Ірина Максимів про вбивство дитини в центрі Тернополя (1941-43рр)

В 1939 році, як прийшли перші совіти до нас, москалі, як то ми привикли говорити тут, то наші жиди ображалися, як їх називали євреями. Вони казали, шо вони не євреї, а вони є жиди.

Про вбивство дитини на вулиці Сагайдачного

То був якийсь такий фатальний день. Ми з татком вийшли з дому. От ми йдем, де зараз вулиця Сагайдачного і там, де є ця «Зустріч»..ресторан чи бар (тепер будинок №3).

Я до нині, як тою вулицею іду, то стараюся не дивитися ні в одну, ні в другу сторону. Розкажу вам такий випадок. То було тоді, коли вже вивозили жидів на страту. Німці возили їх великими критими машинами. Ми з татком йшли по цій вулиці. Через ту вулицю їде машина і дуже в ній плаче маленька дитина. Та машина зупинилася коло самих дверей фотографії. Вискакує німець з кабіни..ми з татком зупинилися. Відхиляє брезент, а там два німці сидять з самого краю і питається у них про те, чому плаче та дитина.

Я добре знала німецьку мову. Той не зміг пояснити..каже, шо дитина..тай плаче. Після того німець наказав дати йому дитину.. Ті очі і та жидівочка, її лице..до нині мені перед очима. Дуже гарна вона була, дуже мала довге кучеряве волосся. Вона тримала ту дитинку..немовля..може пару місяців. Той німець, шо вийшов з кабіни..бере за ножки ту дитину, витрахує з пеленок і кидає до мура, де зараз ресторан. Тільки пляка кровава лишилася..Він ту дитину піднімає знов і кидає в машину.. Крик, такий дикий крик тої жінки.

Розповідь про те, як родина Саїків 9 місяців рятувала 16 євреїв від смерті

Одного разу..тобуло під вечір..приходить до нас до хати два пани. Це прийшов Михаїл Гільзберг і прийшов його швагер (чоловік старшої сестри). Почалася розмова за те щоб батько взявся їх переховати, їхню родину. Мамця відразу засперечалася, казала що не згідна. Татко спочатку також відмовлявся, бо поряд німецька установа (сектор готелю «Тернопіль»), то все одразу викриється, бо німці повно завжди. Вони дальше просять..мама почала плакати. Тоді нас з Миколою (братом) вигнали до другого покою і ми почали там бавитися, але коли я почула крик мами..побігла до першого покою.

ОНУФРІЙ САЇК ІЗ ДОЧКОЮ ІРИНОЮ НА ВУЛИЦІ МІСЦЕВИЧА (ТЕПЕР ПОРЯД ШЕВЧЕНКА,23)

Брат не відреагував, бо був ше маленьким. Бачу, як мама рве на собі волосся і кричить татові..шоб не робив того. Тато погодився переховати тих панів (жидів). Вони стоять обидва на колінах перед татом. Вони прийшли вночі, але не 7 чоловік, як було домовлено, а 16.. Вони не просили тата, нічо не говорили.. Ті люди самі розуміли, шо то нереально, але не мали вибору, бо були приречені на смерть в гетто. А тато тоді каже: «Ви люди, а то хто? Нехай лишаються..»