Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Життя і смерть Яна Тарновського (1855)


Ян-Амор Тарновський, Ян Магнус Тарновський (пол. Jan Amor Tarnowski; січень 1488, м. Тарнів — 16 травня 1561, родинний маєток Вевюрка) — державний, політичний, військовий діяч Польського королівства. Представник шляхетського роду Тарновських гербу Леліва. Великий гетьман коронний (15271559). Придворний короля (з 1502). Каштелян войницький1522), краківський (з 1536). Воєвода руський (15271535) і краківський1535). Староста сандомирський, жидачівський, сондецький, городельський. Перший граф Священної Римської імперії в родині Тарновських (1547)[4]Tarnowscy (01)(пол.). Засновник міста Тернополя.

Зміст

ЖИТТЯ ЯНА ТАРНОВСЬКОГО, ПРО НАРОДЖЕННЯ ТАРНОВСЬКОГО, ВИХОВАННЯ ТАРНОВСЬКОГО, ВІДВІДАННЯ ЧУЖИХ КРАЇВ, ДОБЛЕСТЬ ТАРНОВСЬКОГО, ОБЕРТИНСЬКА БИТВА, МОСКОВСЬКА ВІЙНА, ДОМАШНІ СПРАВИ, ПРО ДОМАШНЄ ЖИТТЯ, ВІРА ЯНА ТАРНОВСЬКОГО, ПОХОРОНИ, БАТЬКІВСЬКИЙ ЗАПОВІТ СИНОВІ
ЗНОСКИ

Ян Станіслав Оріховський

ЖИТТЯ ЯНА ТАРНОВСЬКОГО 1

Пишеш, Якубе Гурський, аби ще до виїзду з Тарнова описав латиною похорони краківського каштеляна, коронного гетьмана, пана Яна Тарновського. Мало часу відвів, зважаючи і на латинську мову, і на похорони. До того ж мені, твоєму землякові, писати латиною не гоже, а польську знаю погано. Знамениті й жалісні похорони того доброго чоловіка, славного пана й доблесного гетьмана, важко описати так, щоб ти, не бачивши їх, засмутився так само, як я, що був на них. Та оскільки про похорони в Тарнові маєш намір повідомити людям у чужих краях латиною, опишу все докладно як коментатор. Тоді ваше латинське перо зможе розгулятися, немов саме було очевидцем подій. Ти мусиш зробити цю послугу передусім польській вітчизні, спільній матері, яка пишається отаким сином. Ми теж зобов'язані померлому, бо заслужив у польського народу того, щоб лишитись живим у пам'яті. Ми зобов'язані вчинити це і з особистих міркувань, аби показати вдячність за Божий дар, який любий пан Бог послав нам з дому Тарновського, а також бажаючи другий такий одержати з рук Божих.

Але, щоб не бавитися довго приписами, почну говорити про похорони велебного пана, славетного мужа й великого богатиря — пана Тарновського. Так-от, похорони були гідні його смерті, так само як і смерть була гідною життя. Тому, перш ніж писати про похорони почну від життя, а вже потім від смерті прийду до похоронів. І знай, що всяке шанування того пана на похороні було гідне Тарновського: на ньому не було нічого вигаданого. А у належному шануванні була відтворена лише правда життя. Це дивує, бо на інших похоронах буває так, що за обмовцями дерева ламають або за єретиками свічки носять. І хоч вони не були гідними тих знаків, проте їм виявлялося незаслужене шанування християнськими або лицарськими відзнаками. Спочатку розповім, що за лицар помер у Польщі, потім опишу самі похорони, гідні небіжчика. Хотів би просити, щоб не чекав від мене слів про померлого, які виголошують явні підлабузники; вони смертних людей роблять богами безсмертними, збільшуючи їхню людську славу. Писатиму про Яна Тарновського як про грішну у Бога людину, але для людей добру і, певне, Богові милу правдивою вірою. Писатиму про людину, яка стримала нині те, чим Богові й людям за життя подобалась. А подобався цей муж правдивою вірою в пана Бога і як наслідок вірою у свого ближнього. Ось звідки й оздоба його хвали. Хай буде вона не тільки у словах мого коментаря, адже й у «Законі» записано: «Qui gloriatur, in Domino glorietur» («Хто хвалиться, нехай хвалиться в Господі») 2. За межі цього не вийду і від того наказу не відступлюся ані ліворуч, ані праворуч. Писатиму про Яна Тарновського як про великий дар Божий, яким пан Бог дім Тарновського обдарував і удостоїв. І цим прихильність виявив до всього нашого народу польського. А щоб це здійснити добре, розповім спочатку про славний його рід, потім про виховання і, нарешті, про доблесть. Нічого не скажу такого, чого б ти не хотів слухати з великим бажанням.

ПРО НАРОДЖЕННЯ ТАРНОВСЬКОГО

Рід дому Тарновського ані гостем, ані чужинцем у Польщі ніколи не був, як деякі, за прялкою серед бабів сидячи, оповідають, буцімто Леліва від Рейну, з Німеччини прибула до Польщі. Але це не так. Адже Леліва завжди польським гербом була, так само як і Старжа, Сшенява, Тронби, Ястрембець, Лодзя, Одровонж, Наленч та інші польські герби. І це може бути доведено давніми польськими й руськими привілеями. Першими старостами руських земель були великі Лелівці з Тарнова і з Пільце, що доводять і своїми домовими привілеями. Та й раніше в Польщі, ще за Болеславів великих, пани Леліва здавна згадуються у хроніках і в привілеях. До того ж слово «Леліва» звучить як слов'янське слово. Адже «Леліва» слов'янською означає Patrzwa sam («Пильнуй сам!»), з якої інші польські герби також засвідчують, що невідомо звідки й з якої нагоди з'явилися вони в Польщі. Серед них і вже згадувані: Ястрембець, Одровонж, Габданець, Єліта, Денбно, Рава, Окша. Багато інших гербів, які мають різні імена від своїх знаків, я опускаю. Так, ім'я «Єліта» — від трьох списів. «Рава» — теж від Діви у Недзвєдзю. Ці гербові прізвища, що виникли не з гербових знаків, мусили постати з якоїсь нагоди. Про те у хроніках маємо переконливі докази, зокрема про Єлітів, Леліва, що теж, гадаю, постало з якоїсь значної нагоди.

Предок того герба, певно, був людиною доблесною, коли в скрутну хвилину радив ближнім по-слов'янськи Patrzwa sam («Пильнуймо самі!»), якщо вибратись хочемо. Гадаю, крім того, що по селах у володіннях Тарновського люди охоче беруть герб Леліва, а це значить, що той герб водночас з тими селами виник. Крім того, є ще третій доказ, що герб Леліва з'явився у Польщі, а не звідкись прибув: у давнину герби Леліва, Старжа, Сшенява завжди за першість змагалися. Якби Леліва була в Польщі гостею, їй би ніколи не дала зайняти належне місце Старжа, герб не дуже сумний і терплячий; так само і Наленч, і Сшенява були давніми польськими гербами, ще від часів Лєха. Ніколи б з Лелівою не змагалися вони за перше місце, якби Леліва була гостею, а не домашнім у Польській короні гербом. Чужинець мусив би поступитися місцем домакам. Та оскільки Леліва була рідною сестрою іншим гербам, то з ними, як з рівними, змагалася за перше місце в Польщі. Ці вагомі свідчення дають підстави зробити висновок, що герб Леліва не є у Польщі й змішаним, тобто він не з тих, що прибули до Польщі й тут поширились. Великої мудрості і науки Платон, великий філософ, розповідає, що жоден мішанець не може мати щирої приязні до чужої крові, з якою, гостем будучи, змішався. Славлячи Атени, він розповідає, що тільки атенці з усіх греків тішилися щирою і поштивою любов'ю грецького народу, бо одні з усіх греків не змішалися з чужинськими народами. Натомість пелазгів, кадмітів і данаїв ця мудра людина звинувачує за недовір'я до грецької республіки, мовлячи так: «Ви, мішанці, народилися від греків і варварів, тому вас не можна зарахувати, як нас, до поштивих греків. У вас чужа кров тече (а в ній вроджений ґандж), тому до грецького народу ви незичливі» 3. Про те саме читай, магістре вчений, у Платона in dialogo cui titulus «Menexenus» (в діалозі, що називається «Менексенус»). Це він, філософ, а не я, про те каже. Тому мене хай ніхто ні в чому не звинувачує.

Ось чому бачу, що дім Тарновського й Леліва не мішанці у Польщі, а справді польської крові. Саме тому герб дому Тарновського й виявляє щиру приязнь і вроджену любов до польського народу. Тож геть облиште герб, окрутні й отруйні чвари. На відміну від ворогів, я вважаю, що цей герб польської крові й народу. А тому вибач, пані Леліва, що прирівняю вас до сторожів у вівчарні, до вірних псів, які захищають свого вівчара від вовків, не шкодуючи живота. Бо й ви за власний польський народ боретесь і завжди стояли на смерть у боротьбі з турками, з Москвою, з німцями, з волохами, з татарами, про що свідчать і повік свідчити будуть ваші доблесні вчинки й криваві змагання. І Ян Длугош, правдивий літописець, який велику любов до польського народу виявив, пишучи назви над польськими гербами, такий залишив напис під вашою Лелівою: Ex ista familia sunt viri liberales, et militares, et patriam amantes («З цієї родини вийшли мужі вільні, хоробрі та люблячі батьківщину»). Велика честь і хвала непідкупна тому гербові й певний доказ належності герба до польського народу.

Але скажеш: хіба тільки Леліва польський народ любить і про нього дбає? Боже упаси таке говорити. Але якби і прагнув щось говорити про Тронби, про Ястрембець, про Старжу, про Наленч, про Лодзів або й про свою Окшу, так це, щоб довести, що ті герби не звідкись до Польщі потрапили, а виникли з польської крові; а також що назви гербів, як і любов до польського народу, поясню згідно з філософом Платоном. Я згоден з Платоном, що мішанець ніколи не є щирим до країни і таким бути не може. Якщо у чомусь і помиляюся з учителем Платоном, то відмовлюся від цього аргументу хіба тоді, як учителя Платона переможе якийсь мішанець. Бачу, що його й Мойсей підтверджує, який забороняє євреям знатися з чужими народами, щоб чистота обраного паном Богом народу не була порушена чужою кров'ю. Рід Тарновських (а не німецька Жеша) Лелівою в Польщі розродився. Й цей рід, або родина Тарновських, будучи плодовитим, так поширився з Тарнова у Ярославу, у Ланцуті, Пільчу, Сеняві і Сплаві і по інших поштивих домах коронних, які розійшлися з Тарнова, як з живої криниці струмки, по Польщі.

Хай нікого не вводить в оману, що «поле» порушує єдність Леліви. Адже герб mathematicae considerationes non physicae; consideratur enim character, seu forma sine respectu rationis ad materiam («математичного, а не фізичного розміркування; бо міркувати треба про характер, тобто про форму, не зважаючи на матеріал»). Тому греки називають його контуром, бо контур не залежить від фарби ані від поля; він має тільки певну фігуру, якою поле може бути обмежене різного кольору. Отже, нерозумники говорять, що герби варто розділяти полями, бо знак і фігура утворюють герб, а не колір і не поле. Саме тому стара латина назвала герб imago («картиною»), тобто ознакою якоїсь речі, як-от: Старжа є знаком сокири; Ястшембець — знаком підкови і хреста; Цьолек — знаком бика. Як бачиш, згадуючи знаки гербів, не згадую кольору і поля. Це доказ того, що не поле ані колір не є суттєвими ознаками гербів, а тому сміймося з тих, котрі зображують Леліву в Польщі з блакитним або червоним полем. Так само і герб Пелецьких від герба Тарновського у Польщі розрізняють. А оскільки Леліва є одним знаком, одним образом, одним контуром Пелецьких у Польщі, тому й герб один. А якщо хтось стане заперечувати, то лише викриє себе, що не вчив математику і inter quantitatis et qualitatis praedicamentum («різниці між кількістю і якістю») не може збагнути.

Скажеш: якщо герб є певним знаком речі, то якої саме речі Леліва є образом. Відповім коротко. Дехто пояснює, що цей герб є образом півмісяця і зірки, а інші кажуть, що Леліва — образ півкола. Небіжчик пан Петро Кміта, воєвода краківський, рідний племінник небіжчика Яна Тарновського, пояснював, що Леліва — образ напівкола, і сміявся з того luna menstrualna («місяця місячного»), як деякі латиністи цей герб називають. Його думка мені подобається, бо польські шляхетства від простих людей походять. Так само як Топор, Тронба, Підкова, Сшенява, Цьолек, Наленч на певну селянську простоту своїм знаком вказують. Так само і Леліва взяте від польської колісниці якогось чоловіка, для котрого той знак став служити гербом. А оскільки дім Тарновських є корінним у Польщі, а не прибульцем, то теж має герб від давньої простоти польської. Отож хай німці над Рейном мають своїм знаком місяць і зірки, то вони корінну кров польську собі прибирають. Ми ж, поляки, задовольняємося півколом, як знаком нашого народу, то пани Морштинові з-над Рейну свого герба Лелівою не називають, а ми, поляки, півколо називаємо Лелівою — словом, яке звучить по-слов'янському. Але, хоч те посполите слово поляки без придиху вимовляють, бо кажуть «Леліва», а не «Глеліва», те сталося внаслідок грубої помилки. Але насправді за польською і слов'янською орфографією треба вимовляти і писати «Глеліва», про що так само і слов'янська етимологія вочевидь свідчить. Та про Глеліву вже досить. Повернімося до Тарнова і до дому Тарновських.

