творить умовну межу між говорами. Тому, що проходить вона серединою між крайніми ізоголосами, по обох її боках і цими ізоглосами виступають деякі мовні ознаки, що переступають її і належать до говору, який лежить на її протилежній стороні.

Така метода розмежування говорів, сперта на зібраному матеріялі, що його перенесено на географічну карту, дає запоруку об'єктивної розв'язки питання, але — треба це підкреслити — вимагає довгої, тяжкої та запопадливої праці в терені. Польський мовознавець Кароль Дейна застосував її до своїх дослідів над говірками між Збручем і Стрипою та Дністром і горішнім бігом річок Ікви та Горині. На цьому терені побував він у рр. 1935-39 в 179 населених пунктах, зібрав у них великий матеріял і опрацював його в виданій уже по війні книзі „Gwary ukraińskie Tarnopolszczyzny". На доданих до неї восьми картах накреслив ізоголоси досліджуваних ознак і на основі смуг, в яких згущуються ізоглоси, визначив між річками Збручем і Стрипою південну та північну межу говору, в обсягу якого лежить Тернопільщина.

У схемі поділу українських говорів, накресленій Потебнею та захованій і в найновіших працях, на захід від подільського говору, що розлігся на широких просторах зазбручанського Поділля, є положений наддністрянський говір. Спираючись на своїх дослідах, Кароль Дейна гадає, що ця назва не відзеркалює дійсного стану, бо говірки, положені над Дністром, і то не тільки на його південному березі, але й на доволі широкій смузі на північ від нього, виявляють багато ознак, що мають своє коріння на Буковині. Отже по своїй природі входять вони до складу буковинського говору. А говірки, що їх стрічаємо в середущій та північній частині галицького Поділля, кореняться своїми ознаками в просторі між горішнім Дністром і горішнім Бугом, тобто в Опіллі. Тому ці говірки належать за своїми ознаками, називає він опільськими.

До важніших ознак, що об'єднують опільські говірки в говір, відділяючи його від сусідніх говорів на півночі та на півдні, належать: сильне м'якшення сь, зь, ць, дзь: сьіно, цьілИй (пор. сьіно, цьілИй, на межі з Волинню та над Дністром); переміна груп сть, здь в сьць, зьдзь: сьцьінА, їзьдзьат (пор. стінА, їздять на межі з Вол. і скьінА, їзьґье над Дн.); протетичний в- і й-: вУвязь, йЕндик (пор. гУвязь, гИндик на межі з Вол. і Увязь, Индик над Дн.); місцевий одн. с. р. на -ю: на пОлю (пор. на пОлі на межі з Вол. і на пОли над Дн.); закінчення -ом, -ов, -ови в відмінах іменників із м'якими основами: рескальОм, зільом, вУлицьов, коньОви (пор. рублЕм, зілєм, гУлицею, конЕві на межі з Вол. і рискалЕм, зілєм, зільом, вУлицев, конЕви над Дн.); 1. ос. мн. мин. часу ходИлисьмо, ходИлисмо (пор. ми ходИли на межі з Вол. і ходИлим над Дн.) ; майбутній час будУ писАв, буду писАла (пор. будУ писАти на межі з Вол. і над Дн.).

Від свого корінного простору цей говір тягнеться на схід принаймні до Збруча, що його досягає на ширині Підволочиська — Скала. Південна його межа проходить не по Дністрі — як думали давніше — а на північ від нього по умовній лінії Скала — Тлусте — Язлівець і далі на захід. У зоні, якою перебігає ця лінія, зустрічаються його ознаки з ознаками буковинського говору. Північну його межу з волинським говором визначує умовна лінія Броди — Залізці — Збараж — Підволочиська і т. д.

Як бачимо з визначених вище меж, Тернопільщина входить до складу опільського говору. Сусідує він на півдні з бойківським, покутським і буковинським говором, на сході — з подільським, на півночі — з волинським та доходить на заході до надсянських говірок.

Опільський говір займає центральне місце Тернопільщина у сфері між говорами південнозахіднього наріччя. Та східноукраїнського хоч положений серед західньоукраїнських впливу говорів і відділений широкою смугою подільського говору від українських говорів над Дніпром, то все таки підпав він сх.-укр. впливам. З півночі від волинського говору, що має деякі сх.-укр. особливості, проникли в нього східньоукраїнські іновації типу: зіля, насіня; трецьця; пАнський, ко-зАцький; на землі, дві неділі: сОлі, на коні, на пОлі, брАтові; пекти; я був, ти робИв; частка -ся по дієслові.

