Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Володимир Сушкевич про чілющу воду із тернопільського джерела


Буда вийшла на диво гарною. Цегла трималася міцно, бляху знайшли не діряву. Тоді всі діти любили з цегли, назбираної на руїнах, викладати буди. Особливо цікаво, коли дощ. Заберемося туди гуртом і з насолодою слухаємо, як по блясі барабанить дощ. Хтось не так повернеться — і вже нашої «хати» нема.

Коли ми якось закінчували викладати чергову буду, надійшла до нас незнайома дівчинка і запитала:

— А мене приймете до себе?

— А ти хто така?

— Женя. Я тепер он у тому домі з мамою живу. Ми з Проскурова приїхали. До нас тато скоро з війни повернеться.

— З якої ще війни? Давно ж вона закінчилась.

— А він у госпіталі лікується. У нього обидві ноги були прострелені.

Взяли ми Женю до себе в буду. Так хотіли, щоб дощ пішов, а тут сонце пече і пече, бляху так розжарило, що довелось вилазити з буди.

Через кілька днів приїхав батько Жені. На двох милицях пришкутильгав до ґанку. Женя з матір’ю допомагали йому подолати сходи.

Минув день, другий. Бачимо, засумувала Женя. Стали її допитуватися, вона й каже:

— Погано батькові. Марить. Село рідне згадує, просить джерельної води з того струмка, що під лісом. А село ж наше фашсити спалили...

Тут я згадав:

— Слухай, Женю, ми принесемо йому води джерельної, смачної. Як до Петрикова йти, б’є джерело. Пішли з нами.


Сильне джерело існувало ше в повоєнні роки біля старого (на фото новий) петриківського мосту, що на вулиці Шептицького.


Позичили ми у пані Гелени, яка контролером у кінотеатрі працювала, глечик і пішли по воду. Туди так близько було! А назад з кожним кроком дзбанок ставав усе важчим. Ніс я, тоді Владику передав. Потім Стефан ніс. Женя теж хотіла допомогти. Ми їй не дозволили.

Як зрадів тій воді Женин батько!

— Спасибі, рідні мої. Смачна водиця. Поставить вона мене но ноги, ей-ей поставить. Може й справді од неї він видужав...

Якось восени Женя сказала нам:

— Ми на Сахалін їдемо. Там татків бойовий друг працює. Нас запрошує.

Довго ми згадували Женю, дивилися на карту — аж он куди подалася вона. Може, й нас згадує? Ми їй на прощання такі гарні камінчики подарували.

А коли через багато років випало мені служити в армії на Сахаліні, я все вдивлявся в обличчя дівчат. Думав, може й Женю зустріну...

Далеке дитинство... Згадуєш його — наче камінчиками перебираєш.