Дім Тарновського такий багатий і великий у Польщі, що одним з перших гідний похвали, передусім унаслідок свого благочестя. Адже він після прийняття християнської віри ніколи не породив ні поганина, ні відступника, ні єретика: навпаки, все, що тільки з того дому вийшло на світ, завжди суперечило єресі, відступництву і поганству. І не вір, що Тарновський може від старожитної віри відступити. Виродком і байстрюком є той і не може святе і християнське ім'я Тарновського носити, про що далі ясніше покажу.

Друга хвала тому дому, — власне, та, що ніколи не було у Польщі короля, який би не відчув значних і славних послуг короні від дому Тарновського. Тривалою була б мова, якби став згадувати Пястів, Хоробрих, Болеславів 4. Згадаю лише ближчі послуги.

Казимир Великий завдяки Яну Тарновському Львів здобув і Русь підкорив. Владислав Ягайло серед чотирьох гетьманів Яна Тарновського воєводу краківського, діда небіжчика, першим гетьманом у тій великій війні мав. Завдяки йому німецьку імперію в Прусії розгромив. Син його також за короля Казимира 5, коли краківським воєводою був, завдяки доблесті у бою Гелу Богдана, васала польського короля до Коломиї привів. По смерті Казимира, вже будучи у краківському краю, виявив спротив королеві Ольбрахту у розпочатій безпутній війні проти молдавського господаря Стефана. Одним словом, коронна рада завжди була повна людей з дому Тарновського. Звідти Польща мала гетьманів, звідти — маршалків, звідти — підскарбіїв, звідти — каштелянів, звідти — воєвод, панів великих і доблесних. У такій поштивості дім Тарновських у Польщі постійно перебував і перебувати ніколи не перестане. І не знаю, чи був якийсь у нас благородний дім, з яким Тарновський не був би споріднений. Ось з якого дому походить Ян Тарновський, велика честь і хвала народу польського. А тепер послухай про те, наскільки він благородство предків своїх переважав власною доблестю.

Народилася ця велика людина від великих предків по батьковій лінії, але і в материнському роду йому нічого не бракувало. Бо мати була Барбарою, дочкою Завіши Чорного б, який за цісаря Сигізмунда таким великим і славним гетьманом у турецьких війнах був, що завдяки мужності того гетьмана прислів'я у Польщі з'явилося. Отож коли хтось у розпачі останню надію на когось покладає, тоді каже: він для мене, як Завіша. А це значить: якщо Завіши не стане, я пропав. Той Завіша Чорний був схоплений двома турками в Хорватській землі, біля Шмегирова Града. А тому що кожен з них хотів мати його за полоненого, то йому було стято голову. Про це сповіщають доблесні й вчені люди — латинські літописці.

Оце тобі, любий учителю, щодо батька і матері Яна Тарновського. Як тут не згадати відомого fortes gignunt a fortibus («мужні народжуються від мужніх»), тобто «орел орла, а не голуба висиджує» 7. Буду говорити, що думаю.

Отож старі греки були такі горді, що жодного народу в світі не називали людьми, крім себе. Тому, якби про дім і народження Яна Тарновського стали писати, боюся, що так лестиво і хвалебно, як славили свої Атени, про дім цього пана не написали б. Бо вони казали: «Був колись на світі час, коли земля нічого не родила. Але потім, коли земля почала родити, то всі країни на землі стали родити німих тварин, і лише Афіни народили людину» 8. Але даймо спокій гордовитим і неправдивим поганам, а хвалімо Бога в домі не по-грецькому, але по-польському славлячи. Цей дім, у всьому рівний великим польським домам, прагне зайняти перше місце серед найперших. А тому дім Тарновських у Польщі часто вищим був, рідко — лише рівнявся з іншими і ніколи не був останнім.

ВИХОВАННЯ ТАРНОВСЬКОГО

Чув про поштивість роду, слухай же і про виховання поштиве. Це є друга частина, яку обіцяв написати для тебе. Так-от, Ян Тарновський по смерті батька свого Яна, пана краківського, лишився з матір'ю дитям-сиротою. Поштива мати виховала його з великою пильністю. Але мушу написати й про те, що з ним трапилося ще в пелюшках. Отож мав він мамку, яка годувала груддю. Але, щойно сповнилося дитині рік, померла. Після неї дитя не захотіло іншої мамки визнати, і з тої причини тіло вкрилося лишаєм, чого в роду Тарновських (красному і вродливому) ніколи не бувало. Крім того, через ту пригоду він виріс низькорослим. І це не дивно, бо й серед тварин маля, відлучене передчасно від молока матері, миршавіє. Однак за той недолік сильна й енергійна природа Тарновських дивним способом нагородила. Вже у два роки дитя добре говорило, у п'ять — знало Доната, в десять — могло декламувати по сто віршів Вергілія, у п'ятнадцять років — при потребі міг писати латинські листи до коронних рад і до короля Ольбрахта.

Мав двох рідних братів: Александра, котрий загинув на Буковині 9, і пана воєводу сандомирського 10, який згодом помер. Отож сам залишився у славетній вітчизні. Міг насолоджуватися волею, міг, як кажуть, світа звідати у молодості. Але йому трапилося те саме, що у давнину Гераклові, котрий у молодості, коли міркував, якою дорогою по світі піти, побачив у пущі дві пані: першу — Розкіш, другу — Доблесть. Розкіш обіцяла йому дівок, бесіди, пестощі, машкари, псів, котів; а друга — Доблесть — обіцяла суворе життя, неприємності, небезпеки, працю і війни. Геракл, який збагнув, що в Розкоші занепад, подався за Доблестю, позаду якої тут-таки стояли слава і вічне блаженство.

Ту байку, сповнену великої правди, особливо майстерно відтворив у польському «Візерунку» мій дядько по матері Миколай Рей Окша. Так само і Ян Тарновський мав у руках Розкіш і Доблесть. Батька не було, брати померли, а опікуна від 15 років не терпів. Молодість вела до Розкоші, була хіть до злого, була можливість чинити, що тілові любе. Однак кров Тарновська вела його від Розкоші до Доблесті. А коли привела, то він, давши дияволу і Розкоші по пиці, пішов за Доблестю. Задля цього мусив залишити матір і дім і податися до мудрої людини і великого урядовця Мацея Древецького, єпископа перемишлянського й на той час підканцлера коронного; потім під його орудою при дворі короля Ольбрахта спрямовував свою молодість до чеснот і поштивості, гідних сина великого дому. Завдяки цьому таке місце біля короля Ольбрахта посідав, що коли король захворів і декретом було заборонено входити до королівських покоїв будь-кому, крім кликаних, єдиному панові краковчику (так його тоді по батькові звали), тим декретом, чи едиктом, зробили виняток: він один міг вільно заходити до королівського покою. Те я чув од батька, який був тоді придворним короля Ольбрахта. Таке посвідчення про своє виховання і навчання одержав у молодості пан Ян Тарновський.

Потім, по смерті короля Ольбрахта, як у молодості виходив серед перших придворних, був шанований королем Александром 11, виявляючи, мов цуценя мисливської породи, свою схильність. Розмов про ратні справи при дворі дослухався, тримався гетьманів і охоче слухав їхні розмови; радо читав історії видатних королів і гетьманів. А коли розпочалася битва під Оршєю з царем московським 12, Ян Тарновський поїхав туди з іншими юнаками, як до школи. Там на московській війні юнацький запал Яна Тарновського так славетно й доблесно виявився, що Кміти, Тенчинські, Тарновські, Зборовські, Остроги, Чарковські, Заремби 13й інші великих домів юнаки одностайно йому віддали перевагу у ратній справі. Тільки тут вроджена в цьому панові натура виказала свою можливість, бо доти не мав нагоди спізнати гетьманської справи і себе показати. На цій війні він так ратний дух виявив, ніби давно гетьманом великого народу був; таке військове вміння показав, що з ним могли зрівнятися хіба що Кміта і Зборовський, які полягли в бою. То були, я б сказав, приміції, тобто початки його гетьманства, королеві Сигізмунду любі і для усіх славні. Вже тоді з того початку почала рости надія на велику його доблесть у майбутньому.

ВІДВІДАННЯ ЧУЖИХ КРАЇВ

Після московської війни, поховавши року Божого 1517 матір, не захотів удовольнятися домашніми справами і звичаями, а, покинувши двір і край польський, виїхав за кордон. Мандрував по різних країнах, шукаючи на суші й на морі дорогого перлу, як то приписує святе Євангеліє, витрачаючи на нього не лише кошти, а й здоров'я. Але що то за дорогий перл, запитаєш. Відповім коротко, вчителю любий: бути добрим і цнотливим. Греки називають це досконалою людською доброчесністю. Ще запитаєш: «А хіба в Польщі кожен шляхтич не є доброю, цнотливою людиною, хоча за море до Єрусалима не плавав?». О любий учителю, стара то байка! Невже для того, аби бути добрим і цнотливим, нема значення, де жити: в селі серед худоби, чи в перемишлянському замку. Невже, гадаєш, достатньо бути лише не палієм, не розбійником, не ґвалтівником дівчат і не зневажцем урядовців. Далебі, що ні! Запитай у філософів, передусім Арістотеля, що таке доброта. Відповідь: est perfectio rationis, тобто «досконалість нашого розуму». І цей розум наш учить правдивої мудрості, справедливості, відваги, поштивості. Але ж хто є добрим, запитаєш. Скажу так, що людина мудра, справедлива, мужня, поштива є доброю. Ну а що значить «бути цнотливим?» Скажу разом з Арістотелем і Платоном, що «цнотливим бути» — ніщо інше, як бути тим самим до іншого, чим є сам до себе: жити з людьми мудро, справедливо, мужньо, поштиво. А хто таким хоче бути, мусить — повір мені — багато справ бачити, багато чути, багато читати, багато працювати, тобто мусить світ знати. Мусить, нарешті (як то кажуть), в небесах політати, по морях поплавати і, воістину, як Євангеліє вчить, мусить не в хаті, не на бенкеті, не в машкарі бути, а на селі, тобто в злиднях на біді пожити і in sudore, vultus («в поті» чоло) мати. Шукатимеш того перлу, тої чесноти, тої доброти іншим способом, повір, не знайдеш. Саме так шукали цноти давні, добрі люди, серед яких і поет Гомер. Вихваляючи мудрого Уліса, він хвалить його за те, що різні міста і звичаї людей спізнав, немов хотів сказати: якщо хочеш, Улісе, вмілим стати, по морю плавай, по суходолу мандруй; тільки так в домашніх справах умілою людиною будеш, тобто справжнім Улісом.

Ян Тарновський бачив великі домашні приклади і, бажаючи не тільки зрівнятися зі своїми предками, а й переважити їх, став шукати спосіб досягнення своєї мети. Тому не розкошував удома на тарновських медах, не губив молодості на непристойних двірських бенкетах, не вдовольнявся ім'ям Тарновським, а славу предків собі за ганьбу мав: саме лиш ім'я Тарновських, без доброти й цноти Тарновських, вважав за ганьбу.

Саме тому, як уже писав, християнські й поганські краї відвідував по швидкоплинному Дунаю і по бурхливих морях плавав; і на морях, і на суходолах шукав гідності, пристойні великій людині. Так, їздячи, ходячи, плаваючи, не зупинився і на горі Сінай. Відвідав також политий господньою кров'ю Єрусалим, пройшов Александрію, Атланти і весь Єгипет; а також красиві місця, знамениті давніми пам'ятками. Бачив учені Атени. В Римі вклонився апостольській столиці. А звідти подався до Іспанії та Португалії допомагати королю Еммануїлу у війні проти муринів. Коли ж у війні все обійшлося добре, через французьку землю, а потім через німецьку й англійську повернувся до Польщі вдячним підлеглим свого короля і гідною людиною.

Але тут пічкур, або ледар, скаже: «Ну й що з того». Або: «І який пожиток пан Тарновський через моря до Польщі привіз?». О, ледацюго, слухай же і посоромся слів, якими пишаєшся, не знаєш-бо і не відаєш, скільки доброта або чеснота важать. Довідався Ян Тарновський, по світу їздячи і різні народи та розмаїті звичаї людські спостерігаючи, що значить бути у вільній державі добрим і цнотливим. Потім спізнав також у мандруванні відмінність між королем і тираном, між свободою і неволею; звідав, нарешті, на чому держава тримається, а через що занепадає і яких людей для своєї підтримки потребує. Кажеш, що вдома в Польщі сидячи, те саме вмітиму, не бачивши ні моря, ані гори Сінайської. Але ж, ледацюго, вдома сидячи, так про те будеш знати, як цвіркун про сонце, якого ніколи не бачив, у закутні живучи. Так само й ти, ніколи з дому не виїжджаючи, про доброту й чесноти немов зі сну матимеш уяву. Але що являє собою добра і цнотлива справа, хай ти, ледащо, навіть луснеш, не збагнеш, одначе. Тільки й будеш, як очманілий репетувати: дав Бог, шляхтич я вільний, добрий і цнотливий, хоч і не бачив того, що таке «не вільний», «не шляхтич», «не добрий». Невже ти гадаєш, що свобода — те саме, що сваволя, а герб твій з Нюрнбергу свідчить про шляхетство. Воно таке шляхетство, як корчмар є пивом, а виноградна лоза — вином. Герби ваші є лише знаками благородства, а не самим благородством. Мудрий корчмар, коли пиво скисає, виливає його геть; так і ти, ледащо, не хвались гербом, коли твоє шляхетство спідліло. Не пишайся славою своїх предків. На ганьбу згадуєш їх, і тим паче твоє безчестя, чим шляхетнішими були предки.

