Основою самофінансування для нас дітлахів стали пляшки: з горілки, з вина, пива, води і ліків, а ще металолом і макулатура. Де ми промишляли? Тепер соромно, можливо, сказати, але в основному… на смітниках, куди люди виносили помиї і різне сміття, або державні установи викидали різні папери. Зараз цим займаються тільки бічі (бувший інтелігентний чоловік) або бомжі – люди «без опрєдєльоннго мєста житєльства», що, в принципі, одне і те ж саме. Найбільш доходним місцем були чотири поєднані між собою протоками невеличкі і неглибокі озерця, що були між вулицями Острозького і Живова – по середині цього проміжку. З другого боку вони обмежувались вулицями Шептицьких і Колонтая. На їх місці зараз стоять: дитячій садок УВС, школа і котельня.
Живились ці озерця джерелами, які витікали з під вул. Острозького. Найбільше джерело було під нинішнім Гран Базаром. Між іншим, воно було відкрилося, коли будинок був уже побудований, і затопило підвали тодішнього обласного управління сільського господарства (зараз, напроти філармонії, там де Гран-базар і апеляційний суд).
Декількома машинами бетону його вдалося приборкати. Далі лишня вода з озерець стікала канавкою спочатку з лівого боку вулиці Шептицьких до озерець, а потім по під мосточком дороги на Петрики і з правого боку тої дороги аж до тоді дерев’яного петриківського моста, де та річечка впадала в Серет.
Була у мене думка, що ці озерця, про які не пише чомусь ніхто з авторів спогадів про давній Тернопіль, є рештками ставу Баворівського, що згадується в старовинних описах Тернополя, але потім знайшовши старовинні карти місцевості коло Тернополя, я зрозумів, що став Баворівського був значно нижче по Серету. – коло Березовиці і Острова. За часів мого дитинства в тих забруднених ставочках ще була риба, але згодом місцеві мешканці перетворили озерця у брудні болотця-смітники, які потім їх висушили, засипали і забудували. А для нас ці озерця була шикарна забава! Влітку ми, будуючи плоти, гралися в мореплавців, а взимку мали власний безплатний каток, який ми самостійно регулярно розчищали від снігу. Ми, практично, там не купалися, бо сміття було багатенько, та й можна було легко порізатися битими банками чи пляшками. Хіба по випадковості, як впадеш або перекинешся на плоті, або ще й взимку провалишся під лід. Озерця не були глибокими - десь до одного метра, тому особливої небезпеки для життя пацанви не було.
Пляшок і пляшечок по берегах завжди можна було набрати! Було щастям, коли ми знаходили пляшки 0,5 л , або «чакушки» - 0,25л, адже за кожну таку пляшку можна було отримати від 1 руб. 20 копійок до 50 коп, а за рубля вже можна було сходити «до кіна» на дитячий сеанс.
Найбільше нам попадалися пляшечки з різних ліків. Здобуток був меншим, але стабільним - їх частіше викидали і не було конкуренції з дорослими, які на такі дрібниці не хотіли розмінюватись, адже за пляшечку від ліків можна було виручити лише від п’яти до двадцяти копійок, а для нас і це був капітал. Сто грам карамельних цукерок - «подушечка» коштували 80 коп. Вони мали форму подушки, начинені повидлом, і були зверху густо посипані цукром. Великі пляшки здавались в магазини а маленькі в аптеки. Ясно, що пляшки треба було помити. Особливо тяжко було вимити пляшку з під олії, або якихось жирних ліків. Але цю перешкоду ми обійшли, використовуючи: воду, пісок і кропиву. Пляшки з під вина треба було ще й очистити від сургучу, яким заливали пробки. Потрібно було б пояснити, що таке сургуч. Це така коричнева крихка маса, яка при нагріванні стає, як пластилін, а як вистигне – стає твердою. Між іншим, сургучем опечатувались також бандеролі і посилки. Якщо пляшка була надщерблена, її не приймали, а виявлялося це дуже просто. Проводилось пальцем по горловині пляшки. Як гладенька –нормально - годна, а, як шурпата – брак, надбита. Сургуч, ніколи нами не викидався, його збирали і використовували, щоб залити, замаскувати сколене місце. Ну, лишилася раптом цяточка сургучу, що такого! Часто, така маніпуляція проходила, і за браковану пляшку все ж отримувались наші копійки. Іноді доводилось майстерно заливати гарячим сургучем надщерблену і повернуту уважними приймальниками пляшку по декілька раз, причому здавати її треба було кожного разу в інший магазин, поки не знайдеться хтось з приймальників не занадто уважний.
Збірка спогадів про Тернопіль "Пацани повоєнних років"
Публікується вперше в рамках проекту "Най все буде Тернопіль!"
