 |
| ФОТО ВАЛЕРІЯ СТАРІЧКОВА |
Про цю, колись існуючу печеру, у Тернополі зараз мало хто знає. Але я там бував, коли вчився десь у другому-третьому класі. Жили ми тоді на нинішній вул. Острозького , 39. Тоді вона звалася Островського, але, вроді – то, названа так не на честь того Островського, що є автором і героєм повісті «Як гартувалася сталь», а на честь більш давнього російського письменника – драматурга, автора п’єси «Гроза». Будинок за номером 39 на вул. Острозького звали у місті інкубатором, бо це був найбільший будинок міста у кінці п’ятидесятих років, перший багатоквартирний і багатоповерховий.
А побудований він був на колишньому єврейському цвинтарі, на так тоді званому Окопиську, де були поховані старі Тернополяни-євреї, в тому числі і загально відомий, навіть у наш час, Йозеф Перль, який зробив для міста дуже багато.
Я пам’ятаю, коли робили з вертикальної кам’яної стіни між нинішніми вулицями Шпитальною і Стрімкою існуючий зараз подвійний схил перед будинком 39 з двома рядами сходів від вул. Острозького, рештки напівзгнилих гробів стирчали з землі, а людські кістки і черепи валялися прямо під ногами. Студенти тільки-но заснованого медінституту все це збирали, видно, з наказу викладачів, а потім, скоріше всього, використовували, як навчальний матеріал.
Так от, живучи у нашому інкубаторі, ми, дітвора, провідали, що зовсім поблизу є печера. Як же пацани могли пропустити такий, як зараз вже кажуть, кайф. Зібрали гурт і пішли на Гаї Великі. Проминули Рогатку, пішли по вул. Гайовій, де зліва, по під залізницею є тунель, зовсім маленький. Під ним йшла грунтова дорога, на міське звалище сміття. Метрів триста – чотириста від тунеля, трошки вправо, по дорозі в бік Гаїв, яка тяглася вздовж колії далі на сміттєзвалище, і трохи лівіше від неї, ми знайшли дірку в землі, схожу, просто, на нору.
Земля була глиниста, а сморід від звалища був суттєвий, видно, вітер дув, відповідно, в наш бік. Довго ми коливалися: - Лізти, чи не лізти. Страшнувато все-таки. Але цікавість перемогла. Благо, що ми запаслися свічками. Ліхтарики і «коногони» нам тоді і не снилися. Четверо, найбільш сміливих, полізли. Я, вар’ят, а, може, й ні , бо тепер є про що розповісти, був між ними. Лізли на пузі метрів з десять. Залізли в невеличку залу,приблизно, якщо не зраджує пам’ять,
3м х 3м, де можна було вже й стояти . Наш середній зріст тоді був приблизно 1м 30 см. Зала була частково з глиняними, а частково з кам’яними стінами без всяких гіпсових прикрас, які спелеологи і просто зацікавлені можуть побачити у відомих на весь світ гіпсових печерах Чортківщини і Борщівщини. В залі, зліва від лазу, через який ми влізли, у камені здибали продовження нори. Чесно кажучи, було страшнувато, але ніхто з нас цього не показував.
Ліземо далі! Пролізли рачки лазом метрів з п’ятдесят. Він то трохи розширювався, то звужувався так, що ми боками терлись об стіни. По висоті лаз дозволяв лізти лише рачки. В цей момент у двох з нас свічки загасли. Стало ще страшніше. Але ліземо, ліземо... І, раптом, попереду, страшно згадати, …. злий собачий гавкіт… Як ми розвернулися, як швидко повзли до виходу, як вискочили на світ Божий - не пам’ятаю. Най страшніше було тому, хто вперед ліз першим, а після розвороту став останнім.
Я отямився вже коло тунелю у колі друзів, як тих, хто лазив, так і тих, хто ні. Серце … калатає, мною … трясе. Теж саме було, як з’ясувалося потім , і з рештою хлопців, навіть у тих, хто не захотів лізти. Але, коли оговтались, хлопці, які не лазили, розповіли, що вслід за нами вискочив великий, кудлатий пес, який трохи погавкав, але не був злопам’ятним, за те, що його потурбували, і за нами не гнався, а спокійно повернувся назад у печеру. Ми про це навіть не подумали, а, видно, недарма печера звалась Собача. Більше ми туди не лазили!
Що можна сказати на останок? Зрозуміло, що ця печера не є рукотворною і дуже давня. Можливо, вона використовувалась місцевими мешканцями, які жили поруч, ще за часів неодноразового нашестя татар на місто ( перше було аж у 1544 р., а потім було ще сім), як схованка і врятувала не одне людське життя. Жаль, що її вже немає! Якби була можливість іі дослідити зараз, можна було б, з огляду на моє попереднє припущення, провести розкопки, і знайти, хто знає, можливо, сліди давніх часів у вигляді якихось побутових предметів тих часів, а, може, й кладу. Можливо також, що в ній були сховані у часи початку першої світової війни Тернопільські архіви. Ходить же чутка серед старших людей , що ці архіви сховані десь у районі Великих Гаїв.
Уточню ще раз для тих хто, можливо, схоче і буде намагатися шукати печеру. Собача печера, по моїй пам’яті, знаходилась на схилі між нинішньою вулицею Довженка (раніше Ковпака) і залізницею на Хмельницький. Під нею, ближче до Гаїв майже по середині вул. Гайової на невеличкому повороті направо є доволі широка площадка. На цій площадці зліва, якщо дивитись в бік Гаїв - невеличкий тунель під залізницю, через який проходить вузенька,зараз тупикова дорога. При виході з тунелю направо під кутом коло 45-ти градусів метрах у 300-400 від тунелю знаходилась собача печера, а далі йшло зараз загорнуте землею міське сміттєзвалище, що було приблизно на розі вул. Довженка і Об’їздної. Скоріше всього, печера у прикопаному вигляді ще існує, тому що великі новобудови на схилі від вул. Довженко ближче до долини не проводились.
В підтвердження колишнього існування печери Собача привожу світлину початку 60-х років, яку розшукав Тарас у п. Старічкова.
На цьому фото учні Тернополя з гуртка п. Радзієвського, який у ті часи тільки розпочинав свою вельми корисну для нашого краю спелеологічну діяльність, зняті коло входу у згадану печеру. По словах п. Старічкова, який приймав участь у тодішніх відвідинах печери, юним спелеологам під керівництвом п. В. Радзієвського вдалося зняти на карту ходи печери Собача. Виявилося, що вона має довжину до 300 м. Можливих перспектив розширення печери, як і необхідності пошуку її прихованих ходів, не виявлено. На жаль, де і у кого знаходиться зараз карта печери Собача у Тернополі і чи вона взагалі збереглася, ми не знаємо.
Можливо, хтось, прочитавши цю статтю, згадає про це і повідомить нас. Будемо дуже вдячні. Немало значили б і якісь інші фото, спогади про відвідини Собачої печери. Доповнимо ж, хто може, історію невеличкого, але цікавого куточка нашого міста!
Олександр Столяров