Розповім ще про те, чим Господь Христос євреїв присоромив, які, хвалячись, мовили: «Ми найперша шляхта на світі, бо маємо звичай обрізання; маємо також славного предка, від якого походимо, — Авраама, патріарха великого» . Слухай же по ту гординю і майже польську їх мову, що їм Господь Христос відказав: si filii Abrahae estis, opera Abrahae facito («якщо ви сини Авраама, чиніть як Авраам») 15. А що то за вчинки Авраама? Це, передусім, законність велика, завдяки якій Авраам став приятелем Бога; потім була вченість у ньому велика, бо наказав йому Бог зірки рахувати. Але зірки ніхто не може полічити і небо зміряти, окрім філософа. Було притаманне Авраамові також experientia rerum, тобто «дослідження різних речей», бо в Халдеї, батьківщині своїй, звідки вийшовши, мандрував по Сінаю і по землі хананейській, і по Єгипту. Багато тяжких випробувань зазнав: у Єгипті дружину Capy втратив; Лот, син його, в'язнем у поганів був; у рідних своїх зажив великої неприязні; нарешті, Ісаака, сина, останню надію, заколов з волі Божої на горі як жертву. Так Авраам, по чужій землі мандруючи і зазнавши великих прикрощів, став славним паном і великим гетьманом. Адже він, маючи тільки триста чоловік, переміг кількох королів водночас, здобич у них відняв, Лота, сина, визволив і з великим тріумфом повернувся до своїх. Майже того самого, панове жиди, вчить і пан Христос чиніть, як Авраам чинив, якщо його своїм батьком називаєте. А якщо ваші вчинки різняться від учинків Авраамових, то vos ex patre diabolo estis («ваш батько — диявол») 16 — слова Божі, не мої.

Зроби ж, господи милостивий, так, аби про те пам'ятали ті, хто, багатствами великими незаконно володіючи, хваляться предками-підлабузниками: мій батько був краківським воєводою, а мій — каштеляном сандомирським, мій — великим гетьманом, а мій — канцлером. Правда: велика честь і хвала за те, що згадуєте, але тому лиш синові честь, який батькову доблесть своєю доповнює. Якщо, молодий пане, батьком-канцлером хвалишся, май і доблесть канцлерську; якщо гетьманом — по-гетьманськи управляй; якщо каштеляном — май раду каштелянську; якщо воєводою — веди справи по-воєводськи. А якщо того не маєш, дай спокій вихвалянню — чужі речі згадуєш. Це так само, як у грі чужі гроші ставити на кін. Став свої, якщо хочеш виграти, але знай добре, що тих грошей не збереш, удома сидячи. І ті усі, що батько залишив, вважай, що легко програєш.

А тепер поглянь на Яна Тарновського. Придивись до нього пильно й побачиш, як він, славою предків користуючись (немов батьківськими грішми), у Польщі лихварив. Мав батька, діда, прадіда лицарів великих, — мужністю їх перевершив; були вони вчені, та він наукою їх переважив; були законниками, але знанням права їх обійшов. Отож Ян Тарновський міг сказати, що Стенел до Агамемнона сказав у Гомера: я переважив славою батька мого. Тут велика честь і для батька, і для сина. Кожний добрий батько мовить до сина: «Сину мій любий, або кращим будь, або од мене гіршим не будь». Ось тобі пожиток, якого Ян Тарновський із своєї мандрівки до Польщі приніс, тобто досвід. Став тепер і за правом, і за іменем, і по суті Тарновським. І як такий, до коронної потреби став готовою людиною, як під час війни, так і в час миру.

Другий пожиток з його мандрівки. Маючи в Польщі предка, чи не найпершого за доблестю, зрівнявся, однак, свободою і правом посполитим з найменшим у країні. Якщо хтось захоче запитати про сусідство, яке мав з найубогішими, кожний знайде в тому рівність велику. Не казав: «Я — Тарновський, а ти — Оріховський; мені тісно — поступись». На війну з військом, як з браттям любим, вирушив. Не казав: «Працював більше вас на тім полюванні; я тут славніший і до того ж дужчий; не дасте — сам візьму». Хай спробує хтось колоти очі бодай найменшою воєнною здобиччю: хай покаже вислугою куплений маєток, якого залишив своєму синові. А я покажу великі втрати й занепад його маєтностей, які він на війнах згубив, королеві польському і Речі Посполитій вірно служачи. Це син його і нині відчуває. Так і щодо сусідів. Не знаю безсоромного недруга, котрий посмів би сказати, що цей шляхетний пан хотів витіснити його або дойняти позовами, чи, борони боже, звести наклеп на когось. Великі володіння того пана є у нас у Русі. Про них мені відомо, і я знаю, в якім жалю за тим паном його сусіди. А якщо хто, боронь боже, на сусідство пана незадоволений, хай зло не таїть у собі. Хай при оскарженні й звинуваченні того пана на вирок мудрого судді покладеться. Не маю сумніву, що тоді кожний від справедливого вироку на суді втратить.

Але скажеш: «до чого ті відступи?». До того, щоб вочевидь показати, що Ян Тарновський всю молодість і навчання спрямовував до мети, аби, в Польщі живучи, з нами, рідною братією своєю, бути omnibus libertate par, dignitate superior («свободою рівним усім, а гідністю перевершував»). З пригод інших людей бачив я, що нерівність є трутизною свободи і що там зле діється, де один другому каже: «Я вільний, а ти — не вільний; я — пан, ти — підлеглий; я — можний, ти — слабкий». В такій державі і до упадку посполитого недалеко. Те бачачи, той пан рівним з усіма був і пильно за тим стеріг, аби посполите право всім однаково в Польщі служило. І не було за нашого віку сенатора, котрий би більше дбав про те, аби нікому супроти права не діялося; доглядав також пильно, щоб королем, правом і родом усі в Польщі були рівними.

Але хтось заперечить: «Якщо той пан нічим від інших родів у Польщі не вважав себе вищим, чому вживав унайпочесніший серед польського лицарського стану титул, бо писався ж comes in Tarnów, тобто «граф із Тарнова». На це відповім і доведу, що тим титулом посполитої рівності польського лицарства не зіпсував. Але мушу навчити тих, котрі мені дорікають. Не зволікаючи, поясню, що значить comes. Про те слово особливий тлумач грецької мови говорить comites — так звалися старші люди, які належали до тої самої політії і місцевості. Якщо з грецького слова comites вилучити літери «і» і «t», залишиться comes — зіпсоване в латині слово, що означає першу в державі людину. Так греки називають верховоду певної общини переважно по великих містах, які при потребі розділяються на частини. Кожну таку частину очолюють ротмістр або цехмістр. Здається, що в давні часи у Польщу після Леха, доки не було порядку, який нині маємо, Польська держава також розділялась на частини, які мали певне управління і були завжди здатні для посполитих потреб. І в привілеї Болеслава 17, якого дано жидам у Калішу, бачимо, що там згадано багато польських комесів, а воєводи чи каштеляна жодного не згадують, звідки означає, що комеси були тоді у Польщі замість воєвод. Отак латинці від греків, а поляки від латинників узяли те слово comes. Та й латинський історик Амміан вживає його так само, як у давні часи те слово comes вживали. Хоч ті слова відрізняються, але суть одна була і є. І нічим спочатку comes у Польщі не було, як тільки нинішнім palatinus або castellanus. Отож, palatini або castellani — ніщо інше, як comites. Бо і каштелян у своїм повіті вищий, і palatinus настановлений у своїм воєводстві для захисту чесних справ посполитих. Таким чином, слово comes означає і переконливо доводить, що дім Тарновських — давній у Польщі; що урядовців і управителів добрих постачав ще до того, як у Польщі de palatinis et castellanis («про воєвод і каштелянів») стали говорити. Багато хто заздрить славному домові через титул. Багато хто й собі випрошує їх у німецького цісаря, бо в Німеччині тьма тих титулів, але не таких славних, як у домі Тарновського. Тому саме цим слушно пишаються, в нім кохаються і радо славний титул предків досі носять. І не має жодної переваги німецький «князь» над польським «комесом».

У Тарнові завжди був comes. Бажаючи його польським словом передати, назвали його по-польськи «воєводою»; бо воєвода в Польщі називається тому, що військо своє на війні водить. Те саме вчинив і comes, який з призначеним відділком завжди був готовий до посполитої потреби. Про те, що comitatus у Тарнові був віддавна, свідчить привілей короля Сигізмунда, який підтверджує давні привілеї і комітацію у Тарнові. Хто захоче пересвідчитися в тому, може знайти той привілей у його сина, пана Войницького.

Пан Ян Тарновський, зберігаючи славу своїх предків іп omnibus articulis et punctis («y всіх параграфах і пунктах»), не захотів позбутися давнього гостинця предків або його невживанням загасити титул, який служив усім і походить з того славного дому. І як істинно те, що він Тарновський, так само істинно, що комес він вроджений. Бо як у німців і нині народжуються Frey Herr, First, Herzog, Graf, так у давнину в Польщі comites народжувалися, а зокрема comites з Тарнова. їх так не обирали, як тепер обирають воєвод, каштелянів. Все те є відзнаками Речі Посполитої. І хоч уряди ті уже відмінені, але титулів не відмінено. Бо то все одно, аби хто перестав бути тим, чим є від народження: воно до смерті і на віки вічні в домі Тарновських лишиться.

Двоє тоді прав було у Тарновського: unum lege naturae, alteram iure civili («одне від закону природи, а друге від державного права»). Те, що мав lege naturae, з ним не вмерло і його синові й домові Тарновському залишив, як-от герб, ім'я, дім. А те, що мав iure dviii, з ним померло — його синові своєму не залишив: краківський край, гетьманство, староство. Крім того, ще наявна рівність у Польській державі, яка не залежить від слави людської, а лише від посполитого права. Адже aegualitas in re publica non constat proportione geometrica, sed proportione arithmetica («рівність у республіці постає не за геометричними, а арифметичними розрахунками»). Люди Речі Посполитої є ніби зірками на небі. В кожній зірці — природа небесна, і завдяки їй зірки рівні між собою: це Proportio arithmetica («пропорція арифметична»). Якби ми звернулися ad proportionem geometricam («до геометричної пропорції»), то знайшли б у зірок велику нерівність. Бо одна зірка ясніша від іншої, але та ясність не спотворює природи першої зірки. Так і я, що стосується proportionem arithmeticam, з кожною людиною у Польщі рівний: свободою, правом, гербом, королем і, нарешті, життям. Бо моє життя оцінено в сто і двадцять гривен, так само, як і Тарновського. Чого, пане Боже, жаль, так це того, що шляхетний народ польський добровільно себе оцінив так. Тому немає навіть найпершого шляхтича в якомусь домі, котрий би коштував у Польщі дорожче ста і двадцяти гривен. Свині у Польщі дорожчі за людей. Покраде хтось свиней і поріже, життям за це заплатить; уб'є пан тих свиней — грошима лиш заплатить. О вічна ганьба, ніде й ніколи на світі білому не чувана! Та не про це йдеться нині.

Рівний зі мною був Ян Тарновський посполитим правом, але славою дому я йому не рівний. Бо завжди, говорячи, перед очима маю proportionem arithmeticam et geometricam («пропорцію арифметичну і геометричну»). Про це докладно говорить Арістотель in Quinto Actuorum («у п'ятому розділі «Діянь») 18, до якого і відсилаю. Отож, маючи велику славу дому і власну теж, правом у Польщі Ян Тарновський був рівний найменшій людині. Тому ані сам нікого не образив, ані другому ображати не дозволяв скільки мав сили й можності. А коли чинив, як веліла слава вродженого титулу, ні в чому рівності посполитого права не спотворив. Тим, що мав водночас з нами, ділився порівну. Але тим, що було його особистим, ділитися ні з ким не мусив.

ДОБЛЕСТЬ ТАРНОВСЬКОГО

Вже, Якубе Гурський, довідався про молодість, освіту і виховання Яна Тарновського. Третя й остання річ, яку обіцяв описати, — це його доблесть. Саме про неї коротко й послухай. Як гідно виховувався Ян Тарновський у молодості, вже знаєш. Тому саме в молодості великі справи здійснив і вікопомні подвиги виявив, знані в Польщі і по чужих краях. Здоров'я свого й достатку не шкодував при цьому, розуміючи, що пристойно кожному добродію за посполиту свободу, за честь народу й за здоров'я короля труднощі зносити, кров проливати і, нарешті, життя віддати.

