Заслужений будівельник України Богдан Мельник розбудовував Тернопіль від дитячих садків до «Березолю» та будівлі ОДА
Коли Богдан Мельник приїхав у Тернопіль, тут було всього два мікрорайони, а за його участі місто збільшилось утричі. Під його чітким керівництвом виросли центральні будівлі нашого міста. Вони не тільки отримали статус стратегічних, а й стали окрасою Тернополя. За 50-річний стаж роботи у сфері будівництва Богдан Мельник отримав чимало відзнак: був ударником комуністичної праці, нагороджений медаллю відмінника військового будівництва, а нині він - заслужений будівельник України. Найбільше він завдячує своєму рідному підприємству «Тернопільбуд», якому віддав 45 років своєї праці. Сьогодні Богдан Миколайович збирається на заслужений відпочинок. З цієї нагоди Він розповів читачам «Номер один», з чого починався Тернопіль та про його найцікавіші споруди.
– Богдане Миколайовичу, розкажіть як пройшли ваші дитячі роки.
– Народився я у селі Угринківці Заліщицького району в 1944 році в часи окупації. Закінчив Заліщицьку середню школу, а згодом –Чернівецький будівельний технікум. Моє дитинство пройшло у Заліщиках, а літні канікули, зазвичай, – у селі. Після 7 класу під час канікул привозив колгоспникам на ланку воду, працював накопичувачем на комбайні. Колись комбайни були не такими, як зараз. Вони мали причепи для соломи. Її потрібно було розкидати і висипати в рядочок. Будівництво сподобалося мені ще у школі. Тоді якраз у нас будувався спортивний зал, і ми з товаришем були головними «будівельниками» (сміється – авт.). Після закінчення школи вступив у будівельний технікум. Працював у Чернівецькій області, під час служби в армії будував об’єкти у Москві. Саме там я завершив два мої перших об’єкти – школа на 960 учнів та житловий будинок. Над ними я працював «з нуля» до здачі в експлуатацію.
– Чи важко у той час було стати студентом?
– Технікуму – ні. Але мені дуже подобалась архітектура, тому я хотів вступити у Львівський політехнічний інститут. У ті часи стати студентом цього закладу було важко. Під час конкурсного відбору в мене було завдання – підготувати ескіз арки Стрийського парку, а коли я виконав завдання, мені сказали, що це не ескіз, а малюнок. Тоді у мене не було особливої підтримки чи високопоставлених родичів, тому сперечатися з комісією я не став, хоча вступні екзамени здав дуже добре. Я забрав з університету виписку про здачу екзаменів та відвіз документи у Чернівецький будівельний технікум. Перша моя робоча спеціальність – арматурник, я до цього часу прекрасно можу в’язати дроти.
– Пам’ятаєте, як отримали першу зарплатню?
– Так. Це було на комбінаті «Хрещатик». На посаді арматурника отримав 92 карбованці. Тоді ж трапилась цікава історія. У той день погода була чудова, літо, спека… Дорогою додому вирішив скупатися. На березі стояли для хлопці. Я залишив їм одежу, а сам поліз у воду. Повертаюся – ані грошей, ані хлопців немає. Та пізніше вдалося їх знайти і вони повернули гроші.
– Пригадуєте свій приїзд у Тернопіль?
– Ми з дружиною переїхали у Тернопіль в 1967 році. У Заліщиках не було роботи, а Тернопіль – обласний центр, тому тут значно більше перспективи. Пережили різне: жили і на приватній квартирі, і в гуртожитку, і на будівництві. Першим моїм збудованим у Тернополі будинком стала дев’ятиповерхівка на масиві «Дружба» на вул. Миру, 4а. Її здали в експлуатацію у 1969 році. З 1971 року працював старшим виконробом на підприємстві «Житлобуд-1». Сюди я був переведений з іншої організації під час будівництва будинку культури на 1200 місць – нинішній «Березіль». Його будівництво завершили у 1977 році. Після цього з 1978 року працював головним інженером БУ «Житлобуд-1», а у 1983 – став начальником.
– Під Вашим керівництвом виросли центральні будівлі міста…
– З 1978 року «Житлобуд-1» здав будинок ОДА в Тернополі, будівлю видавництва «Збруч», готелю «Галичина», школи, дитячі садки, будинок бавовняного комбінату «Текстерно» та промислові об’єктів в інших областях.
«Житлобуд-1» – одне з найстарших будівельних підприємств Тернополя. За 57 років його існування було здано 530 тис. квадратних метрів житла, 25 шкіл, 24 садочки, 3 адміністративних будинки, готелі, будинки побуту. Коли я приїхав у Тернопіль, тут проживало 84 тис. населення. Сьогодні ж – 240 тис. Місто росло на моїх очах. Коли я сюди приїхав, тут ще не було мікрорайонів «Східний», БАМ. Проспект Злуки був вимощений дорогою з білого каменю. Це була окраїна Тернополя. Далі за нею – поля. На «Дружбі» було всього три вулиці: Львівська, Миру та Дружби. Зараз місто масштабно розбудувалося. Приємно, що це відбувалося за моєї участі та нашого підприємства.
