Вулицю Олени Кульчицької старожили називають Пасаж Адлєра – це її перша назва і так вона виглядала 100 років тому. Власник унікальної світлини вулиці Пасаж Адлера 1903 року, журналіст, краєзнавець Володимир Сушкевич. З ним і продовжимо подорож цією невеличкою, затишною вулицею у центрі міста.
Особливість її, мабуть у тому, що тут тісно сплелися ретро і сучасність. Старовинні ковані балкони, ліпка на будинках, своєрідний архітектурний стиль і на цьому тлі нині, модні магазини, кав’ярні і кафе.
Володимир Сушкевич згадує, що коли у роки війни приходив сюди здавалося, що війни не було, ніби потрапляв у інший вимір, де було тихо, затишно і гарно.
Говорить Володимир Сушкевич: «До війни вона називалася Пасаж Адлєра, після війни вона називалася вулицею Комсомольською і за України вона стала вулицею Олени Кульчицької. Всі три назви, як то кажуть, мають право на існування, бо в кожного своя історія, своє значення. Вулиця ця – особлива для тих хто пережив війну в Тернополі. А чим вона особлива? От кругом лежали руїни, кругом свистіли бомби, падали кулі, а вулиця..ця. збереглася у центрі міста, як оаза затишку, якоїсь такої мрії, здавалося, що не чути ні бомб ні куль, нічо не поруйноване, тому що все залишилося ціле»
Коли вдивляєшся у ці старі будинки столітньої давності і мимоволі задумуєшся, хто тут жив, ким були ці люди? Від Володимира Сушкевича я почула кілька життєвих історій і нині розповім їх вам.
У цьому будинку…тут тепер поліклініка УМВС до війни жив пан Демчик. Був кухарем у ресторані «Полонія» і знаною людиною у Тернополі. Його донька, пані Дана довший час працювала у пральні, нині живе на східному масиві.
На місці нинішньої будівлі Облавтодору був двоповерховий будинок, він також вцілів у війну, а вже пізніше на вимогу часу тут збудували цей великий офіс. Є припущення, що ідею будівництва подав тодішній начальник Облавтодору і поважна у місті людина пан Зволь. Він жив поруч у будинку, мав два сини, які за висловом В.Сушкевича були імениті кавалери.
А до війни будинок у якому мешкав пан Зволь із сім’єю мав одну особливість, широкі, так звані – варшавські вікна. Мати помешкання із такими вікнами, тоді було дуже престижно.
Хоча жили на вулиці Пасаж Адлера люди середнього достатку, але ніхто із міщан старожилів ніколи не забуде цю вулицю. Тут було святе місце, як називає цей будинок В.Сушкевич. У війну і після війни тут був хлібний магазин, а нині тут крамниця Фортуна. А тоді в далекому 1947 році, коли уже відмінили картки, з 7 ранку шикувалися довжелезні черги за хлібом, який могли привезти аж увечері. Але найгіршим було не довге чекання у черзі, а те, що хліба могло не вистачити. Він мав тоді особливий, кислуватий смак і запах і тернополяни казали – це мабуть від того, що форму для випічки змазували солідолом.
Говорить Володимир Сушкевич: «Така була ця аура хлібна, така заманлива, така щаслива, така жадана, що для нас не було більшої радості, як отримати буханку хліба, після довгої черги, приблизно 12 годин треба було стояти в черзі, поки привезуть о 7 годині вечора хліб з пекарні по вулиці Гоголя»
Особливістю довоєнного Тернополя і зокрема вулиці Пасаж Адлера були підвали у будинках, фактично одноповерхові будинки були двоповерховими за рахунок підвальних приміщень. Так жили люди… А під час звільнення, якраз із підвалів найважче було вибити окупантів. Про це до речі згадує у своїй книжці «Два письма из Тернополя» відомий російський письменник Костянтин Сімонов. Він також розповідає про маленького хлопчика, тернополянина - Любомира Задорайка, батька якого вбили німці, пізніше здобувши освіту Любомир Задорайко, нині уже покійний працював на «Ватрі» провідним інженером.
Але повернемося до Пасажу Адлера, після війни на цьому місці, нині тут газета «Місто» була велика афіша з абревіатурою «КСМТ», що розшифровувалася так: «клуб обласного стоительно монтажного треста». Тернополяни ж трактували її по своєму, обласний сарай міста Тернополя. Не беруся пояснити іронію тодішніх тернополян, зауважу лише, що у цьому клубі, нині тут редакція ТВ-4 демонструвалися популярні на той час фільми «Райдуга» режисера Донського, «Зігмунд Колосовський» режисера Дмуховського і багато інших. Чим на той час було кіно для тернополян коментувати гадаю зайве.
А у цьому, також до війни житловому будинку, нині тут офіси жив директор Першої гімназії Іван Мусієвич Нестерець, учні його любили, він організував оркестр духових інструментів, який проіснував майже 50 років.
І ще одна зворушлива історія з вулиці Пасаж Адлера. У цьому підвалі жила пані Ганна Гураль. Мала сина школяра. На життя заробляла тим, що виготовляла паперові квіти. Жінка якось давала собі раду у ті скрутні часи і щоб усі знали, що її син Владзьо не голодує часто з вулиці гукала до нього у вікно: «Обов’язково поснідай, як будеш іти до школи, намасти хліб мармулядою і можеш їсти її скільки захочеш».
Йдемо далі. Хто у Тернополі не знає кафе «Анастасія». Після війни, десь до 1955 року, поряд також була їдальня, кухарем тут працював грузин Ашот і ніхто у цьому місці не вмів приготувати суп-харчо так як дядя Ашот.
Як добре, що збереглися у пам’яті історії про людей, які жили колись. Кожен із нас залишить по собі спогади рідним і близьким, знайомим, якими вони будуть…
Як добре, що ми маєм властивість не забувати.
У цьому будинку жила польська пані, гарна самотня жінка. У неї був унікальний дерев’яний перекидний вічний календар. Сталося так, що після війни, як це часто тоді бувало, до неї на квартиру поселився КДБіст. Стосунки у власниці і квартиранта були приязними та це не завадило за сфабрикованим донесенням виселити пані у Сибір. КДБіст привіз до Тернополя родину і оселився у просторому помешканні. Через багато років жінка повернулася із заслання і прийшла у колишню свою квартиру. Вишуканий дерев’яний календар ручної роботи висів на стіні на тому ж місці, змінився лише господар, він дуже постарів, виглядав хворим і змученим. Натомість жінка пройшовши заслання у Сибіру виглядала набагато молодшою, що допомогло їй вистояти, можливо спогади? І чи був він щасливим у цьому помешканні і якою була їхня зустріч. Достеменно про це міг би розповісти тільки старий календар, якби він умів говорити.
Ось така давня вулиці Пасаж Адлера із цікавими долями людей, які колись тут жили, а ми сучасники можемо лише додати їй трохи шарму і власних історій, які можливо колись напишуть наші нащадки.