Невдовзі, по приїзді додому з мандрівки, почалася турецька війна в Угорщині. Це тоді, коли Сулейман-турчин після смерті короля Владислава ходив замки в Угорщині добувати. Король Сигізмунд, бачачи, що йдеться не тільки про сина, короля Людовіка 19, а про королівство, відправив до угорців польське військо. А коли зайшла мова про гетьмана, всі зголосилися послати Яна Тарновського. На той час було багато славних і поважних польських гетьманів, поміж якими: славний Каменецький, Костянтин князь Острозький, Фірлей, Сверчовський, Боратинський 20, Сецигновський. Одначе і тим гетьманам, і всій раді здалося, що до Угорщини на допомогу королеві Людовіку попри інших гетьманів треба послати Яна Тарновського. Така велика надія на того молодого пана була. А він, як військо від короля прийняв, показав себе незабаром таким гетьманом, що кожен, зміркувавши, сказав: він для цього народився.

Ян Тарновський мав у собі чотири якості, без яких жоден не може бути доблесним гетьманом: тверезість, чуйність, суворість, владність. Служники розповідають, що за пам'яті людей такого в Польщі не бувало, щоб хтось один чотири гетьманські чесноти обіймав. У битві Ян Тарновський був дуже помірним, а в стосунках вельми чуйним. У війську йому доводилося багато ким бути. Але ні вершникові, ні пішому не велів того, чого сам не робив. Як у домі добрим господарем, так у війську зразком був для всіх. Про те, як правив той гетьман, хай розкажуть служники. А вони засвідчують, що порядок у війську був великий.

Командир найбільше виявляє себе у воєнному господарстві, яке переважає будь-яке домашнє. І той не добрий гетьман і бути не може, хто не є добрим господарем. Про це читай у грека Ксенофонта і, звичайно, книги Яна Тарновського про військову справу 21, які він залишив полякам як гостинець. Ті книги знайдеш серед інших видатних гостинців цього гетьмана у його сина, каштеляна войницького. Але оскільки і тверезість, і чуйність, і правління без послуху нічого не варті і без примусу неможливі, то й пан Ян Тарновський грізним гетьманом був, не тому, що хотів таким бути, а тому, що мусив. Насправді ж він був від народження людиною милосердної натури. Тому при упокоренні грізністю переважив римських Манліїв: навблаганним був гетьманом для неслухняного і впертого. Свою строгість він пояснював тим, що польська натура, буцімто, така, що коли вчасно попередиш, того далі не чинить. Але якщо від початку даси волю, то потім не погамуєш, якби навіть кіл на голові тесав. І правду мовив, бо чого раніше поляк з тріском не вчинить, потім того чинити ніколи не буде. Про це знаходимо і в араба Авероеса в 3-му (параграфі) «Фізики», де говориться про північні народи. Саме з тієї причини Ян Тарновський від початку був строгим.

Про це чув од щасного Сеніцького, бувалої людини похилого віку й славного мужа, який невдовзі після гетьмана і пана свого помер у Львові. Той розповідав, що у війську Тарновського після оголошення бойового кличу більша наставала мовчанка, ніж у нас під час літургії в костьолі. Був завжди готовим виявити ласку й неласку будь-кому. Коли сердитий бував, іскри в очах палахкотіли, обличчя пашіло, в'язи мов у лева надувалися, шия тіпалася і волосся сторчма ставало. А коли був лагідним, ангелом з неба здавався, а не людиною з Тарнова.

Пан Мелецький, воєвода подольський і маршалок коронний, його рідний племінник і мазун, розповідав: «Коли бачив дядька серед війська або на нараді гетьманській, я дрижав, ніби перед чужим і незнайомим тираном. А коли приходив до його покоїв, страху не мав, і здавався він мені наймилостивішим і найпоштивішим за всіх». Так Ян Мелецький про гетьмана й дядька свого розповідав. Племінник був гідним дядька й у всьому старанним учнем того вчителя. На превеликий жаль і шкоду Речі Посполитої, він навіть випередив дядькову смерть.

Пан Ян Сверчовський, який був доглядачем усіх справ молодого гетьмана, знаючи про його читання, так сказав: «Швидко нас жаків учителями поробив». Завдяки мудрим і доблесним справам зажив слави першого вождя серед гетьманів угорських, волоських і німецьких, які йшли тоді до Білгороду або Мальдоларди на допомогу Людовіку.

Але Ян Тарновський прийшов на порятунок Людовіку надто пізно, коли турчин уже взяв Білгород. Тому повернув з Угорщини до Польщі й отримав від корони відзнаку: був удостоєний великого гетьманства коронного. (Це сталося по смерті Миколая Фірлея, краківського каштеляна й коронного гетьмана.) Було дароване також велике гетьманство на Тарнів, від якого Ян Тарновський довго відмовлявся в присутності короля Сигізмунда, показуючи, які риси повинен мати великий гетьман. Збереглися приписи до його листів, де він чітко окреслює королеві Сигізмунду гетьманські цноти й налічує їх чотири: умілість, доброта, поміркованість, щастя. Звідси бачиш, що грек Фукідід правдиво про гетьмана Перікла написав: «Наука породжує острах, а невігластво — відвагу» 22.

Знав Тарновський, що не досить для гетьманства мати коня, панцир, щит і списа; потрібен ще й розум, і серце, бо гетьманське правління — то справа summa summarum («найбільша»). І хоч побоювався урядування, як досвідчений моряк бурі на морі, одначе довго, хоч і даремно, чинив спротив королеві, але прийняв-таки гетьманство. Чутка про того гетьмана була для свавільних солдатів не з приємних новин, особливо для тих, які йдуть на війну грабувати, а не боронити своїх. У молоді роки гетьман був славний домом, маєтками багатий, на дотепи мудрий і вроджений ворог нецноти: не тільки злі люди, а й доброчинці боялися його строгості Коли Ян Тарновський помічав, що щось не так, вдався до розуму і гетьманську строгість поєднував з ласкою. І так усе тримав у руках. Карав свавільних, але мав велику щедрість до слухняних, з якими часто влаштовував товариські бенкети, розваги, штуковини й рицарські витівки. Так, одних утішаючи, інших караючи, хітливе лицарство слухняним собі зробив. Тому не було таких труднощів, щоб військо Тарновського їх не звитяжило. Про це з небачених подвигів його незабаром довідаєшся.

ОБЕРТИНСЬКА БИТВА

Невдовзі по тому, як гетьманом став Ян Тарновський, почав боротьбу волоський воєвода Петро, порушивши присягу васальному своєму панові королеві Сигізмунду. Проти виступив великий гетьман Ян Тарновський з п'ятьма тисячами вояків, серед яких було більше молодиків, ніж досвідчених воїнів. Бачив Ян Тарновський, що волошин перевищує його людом і силою. Бачив також, що у його війську тривога й розпач ширяться, як то звичайно буває серед молодиків, або тиронів, як їх латиною звуть. Щоб новобранців на ворогові поволі натренувати й відваги їм додати, розпочав битву з шістьма тисячами волохів поблизу Гвоздця на Покуті і розбив ворога. Хоч самого господаря молдавського у цій битві не було, проте таким щасливим початком молодиків своїх Тарновський так натренував, що все військо потяглося чимдуж табором до Обертану, де перебував сам господар. Воєвода Петро 23 мав рівно п'ять і двадцять тисяч люду; мав гармат багато; мав, нарешті, проти наших оснащене всіма засобами військо. Так-от, цей Петро, знаючи про малочисельність польського війська, зухвало й вільно підійшов уночі до нашого табору, тлумлячи, лаючи і ганьблячи польське військо. І ось тут Ян Тарновський виявив себе правдивим гетьманом, бо військо зручно вишикував і першим напав на табір ворога посеред возів з різних боків. При цьому він вручив руську землю, себе і військо своє ласці Божій і закликав на допомогу проти могутності волоської Господа Бога. Після битви таку набожність недоброзичливці приписали йому за страх. Це і я можу підтвердити, і скажу, що справді великим було тоді побоювання гетьмана. Боявся за руські землі, які у цій битві як на шанцю були виставлені. Боявся за честь королівську, про яку Сигізмундові з васалом своїм ішлося. Боявся за довірене йому військо. Боявся, нарешті, за самого себе, як смертна людина. Але острах був таким, який мужність гетьманову гострив. Лише завдяки остраху й мужність виявляється, бо мужності ніхто не бачить без страху. Про це маєш підтвердження у Арістотеля у 4-й книзі «Етики» 24. Тому Ян Тарновський, у великому страху перебуваючи, до Господа Бога вдався, коли побачив мізерність сил свого війська. Бо, певно, знав, що не у кількості людей, а в руках Божих перебувають людські перемоги. Яку вагу мала покора великого гетьмана Господові Богові, вже на світанку виявилося. Дав-бо йому Господь Бог мужнє серце, голову мудру й слухняне лицарство. Тому завдяки тій ласці малим військом велике й чванливе волоське військо розбив, а пораненого воєводу Петра й решту його війська прогнав, забравши полишені гармати. Таким чином землі руські оборонив, Покуття повернув і про справедливість короля, пана свого, всьому світові оголосив. І Господу Богу честь і хвалу воздав за те, що зглянувся на його прохання та слізні молитви. Лицарство змилував; цноту й мужність кожного без зволікання уславив. Гостинці, надіслані від короля та інших панів, лицарям роздав, а вбитих вояків з плачем поховав. Таку покору у великій перемозі виявив, що ніхто від нього не чув: «Переміг, здолав», а лише: «Перемогли, здолали з ласки Божої і завдяки справедливості пана короля». О цното, яка ти доблесна! Володаркою стаєш, коли на свого трапиш!

Після тої славної битви повернув він до короля Сигізмунда, свого пана. І коли від Могили до Кракова наближався, коронна рада, духівництво і весь Краків вийшли йому назустріч кінно й пішо з плачем, вітаючи й дивуючись гетьманові, котрий (ні, не з Тарнова) з неба до Польщі присланий. Входив до Кракова поміж Петром Томіцьким, єпископом краківським, і Криштофом Шидловецьким, каштеляном краківським, коронним канцлером, своїм тестем. Перед ним їхали коронна рада, видатне й святе лицарство. Попереду котили відбиті гармати, яких було кількадесят штук. На них були польські герби, втрачені королем Ольбрахтом у Волощині. Вели перед ним також славних полонених — волоський уряд. Посполитий краківський люд пальцем на гармати і полонених показував, промовляючи: ото — логофет, канцлер землі волоської, а той, найвищий, — молдавський гетьман; той пригожий — придворний, Буркулап. А он і гармати з коронними гербами. Все те втратив був король Ольбрахт у Волощині, а тепер пан бог до Кракова завдяки гетьману повертає. Хай же буде, Боже, хвала тобі за того гетьмана. І ти будь здоров, любий пане Тарновський, будь щасливим гетьманом! А потім під гук і крики веселого люду й грім стрільби Ян Тарновський в'їхав до замку.

В костьолі разом з коронною радою, упавши на коліна перед головним вівтарем, подякував панові Богові за те, що зволив ощасливити його і найвищого пана короля, і весь польський народ. Після молитви й набожних дякувань завісив на гробі святого Станіслава хоругву волоської землі з великою буйволячою головою і з іншими меншими хоругвами, здобутими на волоській війні. Це зробив не з гордощів, а завдяки хвалі Божій і вічній пам'яті людям, аби, дивлячись на ті хоругви, поляки згадували добродійства Божі, одержали, певно, з рук Божих на тій війні.

Після цього переможець Ян Тарновський разом з великим натовпом людей вийшли з костьола й пішли до королівського палацу. І коли входив, король Сигізмунд виявив йому, гетьманові, таку честь, якої за весь час свого королювання жодному гетьманові ніколи не вчинив. Там Ян Тарновський з великою поштивістю привітав Сигізмунда як підлеглий пана і як гетьман короля. Тим вітанням прагнув подякувати передусім Богові за перемогу й покірно нагадати королеві, аби іншим разом не гнівив Бога, посилаючи на війну проти численого ворога мало люду. Потім розповідав про лицарську мужність (а про свою нічого) й просив короля, аби умилував лицарство. На це король, здоров'ю і перемозі його радіючи, ласкаво відповів, що і йому, й лицарству ласку королівську обіцяє. І при тому такі слова до гетьмана мовив: «Радий бачити Вашу милість, любий пане Тарновський, живим-здоровим. Послуги Вашої милості так глибоко в душу нам запали, як тільки цього ваша милість бажати міг би. За послуги Господу Богові дякуємо, а Вашій милості і лицарству милому за них ласку королівську обіцяємо. І синові нашому, його мосці королеві молодому перекажемо, аби ласкавим був королем завжди до мосці Вашої і до лицарства. А допоки живемо, без Вашої мосці ніякої ради чинити не будемо».

Та послуга і велика перемога Яна Тарновського була тим любіша для короля й інших, чим більшою була в тому щасті й хвалі покора. Бо ні в чому його та перемога не возвисила: в раді був скромним, а в поведінці простим, рівним усякій людині. Пам'ятав-бо про нещастя одного гетьмана (ім'я йому Конон), який, доки покірністю на війнах відзначався, був таким щасливим гетьманом, що маляри, бажаючи славні його вчинки відтворити, малювали розтягнуту мережу, до матні якої Щастя несло Кононові міста, замки, людей. А він тримав верхи тої матні. Зате потім, коли Конон від великого щастя запишався, воно з тої матні у мережі назад геть забрало міста, замки й людей. Про це і «Євангеліє» мовить: Omnis qui se exaltat, humiliabitur («Всякий, хто себе вивищує, буде принижений») 25. Ян Тарновський, пам'ятаючи про те, велику скромність у своєму щасті виявляв, а тому, де б не обертався, завжди щасливим був. Не хотілось, щоб хтось вірив мені на слово, але ще згадаю про присягу хотинську. (Що було, то було!)