– Професія будівельника важка і водночас небезпечна…
– Так, справді, але вона дає позитивний заряд, особливо, коли ти бачиш, що створив власними руками. Тоді переповнює гордість за свою працю. Часто будівельників забувають, але приємно пройтися по місту, самому подивитись та іншим показати, що ти створив. Для мене знаковим є те, що саме будівництвом школи я почав та завершив свою кар’єру. Адже нещодавно ми здали в експлуатацію школу в селі Скорики. Я не хотів іти на пенсію, залишивши незавершеним об’єкт.
– Як змінювалась будівельна сфера Тернополя за роки Вашої роботи?
– По-перше, кардинально змінився стиль та архітектура. Раніше всі будинки були схожі на сірникові коробки, тому зробити генплан було легко: вертикальні – дев’ятиповерхівки, горизонтальні – п’ятиповерхівки. Зараз всі архітектурні проекти є індивідуальними, тому вони потребують іншого підходу до роботи та іншого рівня кваліфікації будівельників. У будівельній сфері почали використовувати сучасні і значно ефективніші матеріали, нові технології та техніку. Розпочалось застосування монолітно-каркасного будівництва. За своєю стійкістю вони випереджають цегляні будинки. Нині відмовились від будівництва панельних будинків з терміном експлуатації не менше 50 років. З кожним днем у наше життя приходить все більше новітніх технологій. За цим процесом потрібно слідкувати, аби своєчасно застосовувати їх відповідно до вимог часу. Сьогодні різко скоротилося державне фінансування на будівництво. Ось, наприклад, корпус третьої лікарні заплановано під пологовий будинок. Ми півтора року працювали над цим об’єктом, а вже чотири – будівля стоїть. Мені дуже хотілось завершити об’єкт. Один пологовий будинок на БАМі я вже здав. У ньому народився мій онук. Дуже хотілось завершити й це будівництво. Очевидно, не судилось.
- Чи є якісь питання в будівництві, з якими Ви, як професіонал, не можете погодитися?
Дивує теперішнє питання держзакупівель (тендерів) в будівництві. Учасниками тендерів часто стають так звані «фірмочки», що складаються з декількох чоловік. Вони не мають ні досвіду в будівництві, ні матеріально-технічної бази, та й інженерних чи й робітничих кадрів їм бракує… Такі фірми спеціально занижують ціну пропозиції, а вигравши право на виконання будівельних робіт, виконують їх неякісно, зривають терміни і в результаті завищують ціни за виконані роботи. А саме це породжує корупцію.
Я переконаний, участь у держзакупівлях на будівництво повинні приймати лише професійні будівельні організації. А до будівництва лікарень, шкіл та інших спеціалізованих об’єктів потрібний особливий підхід проектних організацій, служб замовника у підборі технологій, матеріалів для ведення робіт. У цих випадках слід пам’ятати прислів’я: «ми не настільки багаті, щоб витрачати кошти на дешеві речі».
– Ви не хвилювалися, коли брали на себе відповідальність за будівництво стратегічних об’єктів?
– Ніколи. До цього часу наше управління будувало будинки культури, театри, тому досвід передавався з покоління в покоління. Також силами нашого управління було збудованого педагогічний університет. Ми мали багато об’єктів соціального значення і відшліфовані кадри, тому не було боязко братися за це. Наші бригади будували церкви. Наприклад, у Тернополі це церква Архистратига Святого Михаїла. Коли ми у 1993 році взялися за цей об’єкт, я переживав, як наша бригада буде втілювати проект на 12-метрових арках. В результаті зробили ідеально. Причому та таких об’єктах завжди заробляли менше, ніж на житлових будинках, але духовність та розуміння значення таких об’єктів не дозволили жодному будівельнику відмовитись від роботи над такими будівлями.
– Які об’єкти потребують більш клопіткої роботи – соціальні чи житлові будинки?
– Всі об’єкти потребують уваги. Для мене немає різниці чи це банно-пральний комбінат, чи школа. Обидва потрібно збудувати якісно та відповідально. Наприклад, палац культури «Березіль» ім. Л. Курбаса хотілось зробити дуже гарно, але на той час не було таких матеріалів. Використання мармуру та граніту було обмеженим. Аналогічна ситуація була з адмінбудинком: до 6 поверху сходи будівлі мармурові, а далі – бетонні. Я не втомлююсь повторювати, що нам потрібно давати не тільки звання заслужених будівельників, а й педагогів, психологів тощо. Керівникам доводиться працювати з людьми. До них потрібно знайти підхід, а також бути економістом, дипломатом тощо. Усі ці риси повинні бути притаманні керівнику будь-якого рівня.
– Які таємниці приховують стіни центральних об’єктів нашого міста?
– Під час будівництва адмінбудинку на місці, де зараз знаходяться центральні сходи, наші працівники викопали кістяк німця: каску, пробиту розривною кулею, ще не зотлілі черевики, пояс. Шукали патрони, але так і не знайшли. Наприклад, під будинком побуту ми знайшли тунель, довжиною близько 15 метрів, а далі – обвал. Мабуть, він вів до костелу. Таких випадків траплялося чимало. А під час будівництва «Текстерно» на даху площею 450 на 425 метрів стояли казарми, де жили працівники. 14 моторолерів їздили по даху і розвозили будівельні матеріали. Тут їздив навіть маленький тракторець, поки не провалився (сміється – авт.). Техніка працювала на висоті 15 метрів. Її туди доставляли краном.
Джерело: НОМЕР ОДИН / Відео "ПРО ВСЕ"
