Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Неформали столітньої давності

ТЕРНОПІЛЬСЬКІ МАХАБУНДИ 1930-ТІ РР
Батяр – це людина, яка стоїть на межі української і польської культур, побутового міфу та реальності від середини ХІХ століття до середини ХХ-го. Суспільна думка, як той маятник, коливається, приписуючи батярству любов до різних крайнощів. Що було суттю їх існування? Свобода чи розгул? Кримінал чи легковажні бешкети? Можна стверджувати точно хіба що сам факт існування молодиків – гультяїв батяр, а решта як то кажуть, обросло величезним нашаруванням легенд і пліток.

Суть батярської душі в трьох компонентах: «Любити Львів, любити жінок і любити жартувати». Їх називали «львівською голотою», «геброю», «львівською вірою», «левами», «своми варіятами».

Найбільш розповсюджена версія походження слова – «betyar» (від угорської мови) – «волоцюга», «розбишака», «пияк», «авантюрист» і т. д. Сьогодні їх би назвали «нефорами», бо ж батярство має все для того, аби бути самобутньою субкультурою: власний світогляд, стиль одягу, сленг – львівську ґвару, батярські пісні і «батярський фольклор» (гумористично-ліричні пісеньки, анекдоти, оповідки).

Сперечаються про те, коли саме виник «батярський рух»: чи то ще в Середньовіччі за правління королеви Ядвіги, чи то в пізніші австрійські часи. Львівська історія зберегла одну дату, коли назва «батяр» фігурує в документації. Точно можна сказати таке: в 1913 році якийсь жартівник, прогулюючись площею Ринок, заявив, що «має в дупі одного найяснішого та наймилостівішого цісаря, Франца Йосипа». Юнака одразу «зустріли» та потягли до буцигарні (в’язниці) жандарми, що тут собі недалеко шпацірували. Зауважимо, що тодішні поліцаї – представники влади Австро-Угорської імперії – усяких неспокійних та підозрілих особистостей на свій манер (угорською мовою) називали словом «бетьяр», тобто розбишакою, волоцюгою. Так от, на суді порушник громадського спокою зумів довести, що слова його неправильно розтлумачили. Але два дні батяр-дотепник таки відсидів «за поширення неправдивих відомостей про місце перебування королівської величності».

За висловом історика Юрія Винничука: «Батяр – це стиль життя, в якому легковажаться загальноприйняті норми. Але це не хуліган чи розбишака, бо таких називали «кіндерами». Це були такі собі «Робіни Гуди», що не нехтували привселюдно обчистити багатія і витратити легкі гроші, але таємне злодійство не визнавали та вважали низькістю.

Все ж, попри такі благородні легенди, зародилося це життєрадісне «братство» в Личаківському районі, якраз коли спостерігався спалах кишенькового злочинства. Кажуть, що найсприятливішим ґрунтом для батярів став периферійний промисловий район – Підзамче. Тут вони хірили, тицували та влаштовували фрайду. Сучасною літературною мовою перекладаємо: пили, грали-співали, жартували та забавлялися.

Столиця Галичини – «meltingpot» в українському варіанті. Тут тобі центр і освіти, і культури, і промисловості, і великий транспортний вузол.  В результаті – суміш національностей, культур та способів життя різних верств населення, кожна з яких докладається до створення особливої картини міста. Проте усна та фото історія свідчить, що батярство знаходило відлуння і в сусідніх місцинах. Наприклад, в Тернополі їх називали «махабундами».

Як ви зрозуміли, заробляли на життя батяри способами цікавими. Напевно, найбільш трудомістким етапом їхніх заробіток було мізкування з приводу, як менше зробити та при цьому більше заробити. Так, наприклад, популярною практикою серед батяр було: загорнути цеглу в газету і за пристойну ціну запропонувати (переважно іноземцю) придбати товар. Якщо людина відмовлялася, то отримувала від того таки батяра цеглою поміж ніг, а то і по голові.

Під час Другої світової війни батярство майже зникло. Хтось знайшов свою сумну долю на фронті, хтось – в Замарстинівському концтаборі. Тим не менш, 60-ті роки відзначені певним підйомом та пригадуванням батярської культури. Юрій Андрухович згадував, що нащадки батяр в його дитинстві ходили у фланелевих штанах, курили ватру та полюбляли ходити до кіна. Їхніми кумирами були Кларк Гейбл та Генрі Купер.

Ознаки справжнього батяра:

«Мельонік» – капелюх. В перекладі з польської « melona» означає диня.
Паличка – це не якійсь там інвалідний ціпок. Її називали «лялькою». Часом вона ховала в собі стилет та ставала засобом самооборони.
Ввічливість та пройдисвітство.
Любов до Львова.


Джерела:

Енциклопедія Львова Т.1 / за ред. А. Козицького та І.Підкови. – Львів : «Літопис» , 2007 . – 656 с.
Карваций В. Юрій Винничук – як дзеркало «модерного галичанства» // Молода Галичина. – 2002. – №70.
Лозинська Л. Усі ми трохи батяри… // За вільну Україну. – 2004. –5 жовтня.
Харчишин О. Батяри українського Львова // Поступ. – 2001. – №32.
Rzeczpospolita: Нові батяри у Львові//html: novynar.com.ua
Котинська Н. Львів, не зовсім реальний // Критика. – 2002. – №7-8.