Отож волоський воєвода Петро (хоч і шкодував за минулий свій виступ), бажаючи помститись за поразку, набагато більшим, ніж раніше, військом став загрожувати королеві Сигізмундові й руським землям. Тоді король, щоб намірам і задумам волошина запобігти, послав у Русь проти Петра коронного гетьмана Яна Тарновського з сильним військом і наказав боротися з ним так, ніби про найкраще добро Речі Посполитої йдеться.

Очоливши королівське військо, Ян Тарновський вирішив, що вигідніше не чекати волошина у Русі, а йти у волоську землю і там у власній його землі шукати і стати на бій. Тому, коли вторгся з військом до волохів і обліг Хотин, так настрашив ворога (бо поламав його плани), що гордий воєвода, присмирений і розгромлений, впав до ніг гетьманських і в обозі йому присягнувся на вірність. Ян Тарновський від імені короля в тому самому Хотині прийняв у нього присягу й Волощину як васальний королеві край з великим тріумфом залишив.

Хоч король Сигізмунд до так доблесного гетьмана ласкавим паном був, проте і польська корона як милостива мати до сина наймилішого таку ласку виявила, що на сеймі в Пьотркові по два гроша, з лану як ознаку ласки й вдячності йому дала. І цей дарунок Ян Тарновський не як пожиток, а як ознаку ласки від польської корони вдячно прийняв. То були не малі гроші, і міг ними добре розжитися. Але Ян Тарновський ті гроші зневажив. Знав-бо, що Христос Господь зве їх mammonam iniquitatis «негідними грішми». Він звик купувати і добувати для посполитих послуг правдиві гроші, які ніколи не іржавіють, тобто людей гідних і доблесних. Тому й тим коронним дарунком з добрими, але вбогими вояками поділився. І, взагалі, мало що з того дарунка собі залишив. Про це свідчать служники, яких він обдарував. Зважаючи на все це, він переважав, гадаємо римського Юлія Цезаря, який не розумом воєнним, а завдяки сліпому щастю перемагав. І Александр Великий став переможцем усієї Азії внаслідок щедрості, а не великої сили. Про цього царя розповідають так: одного разу в поході на Дарія він умирав од великої спраги, бо ніде не можна було дістати води. Один вояк, який довго копав, на щастя, докопався до води і приніс її цареві. А цей, хоч умирав од спраги, віддав воду спраглим гетьманам, сам пити не став. Тоді Парменіон і все військо закричало: «Пий, королю Александре! Якщо ми всі згинемо, військо і гетьманів знайдеш. Якщо ж тебе втратимо, іншого такого короля не знайдемо!»

Знаючи про це, Тарновський пригадав інший приклад про Александра, який, подолавши Дарія, розділив між лицарством незліченні перські скарби, які у ворожому таборі були. А коли великий полководець Парменіон запитав: «О Александре, що ж ти собі залишаєш», — цар відповів: «Надію». Ті приклади пам'ятаючи, і Ян Тарновський говорив: «Нема нічого більш огидного й натурі гетьманській супротивного, як жадоба грошей». Так він говорив і так чинив. Гроші гетьманом не заволоділи, тому всі його великі багатства не скарбом грошовим стали, а чимось іншим.

МОСКОВСЬКА ВІЙНА

Ледве Ян Тарновський зітхнув по великій і небезпечній волоській війні, аж тут Іван Іванович 26, великий князь московський, зламавши перемир'я, пішов війною проти короля Сигізмунда. Велика небезпека нависла над Литвою, яка (окремою державою у Польському королівстві будучи) також має незалежні від Польщі ради й уряди. Литва не була тоді готовою до тої війни. Тому сталося так, як у старому прислів'ї мовиться, що «довелося Литві покластися на Яна Тарновського, як німцям на Завішу», — про що вже говорилося. Справді, цей онук Завішин у Литві і в Польщі був справжнім Завішою. Бо ніхто у Литві і в Польщі злі дірки заткнути не міг, крім нього; і ніхто у розпачі підперти — лише він. Бо йому на роду було написано у нещасті людям і державам допомагати.

Невдовзі у Пьотркові на сеймі було вирішено послати допомогу Литві проти Москви, хоч уже раніше послали туди чимале відбірне польське військо під проводом гетьмана пана Анджея з Гуркі, каштеляна познаньського. Литва знала, що без Завіши нічого не вдіє, тому випросила у Сигізмунда, аби Ян Тарновський став великим гетьманом не тільки Польщі, а й Литви, і виступив проти московського війська. Тоді у Литві був великий гетьман, але він добровільно відмовився бути найвищим командиром. Дійшло, нарешті, до того, що Ян Тарновський, змушений до того королівським наказом, прийняв велике гетьманство й поїхав з Польщі до короля у Вільно.

З ним ішли великі й знатні люди: Ян Мелецький, який потім був воєводою подольським і маршалком коронним; Войцех Стажеховський, ротмістр і досвідчений муж, — був пізніше воєводою Бельським; Ян — син його, який став воєводою подольським; Андрій Гербурт — не зважаючи на молодість, досвідчений воїн, французького і німецького навчання; Олександр Сенявський — славний у бою муж. І ще багато інших славних і доблесних людей при гетьмані з Польщі до Вільна поїхали.

Ян Тарновський вдячно був прийнятий у Вільно королем і двором, і всім поспільством. Його приїзд до Вільна додав Литві мужності й з ласки Бога виказав певну надію на майбутню перемогу. Перед королем у Вільно й усе необхідне для війни підготував. Після того як показав себе знавцем військової справи й усі поклали на нього велику надію, вирушив з Вільна проти московського царя. Велика рада й послух великий настали у війську, бо всі знали, що ними керує тепер гетьман Ян Тарновський. Іван Іванович, великий князь московський, довідавшись про його наміри, відступив із своїм військом, а кращі замки в Сіверському князівстві, такі, як Гомель і Стародуб, наповнив добірними вояками. Ці замки з великої ласки Божої дивними діями й нечуваними хитрощами Ян Тарновський здобув, передусім Гомель. Служилому московському люду, який у тому замку був, він дарував життя і вільно відпустив, забравши в них зброю. Потім до Стародуба попрямував. То був замок великий і сильний і для здобуття важкий. Оборону тримав у ньому гетьман на ймення Овчина. Замок був повний боярського й посполитого люду. Цілих п'ять тижнів Ян Тарновський добував його з великим завзяттям і силою, з незвичними доти ні в Литві, ні в Москві хитрощами. Охоронявся той замок дуже, аж доки підкопом, порох під мури підклавши, замок твердий вщент не зруйнували. Підпалення пороху і початок штурму відбувалися одночасно. Про це дбав Миколай Тарло (нині перемишлянський хорунжий), який пильнував за сонячним годинником. У запеклій битві й з пролиттям московської крові взяв Стародуб і замкове добро солдатам роздав. Набрав також у замку велику кількість полонених.

Славну перемогу одержав Ян Тарновський і великого страху Москві нагнав. І цей страх був такий великий, що якби мав свіжих вояків, то після стародубської битви і московську столицю взяв би. Але вояки були знурені й змучені маршами, а король Сигізмунд інших вояків не надсилав, тому Тарновський далі не пішов. Після здобуття Стародуба у війську зібралося так багато полонених, що їх кількість перевищувала кількість нашого війська. Тому Ян Тарновський волею-неволею мусив щодо бранців ужити воєнне право — лишити життя найкращих. До того спонукала не жорстока натура (бо людиною він був, як я раніше казав, милосердною від природи), а призвела до того неволя, — такі були обставини, гетьман мусив зважити.

Згадаймо, що трапилося поблизу Тунету в Африці з Барбаросою. Ніколи б карлик цезар Тунету не здобув, якби полонені, які були у місті, йому не допомогли. Адже вони, звільнившись із в'язниць, вигнали з Тунету турецького гетьмана, а місто цісареві Барбаросі відкрили. То велика справа для кожного гетьмана — вміти розпорядитися полоненими. Ян Тарновський, знаючи це і чуючи над собою готових недругів — велику кількість полонених, мусив своє право використати, а тому наказав полонених повбивати. Війну з великим недругом ведучи, не хотів мати недруга за пазухою і на власній шиї, який би усередині його війська жив.

Пам'ятаю (бо при тому бував), коли Ян Тарновський про ту московську війну говорив, завжди плакав, згадуючи, як нищили полонених. Богом і сумлінням засвідчував, що якби не поспішність, ніколи б не губив тих нещасних. Послуживши тоді королеві, своєму панові, й литовській державі (а ворога змусивши відмовитися від задуму і просити замирення), з великим тріумфом повернув до короля у Вільно. За ту перемогу Ян Тарновський королівську ласку мав, а від Литви хвалу отримав.

При здобутті Стародуба виявив особливу майстерність і суддя Гербурт з Фульштина, сусіда, який шанцями займався і порох заряджав. Будучи юнаком, велику похвалу від гетьмана одержав і вже по тому повернувся додому у Русь. Помер у Львові і був похований в костьолі ордену святого Домініка. Не меншої честі заслужив у тій битві й польний гетьман Войцех Стажеховський, який за наказом великого гетьмана пильно шанці лаштував і штурм проводив. Але в тій перемозі Ян Тарновський зажив вічної пам'яті ще й тому, що в день здобуття Стародуба у Кракові вже стало відомо, що Стародуб узято. Досі невідомо, звідки та вістка прийшла, яка з такою точністю в часі узгоджувалася. Адже від Кракова понад 200 миль до Стародуба! Тому і в цьому дало знати щастя гетьмана. Мав, певно, якихось потаємних на небі ангелів, які про нього й справи його розголошували миттю.

ДОМАШНІ СПРАВИ

І хоч на сході, на півночі, на півдні й на заході Ян Тарновський таким щасливим і корисним гетьманом був, не забував про потреби Русі проти татар. Втомлений безперервною війною, він думав, як би відпочити, але святий громадянський обов'язок, який передує великій справі, не давав відпочивати. І водночас важко знайти іншого щасливого гетьмана, якому б так заздрили в державі, як Янові Тарновському. До нього, славетної у Польщі людини, виявляли неприязнь Петро Гамрат, архієпископ гнєзненський, і Петро Кміта, краківський воєвода, рідний племінник. З ними неприязнив не як з ворогами, а як з сусідами без шкоди для Речі Посполитої. Йшлося про те, що одне — боротьба з коронним ворогом, а дещо інше — з сусідом. Бо сусідові достатньо не дозволити зверхності, досить його перемогти; а ворога республіки треба знищувати. Що ж до Яна Тарновського, то по його справах коронних можна побачити, яким був гетьманом проти ворогів у полі, а яким — проти недругів удома. Нікого за нього не було строгішого проти зовнішніх ворогів і нікого сумирнішого до внутрішніх. Це зрозумієш з його «Політії», про яку говоритиму.

Грецькі письменники розповідають, що кожний сенатор має мати чотири якості: доброта, мудрість, вимова, багатство. І ще розповідають: якщо якоїсь із чотирьох якостей бракує, той не може бути досконалим сенатором. І доброті глупота заважає, і вимові вада голосу перешкоджає. Якої доброти була ця людина, ти з навчання і доблесті його гетьманської вже пізнав, а ще більше пізнаєш згодом. Його мудрість можна було пізнати по тому, що він пам'ятав про право, яке є найпершим у людській природі: salus populi summa lех esto («щастя народу хай буде найвищим правом»). Нічого іншого так не бажав, як бачити польську корону завжди цілою. Був великим ворогом незгоди, а у згоді нічого не прагнув, як тільки щоб усі за одного, а один за всіх були; ставав на боці тих, хто хотів мати республіку цілою. Це багато разів у Польщі чітко виявлялося. Одного разу на війні неподалік Львова, коли шляхта, хоч із слушних причин, але не на часі королеві Сигізмунду своє право доводила, там, поблизу Львова, один виступив проти всього лицарства, повівшись з ним як батько. Я описав війну й усі перетрактації, які були в оточенні короля з волі пана Петра Кміти, воєводи краківського. Ці записи знайдеш у пана войницького, звідки побачиш, що виклав усе, як було. Згодом, коли духовний стан взяв гору над польським лицарством, один лишився на боці останнього. Тому єдиним представником від лицарства й на сеймі виявився.

Згадай і ту незгоду щодо Барбари, дружини короля. До чого б усі прийшли у Польщі, якби Ян Тарновський тоді не спротивився б нам? Адже вчинив те не з потурання одруженню, якого не схвалював, а застерігаючи Польщу від занепаду.