Кароль Дейна, спираючись на своїх дослідах, в питанні східньої межі опільського говору яскраво розходиться з іншими діялектологами. А. Потебня, наприклад, вважав східньою межею опільського (у нього наддністрянського) говору р. Серет. Цю саму межу з певними модифікаціями (лінія від верхів'їв Серета до Гусятина і далі Збручем до Дністра) приймає Ф. Т. Жилко в своїх ..Нарисах з діалектології української мови" (див. стор. 109. там таки „Карта говорів української мови"). Знову ж д-р Кость Кисілевський включає обшир. замкнений між лініями Озірна — Волочиська та Озірна — Гусятин. тобто кадовб Тернопільщини, до подільського гр. говори на схід від Карпат, Енциклопедія Українознавства, т. І, стор. 341—342).

Д-р К. Кисілевський стверджує, що визначення південної межі опільського говору, яку встановив зовсім незалежно своїми дослідами Кароль Дейна, сходиться з ранішої дати устійненнями цього питання українською наукою на еміграції. (Див. його стаття „Трохи філології").


Деякі з цих іновацій досягають на півдні лінії Золочів — Озірна — Микулинці — Теребовля — Гусятин.12 Таким чином у їхньому засягу опинилася ціла Тернопільщина, з винятком пояса над Стрипою. Поруч із північносхідньою Золочівщиною розташована вона в смузі, де захід-ньоукраїнські мовні ознаки, що лежать у її основі, сплелися із східньо-українськими. Мова тієї смуги — це мова Маркіяна Шашкевича, що лягла в підвалини національно-літературного відродження Галичини.

Східньоукраїнські ознаки, поруч чинників іншої натури, виконали тут роботу зубців у трибах, що згодом перетягли орієнтацію в дальшому розвитку української літературної мови на схід, спираючи його на східноукраїнських говорах середущого Подніпров'я. Отож у процесі формування нової української літературної мови судилося цій смузі, що пов'язує східноукраїнський говоровий простір із західнім, відограти деяку ролю. Саме ця роля заслуговує тут на відмічення.

Для заокруглення теми подаю вибір слів уживаних у Тернополі й Тернопільщині. Словник цього обширу виявляє велике багатство. Розвинене культурно-освітне, громадське, господарське життя та значна кількість дітей села серед учнів української державної гімназії та гімназії „Рідної Школи" — були тими чинниками, що поставили загал Тернопільщини в тісніший зв'язок із літературною мовою. Це й позначилося на тутешньому говоровому словнику.

Слова чужомовного походження, що їх тут зустрічаємо, відносяться до ремесла, торгівлі, комфорту та військової справи. Вони, перейшовши деколи довший процес натуралізації і змінивши свій давній вигляд, стали складовою частиною говорового словника. Це свідки тих різнородних чужих впливів, що тут перехрещувалися.

До складення цього словничка використано Кароля Дейни „Gwary ukraińskie Tarnopolszczyzny" (розділ Słownictwo, стор. 122—125), Ф. Т. Жилка „Нариси з діялектології української мови" (Лексичний склад наддністрянських говорів, стор. 118—119), мої власні записки, переписку та розмови з тернопільцями. Іншими джерелами, що послужили поштовхом до пригадання тут уживаних слів, були: Словник обласної лексики в згаданій уже книжці Ф. Т. Жилка (стор. 300—308); Słownik Prowincyonalizmów Podolskich, ułożony przez Dra A. Kre-mera; Оіеха Horbatsch, Lexicale und Wortbildungselemente des ukrainischen Argots; Лесь Мартович, Твори (Пояснення слів, стор. 470—482).

Пояснення: Т. по слові означає, що воно було вживане тільки в Тернополі серед студентської молоді та міщан; нж. вказує на запозичення з новожидівської мови (їдиш). Слова, взяті з праці К. Дейни та з розділу про Лексичний склад наддністрянських говорів у книзі Ф. Т. Жилка, з уваги на їх питому вартість для тієї статті, позначено ініціялами прізвищ авторів: Д., згл. Ж.


Світлій пам'яті мого Незабутньою Брата Ростислава — присвячую
МОВА ТЕРНОПІЛЬЩИНИ, Омелян Омецінський