Зараз тут музучилище. А тоді, одразу після війни, ми приходили сюди і серед руїн, у битій цеглі визбирували порох. А він був і коричневий, і оранжевий. Коли придивитись, його крупинки мали форму, то зірочки, то трикутника, то ромба...
Назбираєш пригорщу, дивись — у Владика теж не менше. Несемо додому. А мама вже чекає на мене:
— Знову дому не тримаєшся! Може, й обідати не хочеш?
Жартує, звичайно, хто ж це їсти не хоче? Та ще й картопляні пляцки, та ще й смажені на олії, а вона ж так пахне!..
Кілька пляцків для Владика ховаю. Біжу до нього. Він сидить на ґанку, з великої синьої миски виловлює смажену цибулю і кидає її котові. Кіт ловить цибулю на льоту, смачно облизується.
Вийшла Владикова мати:
— Знову цибулю із супу викидаєш? Може, марципанів тобі? А чеколяди хочеш? А печеної качки?
Владик мрійливо мовчить, а тоді:
— Скільки ти вже мені за ті марципани говориш, а я так і не знаю, що воно таке.
Мати заспокоїлась, стала розповідати, як колись у дитинстві в пана бачила марципани. Владик слухає і сьорбає суп. І не забуває кидати котові цибулю.
Коли мати відійшла, подаю другові пляцки. Він блискавично вминає їх. І ось ми вже вибираємося на горище. Висипаємо з кишені порох на цеглину. Ловимо збільшувальним склом сонячний промінь і спрямовуємо його на порох. Мить — і спалахує райдуга-вогонь.
А внизу вже гримає Владикова мама:
— О, знову порохом смердить! Таки хочете хату підпалити? Зараз я видряпаюсь до вас, зараз я вам покажу! Хіба з ними ту війну забудеш? Ану злазьте та йдіть патики збирати...