Міг би ще багато з інших часів пригадати: коли республіка потребувала, він і з усіма й проти всіх бував. Аби не дражнити живих, змовчу, лишаючись, проте, вірним тобі. Адже не було й не буде скоро сенатора, який би пильніше республіку Польську стеріг або міг її стерегти. В цьому Ян Тарновський, можна сказати, зубатим сенатором був. Так, одного разу Петро Гармат, архієпископ гнєзненський і єпископ краківський, під час сварки в раді так йому сказав: «Пане краківський, я так само вірно про республіку дбаю, як і ти». На що Ян Тарновський відповів: «Ксьондже архієпископе, що так само вірно дбаєш про республіку, в тому вірю тобі. Але щоб пильно про республіку дбав, як я, тому не можу повірити, бо ти людина смертна і жодного не маєш нащадка, на якого б оглядався у своєму дбанні. Тобі досить того, щоб у Польщі був гаразд за твого життя. І цього досить. Я ж до віри й пильності мушу додати й те, що стосується не тільки мене, а й нащадків: мушу дбати про сина, про дочку і про онука, на яких оглядаюся, в раді сидячи. Дбаю, аби і після мене в республіці вони вільними людьми були».

Так, Ян Тарновський, високої проби сенатор, дораджував не тільки на війні, а й удома, охороняючи республіку. Знаючи, що республіка є не що інше як тільки coetus civium communione iuris et societate utilitatis coniunctus («зібранням громадян, поєднаних правом і спільною користю»), він найбільше дбав про те, щоб наша польська громада, спільністю права і одностайним пожитком з'єднана, цілою в Польщі була. Але оскільки вважав, що справедливість у Речі Посполитій є ніби душею в тілі, sublata enim iustitia, nihil aliud sunt regna, nisi mera latrocinia («держави, позбавлені справедливості, є нічим іншим, як справжньою злочинністю»), то і дбав про справедливість у Польщі, як про власну душу. А вона е двоякою: одна справедливість — правова, а інша — розподільна, яку латиняни iustitiam distributivam («справедливістю розподільною») називають. Ця справедливість відповідно до гідності кожного як шанобою, так і ганьбою в Речі Посполитій розпоряджається. Правову справедливість Ян Тарновський всупереч свавіллю гетьманського права в Польщі боронив. Цього боялися наклепники-прокуратори, які приходили на королівський суд як на суд Божий, коли Ян Тарновський на суді з королем засідав.

Дивні хитрощі проти прокураторського наклепу наш суддя заготовив: строгі едикти на судових дверях прибив, наказуючи королівським іменем, аби жоден прокуратор без потреби на суді королівському не виступав; аби правдою і вірою приступав до розгляду справ; аби під загрозою звинувачення і кари великої не заглушав наклепом явної справедливості. Був я в Пьотркові на королівському суді, коли наш суддя великим гнівом запалився в присутності короля на якогось прокуратора-наклепника і мовив: «Прокураторе! Ти з наклепом до короля його мосці прийшов і явну фальш борониш». А далі, повернувшись до короля, продовжив: «Милостивий король, ці хлопи ні статуту, ні права не вчать, а лише наклеп зводять. Хай сидять з нами, але нехай говорять по-правді. І доки Ваша королівська мосць тих хлопців не будеш таврувати, як велить статут, доти не будеш мати спокою у Польщі». Чуючи це, волів той прокуратор ліпше відректися справи вести, аніж громи Тарновського слухати.

Чув також у Пьотркові, як певний прокуратор викликав до короля одного великого пана. Гадаючи, що в усьому з ним рівний, той прокуратор ужив таких у Польщі посполитих слів: «Я добрий і цнотливий, і панові у всьому рівний». Тут Ян Тарновський стерпіти вже не зміг і перед королем зробив заяву, що жоден прокуратор, оскільки продає свій язик і з прокурації як з грабунку або з розбою якого живе, не може бути ані добрим, ані цнотливим чоловіком і не є рівний ні з добрими, ні з цнотливими людьми у Польщі.

Таким суворим був той пан щодо правди проти наклепу. Велику справедливість і досвідченість у праві прокуратори визнавали і, хоч цей й не гарно, самі добровільно згоджувалися, бажаючи, аби Ян Тарновський на королівському суді серед assessormi («асистентів») президентом був; аби жоден після ухвали суду до короля не апелював. Рівними з ним були Якуб Уханьський, архієпископ Куявський і Спитко Йордан, воєвода краківський і староста наш перемишлянський. Цим трьом панам вищі прокуратори великий дарунок у Польщі дали.

Друга справедливість у Польщі — розподільна, тобто iustitia distributiva, яка таке місце для Тарновського мала, що для нього нічого милішого від тієї новини не було: це коли гідну посаду гідній людині надано або честь якусь виявлено. Найжалісливішим бував, коли бачив, що негідник перед гідним першість на посаді або в пошані має. Тому не тільки друзям, а й ворогам на велику славу Речі Посполитої охоче допомагав. З них пригадую деякі.

Передусім супротивникові Гамрату Петрові задля великої його слави дав Самуеля Мацейовського, цнотливого і красномовного каплана, а по Обертинській битві своєю посадив його на Краківську деканію. Пізніше він був коронним канцлером і єпископом краківським. Якуба Уланського, теж доброго і досить мудрого чоловіка, підняв на Холмське, а потім Куявське єпископство 27.

А тепер облишу менше духовенство і піду до панів світських. Нехай пан Спитко Йордан, нинішній краківський воєвода, повідає, чи в його славі Ян Тарновський зашкодив. Питати треба також пана Мартина Зборовського, чи був той пан його доблесті вірним помічником, коли очолював воєводство Познаньське. Запитай пана Миколая Сенявського, воєводу руського. Він не інакше великим і славним, і пильним гетьманом у Польщі є, як з ласки Божої та завдяки власній цноті й допомозі Яна Тарновського. Запитай і Яна Оцеського, коронного канцлера, чи він у своїй славі не був підпертий ласкою Яна Тарновського. Покидаю панів Сенявських, Стажеховського й доми інших лицарів та військових людей зі школи Яна Тарновського, які є нині серед вищих людей у Польщі. Якщо будь-де найменшу в кому цноту або науку, або гідність якусь бачив, за гріх смертний мав Тарновський не допомогти тій доброті. Не хочу й його забути, що нам недостойним той шляхетний пан доброго зробив. Несправедливим судом осудив мене за одруження Ян Дзядуський, єпископ перемишлянський, і з Польщі виганяв. Тоді Ян Тарновський на пьотрковському сеймі так проти всіх ксьондзів виступив, що їх милість ксьондзи мусили мене до Польщі повернути. За це, любий Христе, згадай його перед богом Вітцем у королівстві твоїм. Але не тільки мене до Польщі повернув. Крім того, поштивим титулом і річним жалуванням благоволив вшанувати.

Про співвітчизників та самого себе згадуючи (яких той шляхетний пан добродійствами підносив, виховував і живив), мушу сказати, що великим королям його добродійства були відомі. Відомо, що угорського короля Януша вигнав з Угорщини римський король Фердинанд. Море і сушу закрив йому, кажуть, Фердинанд так, що й податися не мав куди. Ян Тарновський, зжалившись над скинутим королем, прийняв його в себе. Тарнів йому відкрив, у розпачі його заспокоїв і дорогу до Угорщини назад показав, не злякавшись страхань короля Фердинанда. Хоч цей за переховування угорського короля в Тарнові погрожував (не тільки) Янові Тарновському, а й королеві Сигізмунду. Збереглися у тарновських міщан листи короля Януша, якими він дякує нашому панові за добродійства й за це звільняє кожного тарновського міщанина від мит угорських з Тарнова. Саме цей Януш волею чи не волею — про те говорити не будемо — Гієроніма Ласького, серазького воєводу, в Угорщині спіймав. Ні за жодного пана, навіть короля обміняти його не хотів, аж доки Ян Тарновський приїхав до нього в Угорщину. Не так на прохання, як, певно, на вимогу цього гетьмана король Януш випустив Ласького й таким чином віддячив панові Тарновському життям Ласького, який повернувся на батьківщину живим-здоровим. Куди не повернутись — чи до духовної людини, чи до світської, до вбогої чи багатої, до співвітчизника чи чужинця — всюди знайдеш багато його доброчинств. І цими добродійствами він побуджував людей до цноти, до доблесті, аби кожний вів себе гідно щодо Речі Посполитої, в якій науки множив, ремесла живив, лицарство навчав. Одним словом, справедливим сенатором і мудрим економом був той пан у Польській короні. У справах же посполитих і в згоді, і в незгоді завжди тримався середини й ганив усякого незалежно від становища, яке у Речі Посполитій хто займав. Оце стільки.

Чварів нині в Польщі навколо релігії і навколо екзекуції багато. Дехто хоче знищити давню віру в Польщі. Інші нічого в ній не хочуть міняти. Ян Тарновський посередині в тій справі виступав і був тієї думки, аби віри не відміняти, але щоб зловживання у вірі викорінити. Також і навколо екзекуції середину тримав. Не хвалив тих, хто закликав його мосць короля на сеймі до того, аби забрав усе, що з ласки королівської підлеглим роздав; не хвалив і тих, хто радив королеві щедрою рукою роздавати. Він говорив: «Погано, коли король все роздає, але не краще, як нікому нічого не дає. Бо роздавання нищить короля у Польщі, а недавання нищить цноту». Отож хай його мосць король узнає спочатку, що для кого є слушне або не слушне, й згідно з правом дати благоволить, а вже потім екзекуцію чинить. Так само й щодо королівських судів тієТ самої середини тримався: коли його мосць король жодним судом справитись із звичаєм не може, хай вибрані з Великої Польщі люди Малу Польщу судять, а вибрані люди з Малопольщі хай судять Польщу Велику, якщо не довіряють своїм власним урядам. Так має бути на певний час, а не навіки. Отак той сенатор намагався триматися середини у Речі Посполитій.

ПРО ДОМАШНЄ ЖИТТЯ

Ти скажеш: чув багато, як той пан іншими людьми правив. Але розкажи, нарешті, як собою і домом своїм керував, бо легше правити іншими, ніж собою. Розповім і про це коротко, аби знав, що ця людина була «unum quoddam opus naturae perfectum» («єдиним досконалим витвором природи»). Тут Гесіода слухай, який про домашній порядок у своїх «Георгіках» грецьких розповідає. Дві речі, каже, потрібні для господарства тому, хто хоче бути господарем: дружину й вола. Спочатку розповім про дружину, а потім почуєш і про вола.

Ян Тарновський мав дві дружини: перша була Барбара з Тенчина, від якої мав сина Яна, краківського пробоша, який на тому самому посту й помер. По смерті дружини, пробувши тривалий час удівцем, одружився нарешті з Софією, донькою пана Криштофа Шидловецького, каштеляна краківського, з якою перебував у шлюбі 20 років. З цією шляхетною панею мав Ян Тарновський чимало дітей, з яких лише двоє тепер живі: син Ян Криштоф і дочка Софія, яку видав за пана Василя Острозького, князя на Волині.

Сина виховував при дворі римського короля Фердинанда так пильно, що ніколи жоден польський пан таким коштом сина в чужих краях не виховував. Понад сто тисяч злотих коштував йому той двір Фердинанда. Але грошей він не жалів, аби залишити Богові й людям у Польщі гідного сина. З ним були там люди вчені, цнотливі й з великих домів, такі, як: Станіслав Лотальський, воєводич познанський, і Миколай Мелецький, воєводич подольський. Крім того, охмістром його сина при дворі короля Фердинанда був Якуб Немецковський, який так слугував молодому панові й пильнував його, що навіть король Фердинанд бажав молодим синам такого справного слугу. По смерті Немецковського велебний і пильний батько послав синові замість небіжчика Яна Заборовського, пробоша сандомирського, поштивого й ученого чоловіка, під керівництвом якого юнак тренував молодість у поштивих звичаях і науках.

Потім, коли Заборовський через хвороби лишився в Польщі, послав до сина при дворі римського короля доброго і вірного писаря Якуба Шкульницького, який був мудрим дорадником свого пана. При дворі римського короля пан Ян Криштоф жив у великій пошані й добрій славі римського народу кілька років.

З двору римського короля Фердинанда батько наказав синові їхати до Італії. Й інші країни велів оглянути, щоб чужих людей і чужі звичаї пізнати. Таким чином, мав пізнавати гідності, завдяки яким згодом став би корисною людиною для Речі Посполитої і свого народу польського. Отож усі ми покладаємо на молодого пана надію і гадаємо, що з дбайливого й славного виховання будемо мати такий плід, який від батька мали. Аби так сталося, у Господа Бога просимо. Але й він хай щодо цього старається. Дасть Бог, про це дбатиме, пам'ятаючи, сином якого батька лишився між нами у Польщі.

Але повертаюся до батька, який мудро та пильно молодого сина направляв і про всі потреби його молодості клопотався. З допомогою товаришів, учителів і охмістрів познайомив, нарешті, юнака із святою і поштивою панною Софією, дочкою пана Станіслава Одровонжа, воєводи руського. Пізніше з тою святою і шляхетною панною вони одружилися.

Таким чином, батько довів те, чого, не знаю, чи інший батько у Польщі коли доводив. Завдяки незвичній батьковій пильності його син всю невинну юність до святого одруження віддав панні. Можливо, у наш розбещений вік це буде сприйматися як небачене в світі диво, але то щира правда.

Це можуть підтвердити ще живі свідки — його служники. З великою пильністю вибирав той пан синові дружину, якій хотів звірити святобливий і доблесний рід Тарновський. Коли ж узнав, що (майбутня) дружина живе у святої і законної (кажу з певністю) вдови пані Анни, герцогині мазовецької, кинув інших герцогинь сльонських і німецьких і подався по дружину для сина саме до герцогині мазовецької. Не дивився, повір, ні на Ярослав, ні на Каньчугу, ні на Треків. На те вже не зважав. Він дивився на святе і майже кляшторне виховання тої панни у своєї матері. І не вір, що в тому жидівському кляшторі, в якому Мати Божа переховувалася, могла бути більша святобливість, ніж кляштор святого Франціска, в якому у своєї матері мешкала пані Войницька. В правдивості того, про що пишу, кожен легко зможе переконатися, пізнавши звичаї тої шляхетної пані. Коли Ян Тарновський з Горличина за звичаєм дякував матері біля ліжка за ту дружину, серед інших подяк вжив і таку, сказавши: «Якби Ваша мосць, милостива герцогине, навіть не мала слави королівського роду, ані багатства, а якби була навіть найбіднішою селянкою, то й тоді висока цнота Вашої герцогинської мосці і святобливість життя привели б мене до Вас просити у Вашої мосці дівку в дружини своєму синові.» Якщо про це хочеш знати, читай наш панегірик, виданий про те одруження. І хоч таке синові одруження влаштував, проте не перестав пильнувати його молодості. Приставив новому подружжю відбірних слуг, яких так пильно добирав, як добра мати служниць панні.

При дворі молодого пана можна було бачити (та й тепер ще знайдеш) вчених людей і слуг, бувалих і гідних великої служби у великого пана. А надто ще не довіряючи молодості (яка, доки дозрів, була і буйна, і непевна), дав синові пильний батько за охмістра славну, мудру, хазяйновиту людину — Гієроніма Мишопада, сандомирського войського. У його порядному веденні справ була така статечність і поштивість, яка тільки при тому дворі й ніколи ще де не бувала. Так Ян Тарновський молодістю сина розпорядився і так дім свій ним утвердив. В тому велика ласка Божа виявилася, що сина осиротив уже вихованого й у поштивому одруженні із святою дружиною.

Чув, Якубе Гурський, про дружину Яна Тарновського, послухай про його вола. Грецький Плутарх, великої мудрості людина, навчаючи, як можна розпізнати доброго, справедливого й чільного пана, розповідав, що його пізнають по підлеглих людях. І пояснив це так: «Дивись на королівство, якщо хочеш пізнати короля; дивись на дім, якщо хочеш пізнати господаря. Якщо побачиш в королівстві сваволю, нерівність, несправедливість, про добрі справи той король не дбає. Так само, якщо побачиш, що дім занепав і збіднів, — нічого не вартий господар дому» 28. Якщо хто Яна Тарновського не знав, нехай погляне на володіння і зразу впізнає, яким паном був Ян Тарновський для підлеглих. Глянь на Тарнів, на гніздо Тарновського: яке багатство у міщан, як оправлене місто валами, мурами, склепами, зброєю для оборони! Якщо ітимеш із Тарнова гостинцем у Русь і побачиш Пшеворсько, Ярослав, Тарнопіль, скажеш, певно, що пан не про власні пожитки дбав, а про людські. А якби піти до села й поглянути на кметів та селян того пана, можна було б подумати, що то не хати кметів, а поміщицькі палаци. Клуні у кметів повні, обори й комори повні; нікого не нищено покарами за провини, не доведено до злиднів роботами. Запитай Яна Шуцького, першого економа, чи багато він панові нарахував або чи вигадував коли за панським наказом нові роботи для бідних кметів. З реєстру Шуцького довідаєшся, що у пана Тарновського все було по-старому. Мав й інших за своїм розсудом наставлених управителів, добрих і цнотливих людей, якими були серед інших: Мартин, Рафаль, Миколай і Петро Лички. Вони так панові у Тарнові, у Пшеворському служили, що й пана збагачували, й самі з убогих людей, з панських підлеглих з ласки Бога панами стали.

А хоч той пан мав добрих управителів, проте економію, тобто господарство, розписане між управителями, роздаючи, навчав їх управлінню. Отож першим його наказом було, щоб управитель дбав про підлеглих. Тому й не дивно, що нині села, міста й замки квітнуть добротою того пана. Вони свідчать і на вічні часи славити будуть правління, справедливість і доброту пана Яна Тарновського.

А тепер щодо слуг. Запитай, як їм пан за послуги платив. Села й скарби свої розпорошував міх служниками, кожного з добрих слуг як сина милував, про слуг дбав, про кожного пильно дбав, аби кожен вийшов від нього обдарованим.

А, може, варто пригадати ще, як той хвалений пан опікувався сиротами, як їх за поштивих людей заміж віддавав, як поштиво слуг одружував. Не було б писанню кінця, якби про те писати став. Не я славити пана того намагаюсь, вчителю милий. І не слова мої його славлять, а сама справа і її наслідки доброту його славлять. Запитай кожного слугу зосібно, запитай Личків, запитай Мишопада, запитай Кжижовського, запитай Пшерембського, запитай Гноїнського, Неголевського. Запитай, нарешті, лікарів, цирульників і конюших його — всюди знайдеш сліди його добродійств серед слуг. «Ex fructibus eorum cognoscetis eos» («3 плодів їхніх пізнаєш їх»), каже Господь Христос. Та й хіба могли такі значні плоди будь-звідки у тому панові народитися, як не з доброго дерева. Плоди виявляються такими, якої віри в Господа той чоловік був, — бо з неї плоди народилися. Гідною тих учинків була, певно, і віра його досконала. Про неї тепер і йтиметься.

ВІРА ЯНА ТАРНОВСЬКОГО

З дій його святобливих можеш переконатися, як sacrosancte («пильно») оберігав і шанував аж до смерті святу віру. Мав-бо завжди перед очима слова святого Павла: sine fide impossibile est Deo placere («без віри ніхто не зможе догодити богові») 29.

А та віра є певним покладанням хрещеної людини на милосердя Боже і певною надією на усправедливлення через справедливість єдинородного сина Божого. Ту віру ми задарма одержуємо від Бога через слова Божі і святощі церковні, тобто через слова і святощі.

В церкві Божій Ян Тарновський дотримувався давнього звичаю, поширеного серед усіх християн. Передусім, слово Боже розумів як закон. Так і церква свята його розуміє. Не був він у церкві спритником ані папугою, бо спритники чи папуги сприймають лише людські слова, а змісту слова людського не розуміють. Так само і єретики чинять, які у церкві слово Боже чують, а змісту слова у церкві Божій не тямлять. А те слово Церкви Божої ось яке: Нос est Corpus meum («то є тіло моє») 30. Тлумачення того слова як hoc significat Corpus meum («то означає тіло моє») не церковне, а диявольське. Саме тому Ян Тарновський як вірний син святої церкви вчився у своєї матері й слова Божого, і його тлумачення. Висміював тих нововірників, які, навиворіт Письмо вивертаючи, п'яте Євангеліє вигадали для вічного свого осудження.

Святощів Ян Тарновський теж по-старому дотримувався, в ім'я Боже хрестився і здійснював миропомазання. Перебуваючи в одруженні, здійснював покаяння, радо слухав літургію, а тіло й кров Господню як єдине єство сприймав. Пастирям у церкві підкорявся, десятини й податки церковні добровільно видавав і підлеглим своїм видавати велів. Великим милостивцем був до вбогих і, зокрема, до бернардинців, ченців своїх міст. Нарешті, давніх християнських прав так пильно дотримувався, що найменшої зміни у вірі не терпів ані при дворі своєму, ані у володіннях. А ще розповім особливу історію правдивого католика Тарновського.

Якийсь сусіда, відступник од церкви Божої, зняв був зображення страсті Господньої з хреста на його віверських угіддях 3 цього приводу наш християнський пан заблукальцем був так ображений, що покликав до суду особливим позовом. А від того позову звільнив заблукальця лише на велике прохання великих панів. І в раді посполитій говорив, що образ Божої страсті при дорогах є знаком християнської держави, бо ні в турків, ані в татар того знаку не знайдеш. Одним словом, закон дідів і прадідів своїх як дорогоцінний depositum ("скарб"), довірений предками на пильне збереження, до скону свого і невпинно стеріг.

Коли ж Господь-Бог благоволив покликати його до воздавання святої хвали, як жив на світі праведно, так праведно й життя скінчив. Змучений хворобою і роками, — бо 70 і три роки на світі прожив, — чекаючи смерті із спокійною душею і при добрій пам'яті, з капланами про царство небесне розмовляв. При ньому були ось хто: Леонард, єпископ каменецький; Мартин Личко, пробош тарновський; ксьондз Якуб, капеллан. Вони стали свідками відпущення йому гріхів. В день сходження Господа на небо ксьондз, єпископ каменецький, літургію перед ним відправив і проповідь виголосив. І те й друге він з великою насолодою слухав, на кріслі сидячи. Потім перед ксьондзом Якубом, капелланом, сповідався. Після сповідання тіло й кров Господню в єдиному єстві з рук єпископа каменецького набожно прийняв. Під час того священнодійства й спокусу диявольську відчув. Бо злий дух до Вевірки послав був своїх ангелів — не «міністрів», а «синістрів» — «зловісників» Божих, які відводили від християнської вечері до таємної. Їх він полаяв і стуком від себе одігнав, засвідчивши перед Богом і перед людьми, що в тій вірі вмирає, в якій померли його предки. Читано було перед ним «Passyja» («Страсті») 31 з великим його збавленням, бо на кожне слово про страждання Господа набожно зітхав, у груди бив і просив Господа Бога ради страждань Господніх про відпущення гріхів. Нарешті, з четверга на п'ятницю, на світанню — надійшов час його розлучення з цим світом. Крім капланів, яких вже називав, були при ньому й вірні слуги: Никодим Радошовський, підкоморій, Станіслав Ружанка, лікар, і Якуб, цирульник. Саме в їхній присутності, кажу, цей святий і велебний муж віддав душу Господу Богу після таких слів: In manus Tuas, Domine, commendo spiritum meum. Et cum hoc dixisset, expiravit («До рук твоїх, Господи, передаю дух мій.» І коли це сказав, помер) 32. Нема сумніву, що з Господом ступив на небеса й там вічно царює зі своїм Господом, якому тут у єдності християнській живучи, віру оберігав, ближнього милував, закону Божого дотримувався і в ньому вік скінчив. Отакими були життя і смерть Яна Тарновського.

ПОХОРОНИ

Пан Ян Криштоф, каштелян войницький, його син, був на той час у Горличині, поблизу Пшеворська. Довідавшись, що батько закінчує свій вік, день і ніч поспішав з дружиною до Вевірки. Та коли приїхав, застав батька вже померлим і з того так затужив і засмутився, що лікарі і служники дуже боялися за його здоров'я.

Згодом тіло небіжчика було поштиво покладене до труни, яку красиво осмолили, а потім оббили чорним і поставили в костьолі. При тілі каплани постійно читали псалтир і правили літургію. Пан войницький з милою і смутною дружиною теж кожного дня біля тіла слухали літургію і від небіжчика три місяці нікуди з Вевірки не від'їздили. Розкіш свою і двору змінили на грубу жалобу і всяку веселість обернули на великий смуток.

За звичаєм у Польщі, а також у Литві і в Русі було багато жалоби і смутку. Передусім скажу про його мосць короля. Його тугу за тим гетьманом у Литві описав достатньо латинським віршем Петро Ройзій Іспанець. Звідси можеш довідатись і про те, як смерть того пана засмутила в Польщі, а особливо в Русі, весь посполитий люд. У Перемишлі, зокрема, бурмістр заборонив того дня танці й веселі бенкети, коли смутна новина туди дійшла. Я теж був тоді в одного приятеля на бенкеті. Були там великі жарти. Але, як тільки звістка про смерть того пана прийшла, наша веселість обернулася вмить на жалісну болість. Панни зразу ж перестали танцювати, змовкли дударі, згас бенкет. І куди б не піткнувся, кого б не зустрів, чув одне: «Тепер ми пропали. Вже не буде Ян Тарновський на возах у Русь бігати, щоб нас боронити». Таке плачливе нарікання всюди було у Русі чути.

Але що про те довго говорити. Коли його похорони явно показують, з якою посполитою болістю корона Польська втратила гетьмана і сенатора Яна Тарновського. Слухай же про цей похорон пильно.

Доки надійшов час похорону, призначеного на понеділок напередодні святого Бартоломея, ще в суботу нинішнього 1561 р. тіло з Вевірки перевезли до замку Тарновського. Смутний син з дружиною і паном воєводою сандомирським Станіславом Тарновським, братом по дядькові, супроводили тіло батька з Вевірки до Тарнова при великому зібранні панів. Так чинено було тому, щоб тіло привезти до гроду з того місця, де народилося. Адже пан Ян Тарновський народився в Тарнові. В неділю, мов на похорон посполитого батька, з’їхалося багато різного люду. Його було так багато, що в місті, по передмістю, по селах — усюди — тлумились люди і коні; і всім надано було стайні і щедрий харч.

У понеділок, ополудні, тіло небіжчика з Тарновського замку перевезли до костьолу. Натовп людей був такий великий, що всі поля між замком і містом заповнив смутний і скорбний люд. Серед процесії убогих жалібників вирізнялася велика юрба зі свічками. За ними йшли ченці і каплани, передусім такі: Якуб Уханьський, єпископ куявський; Валєнти Герборт, єпископ перемишлянський; Станіслав Сломовський, вікарій краківський; Єнджей пшецлавський, схоластик і вікарій; Войцех Стажиський, архідиякон краківський; Ян Ловчовський, аббат тинецький; і ще були: Покривницький; Ян Заборовський, пробош сандомирський; Мартин Личко, пробош тарновський. За ксьондзами тут-таки вели кількадесят коней, покритих шовковими попонами. За кіньми несли мари, вкриті золотавими і сріблястими оксамитами, яких було кілька десятків. За катафалком їхав Станіслав Козицький, юнак з чорним прапорцем, піднятим догори, на якому золотом вигаптувано образ святого хреста, а поруч з ним були літери: «In hoc signo vinces» («Під цим знаком переможеш»). А на зворотньому боці того самого прапорця тиснена золотим письмом коротка історія його славних подвигів: «Ioannes Conies a Tarnow, Castellanus Cracoviensis, ас copiarum Regni summus imperator, Emmanueli primum Lusitanorum Regi adversus Mauros militavit; deinde Sigismundi Regis auspiciis in Hungaria contra Valachos apud Obertinum, et Chocinum, et contra Moschovitas apud Homel arcem, et Starodubum; et contra Scythas in multis locis saepius hoc Imperatora signo feliciter usus, nusquam victus, ubique victor, et multis victoriis, et praeclaro in curanda Reipublicae salute, studio, Patriae diuturnam pacem sibi, ac suis immortale nomen comparavit» («Ян, граф з Тарнова, каштелян краківський і найвищий гетьман королівських військ. Спочатку воював проти маврів, на боці Еммануїла, короля Лузитанського, потім з допомогою короля Сигізмунда в Угорщині проти волохів під Обертином і Хотином, проти московитів біля фортеці Гомель і Стародуба, і проти татар. Ніколи не був переможений, всюди перемагав. Багатьма перемогами та преславною турботою про зиск республіки здобув для вітчизни довготривалий мир, а собі та своїй родині безсмертне ім'я»).

За прапороносцем їхав інший служник, Бобола, з деревцем; за ним Кірисник Бжостовський; за Кірисником їхав Никодим Радошовнецький, підкоморій, у чорній атласовій шубі до п'ят, підбитій соболями, і в соболиній кучмі — репрезентував особу померлого пана. За тим поїздом везли тіло. Теля катафалку і коней несли чотири його зразкових герби: Глеліва, Сулима, Зірка і Старий Кінь 33. За тілом разом з паном войницьким йшов великий натовп панів, панят і посполитого люду, а за панею войницькою — також велика юрба — пані і панночки.

Коли тіло під самий вечір було вже занесене до Тарновського костьолу, чернець Лукаш, домініканець, львів'янин, проголосив на похороні особливу проповідь. Темою промови були слова пророка Ісайї (розд. 1,8: «Et derelinquetur Filia Sion, ut imbraculum in vinea, et sicut lugurium in cucumerario, et sicut civitas quae vastatur». («І лишилася донька Сіону мов курінь у винограднику, немов намет в огірковому полі, і немов місто обложене») 34. Скажу — справді, було що послухати. І не було під час промови жодного, кого б той голомозий чернець не налякав. Пригадав і життя небіжчика, скільки час дав змогу. Після промови того самого дня відбулася похоронна процесія. А після процесії тіло поклали до гробу по праву руку великого вівтаря. Над гробом повішено червоний прапорець з таким золотим написом: «Illustris (simi) ас magnifici Domini Domini Ioannis Comitis in Tarnow, Castellani Cracoviensis ac copiarum Regni Poloniae summi Capitanei, bello et pace, domi forisque, post hominum memoriam clarissimimi stemma. Obiit anno aetatis 73, die 16 Maii» («Знак найславнішого і вельможного пана, пана Яна, графа в Тарнові, каштеляна у Кракові й найвищого гетьмана королівських військ у Польщі: у війні й у мирі, вдома й за кордоном найславнішого за людської пам'яті. Помер 16 травня у віці 73 років»).

Наступного дня відбулися процесії по костьолах, за якими ходили набожні пани й пані. В костьолі у бернардинів ксьондз, єпископ перемишлянський, відслужив жалобну літургію; на жертвоприношення і пані ходили. Все богослужіння велося по-старому. Потім також ксьондз, єпископ куявський, відправив жалобну літургію у приходському костьолі й за Євангелієм виголошував проповідь. Костьол був повен людей. Сказано було про страх Господній, згадано й про життя померлого пана. Слухаючи, біля амвона сиділи такі пани: пан Спитек Йордан, воєвода краківський; пан Мартин Зборовський, воєвода познаньський; пан Станіслав Тарновський, воєвода сандомирський; пан Ян Стажеховський, воєвода подольський; пан Станіслав Мацейовський — сандомирський; пан Станіслав Герберт — львівський; пан Валенти Денбицький — сондецький; пан Збігнєв Сенявський — саноцький; пан Ян Герберт, любачівський каштелян. Серед присутніх на похороні був і пан Ян Оцеський, коронний канцлер, посол від його мосці короля, а також німецький посол від князя пруського; були ще посол князя Острозького і посол воєводи віденського.

Після промови біля вівтаря віддавалися знаки того померлого пана як лицарські, так і християнські. Пан войницький, його син, ніс обліплений свічками щит. Пан воєвода сандомирський, племінник, ніс обліплений свічками шишак. Пан Ян Жевуський ніс обліплений свічками меч. Пан Ян Сенявський, воєводич руський, гербовими дядько панів з Тарнова, ніс і ламав древко. Між тим Бжостовський Кірисник упав з коня з незвичайним і величезним тріском. Не один пан заплакав тоді, споглядаючи ту смертності нашої переміну: як людська честь і хвала швидко внівець змінюються і воїстину в порох перетворюються. Але вони засвідчують, одначе, що пан Ян Тарновський був правдивим християнином і лицарем, бо віддавав на похороні нам, живим, запалену свічку як знак того, що він ту свічку, взяту на хресті святому з рук капланських, не згасив невірою ані жодним єретицтвом, про що його життя свідчить. Віддавав цілою також зброю як ознаку того, що в рицарському стані пан був добрим і цнотливим вояком. А що задля Речі Посполитої проти ворога польського народу вірно й мужньо вживав дерева, зброю, щит і коня, — за все те воздаймо Богові честь і хвалу, і уклін на віки вічні. Амінь. Після літургії і тих та інших церемоній був влаштований на пробостві великий і розкішний обід. Але на цьому обіді я вже не був, бо зайнявся писанням. А тому нічого про обід писати не буду. Знай тільки, що там у всьому був великий достаток, як у всякого великого пана. Кожен був задоволений, адже хліба не жалувано нікому протягом п'яти днів. Нарешті, вчителю милий, про малу річ попрошу і гадаю, не відмовиш. Перша, аби мій опис похорону на латину переклав, а друга — щоб латинською мовою ретельно переклав заповіт небіжчика Яна Тарновського синові.

БАТЬКІВСЬКИЙ ЗАПОВІТ СИНОВІ

Любий сину! Станіслав Оріховський багато розповідає славних речей про мене. Але, потураючи людям і часові, багато й опускає, не говорячи, зокрема, про Господню неласку, якої зазнав, вірою і правдою слугуючи республіці. Не згадує також про неприязнь великих державних людей, через яких майже до кінця життя не мав спокою, живучи мов серед чужих людей. Але то все дрібниці. Тобі ж нагадую: з мене бери приклад доброго життя на цьому світі і пильнуй, щоб не виходив з мого кола, неначе призначеного для війни. Заспокойся і не плач, а краще послухай і запам'ятай, про що говоритиму.

Довелося й мені, живучи вільно на світі, скуштувати розкошів у домі. Була потім молодість, були хтивість і спроможність. Але я волів стримуватись, аби не жити ганебно. Я волів би краще тебе не мати, якби ти не став рівнею предкам своїм. Бо всяк, хто відступить назад від своїх предків, якби навіть народився на небі або під землею, ніколи не буде мати у Бога ласки, а від людей хвали. Кожен син шляхетного роду доброчесні справи предків має взяти на себе, певно знаючи, що без добрих учинків нічого не варті ні багатство, ні краса, ні сила Навіщо нікчемній людині багатство, навіщо краса, навіщо сила? Нарешті, кожна людська справа без чеснот і без справедливості є щирою ганьбою.

Намагайся, отож, якщо хочеш зрівнятися зі мною або й перевершити (чого я тобі зичу!), щоб за моїм прикладом був у Польщі людиною доброю і цнотливою. Чую, як по смерті хвалять у Польщі моє життя і справи. Але знай: якби та слава не трималася на християнській правдивій вірі як на міцній скелі, ніколи б так прихильно не славили мене люди. Народився я в Тарнові, в Тарновському домі, збудованому на грунті святої віри, й віддаю нині цей дім цілим, ні в чому не порушеним. Я родився в цьому домі від поштивої матері й своєю доблестю розширив славу дідів і прадідів. Християнську віру до Господа Бога зберіг у цілості. Ворогам віри нашої — відступникам, єретикам, поганам — завжди суворим ворогом був. Отож разом з Тарновським нинішнього дня увесь цей скарб, до вірної руки, віддаю тобі святу Глеліву, всю християнську віру. А ти все те дітям своїм, а моїм онукам, з рук до рук цілим після себе передавай. Стережи ж пильно передане на зберігання, аби не обікрали тебе і вороги народу польського, проти яких ті жахні викрутаси посполитого права спрямовані.


«Життя і смерть Яна Тарновського»

Даємо за: Stanisław Orzechowski. Wybór pism: Żywot i śmierć Jana Tarnowskiego. Wrocław, Warszawa; Kraków; Gdarisk, 1972. — S. 199 — 287. Переклад В. Литвинова.

1 Йдеться про Яна Тарновського II.

2 «...Адже і в «Законі» записано: хто хвалиться, нехай хвалиться в Господі». — Насправді це слова апостола Павла (2 Kop. 10, 17).

3 «...У вас чужа кров тече (а в ній. вроджений, гандж), тому до грецького народу вона не зичлива». — Всупереч твердженню автора, ці слова Платонові не належать. Вони звучать із вуст Сократа (див; Менексен, 17).

4 Йдеться, певно, про Болеслава І Хороброго і Болеслава II Сміливого.

5 Мовиться про Яна Тарновського II.

6 Насправді Барбара була не дочкою, а онукою Завіши Чорного. Вона померла 1517 р.

7 Перегук з Горацієм (див; Сага. IV, 4, 29) і Платоном (Менексен, 237 а).

8 Цитата з Платона (Менексен, 237 д) наводиться довільно.

9 Йдеться про Олександра Тарновського. Див. словник.

10 Пан воєвода Сандомирський — брат Яна Тарновського II.

11 Йдеться про Александра Ягеллончика. Див. словник.

12 Московський цар. — Йдеться про Івана IV. Диа словник.

13 «...Кмілш, Тенчинські, Тарновські, Зборовські, Оспророги, Чарковські, Заремби» — відомі польські та українські магнатські роди. Див. словник.

14 Це довільно наведеш автором слова апостола Івана. Див: Ів. 8, 39.

15 Ів. 8, 39

16 Ів. 8, 44.

17 Йдеться про привілей Болеслава Побожного (пом. 1279 р.), виданий 1264 р. Привілей регулював юридичний стан євреїв у Польщі.

18 «...у п’ятому розділі «Діянь». — Йдеться про твір Арістотеля «Політика» (V, 1).

19 Мовиться, певно, про Людовіка II. Див. словник.

20 Мається на увазі Боратинський Петро. Див. словник,

21 «... книги. Яка Тарновського про військову справу». — Як відомо, 1558 р. Ян Тарновський написав працю на. тему про воєнну тактику.

22 Фукідід. Пелопонеська війна, кн. 1.

23 Воєвода Петро. — Йдеться про Петра Рареша. Диа словник.

24 «...бo мужності ніхто не бачить інакше, як тільки в страху. Про це маєш висновки у Арістотеля. у 4-й книзі «Етики». — Подібну думку висловлює Арістотель у 3-ій книзі (розд. б — 9) «Нікомахової етики».

25 Лк. 14, 11.

26 Йдеться про Івана IV. Диа словник.

27 «...холмське, a потім куявське єпископство». — Перше знаходилося на території Руського воєводства з центром у м. Холм, а друге — в історичній області Польщі — Куявії.

28 Наведених слів у Плутарха відшукати не вдалося.

29 Цитата наведена довільно. Диа: Євр. 11, 6.

30 «То є тіло моє» — слова посвячення в єпископи тощо.

31 Йдеться про оповідання святого Матвія «Страждання і смерть Ісуса Христа». Див.: Мт. 26, 47 — 75; 27, 1 — 56.

32 Довільно наведені слова апостола Луки. Диа: Лк. 23, 46.

33 «...чотири його зразкових герби: Глеліва, Сулима, Зірка і Старий кінь». — Йдеться, очевидно, про герби батька, матері, баби по батькові і баби по матері У давнину було звично укладати квадрат з гербів.

34 Іс. 1, 8. Ці слова промовця звернені не так до небіжчика, як до його сина Яна Криштофа Тарновського.