 |
| ФОТО 1939 РОКУ |
Духовні святині завжди відігравали велику роль у житті нашого народу. Від часів Київської Русі та монголо-татарської навали український народ завжди прибігав до церков - просити Бога чи Богородицю помочі.
На окриленій святою історичною пам’яттю окраїні Тернополя – на вулиці князя Острозького, на місті, що ще з незапам’ятних часів слугувало рогаткою – зоною перепуску мандрівників, торговців та жителів навколишніх поселень, у 1636 році виникла монастирська церква. Спливали роки, змінювалася суспільні обставини, покоління, але неймовірно стабільною залишалася християнська віра наших краян.
Коли в’їжджаєш до Тернополя з Микулинецького шляху, то спочатку виростають з голубизни величаві хрести, а вже потім, на самому пагорбі, перед тобою раптом відкривається на видолинку неповторна сакральна споруда – церква Успіння Пресвятої Богородиці. Центральна баня стрімко зринає увись, а з чотирьох боків її підпирають чотири бані з такими ж симетричними хрестами на вершинах, а ще три – із заходу, сходу і півночі. Неподалік цей комплекс легко і чинно доповнюють гостроверхий шпиль витонченої форми - дзвіниця та чотириповерхова будівля монастиря. Увесь цей сонячний ансамбль виріс на межі двох тисячоліть і нині є окрасою Тернополя на південних теренах. Кожен, хто опиняється у цій частині міста, залишається зачудованим захоплюючою красою духовної скарбниці – церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що нині має ще назву – Монастирська церква.
Серед тернопільських святинь вона посідає третє місце за часом заснування і належить до однієї із найдавніших у місті. Заслуговує на визнання і талант будівничих, які вибрали саме це місце під спорудження храму, адже тут як на долоні, розкривається велич і краса ансамблю Монастирської церкви, яка стала для багатьох тернополян і гостей, які ідуть сюди за покликом душі. Очевидно, на початку 17 ст. коли заснували нинішню церкву, цю місцину вибрали неспроста. Вона була глибоко символічно означена ім’ям Божої Матері і її Успінням. Саме на честь її Величі і заклали храм. Тож, в’їжджаючи чи виїжджаючи з Тернополя, кожен потрапляє під покров Пресвятої Богородиці. І це – глибоко символічно.
Бурхливе і духовно багате минуле Монастирської церкви починається із 17 століття, часу її будівництва. А точна дата закінчення робіт припадає на 1636 рік, коли храм освячено і передано йому Євангеліє львівського видання, в якому і зроблений відповідний запис – «Року Божого 1636 за держави Фоми Замойського (тодішній власник Тернополя). За Ієремії Тисаровського, єпископа Львівського, віддано до новозбудованої церкви Успення на передмісті Тернополя…». Спершу церкву було споруджено з дерева, якого вистачало в околицях міста, адже дубові, букові ліси ясно оточували Тернопіль з усіх боків.
Зведення духовного осередку на теренах Тернополя засвідчило розвій релігійного життя українців Галичини після з’єднання її з Папським престолом на межі двох століть.1700 рік фіксує початок духовного відродження й Поділля. І,насамперед,це було пов’язане з київськими архіпастирями, греко-католицькими митрополитами Левом Кішкою, Атаназієм Шептицьким та Левом Шептицьким.
Особливо пожвавилося релігійне життя у церкві Успення Пресвятої Богородиці, коли нею заопікувалися отці-василіяни. Саме в той час вона отримала назву Монастирська. Як свідчать архівні джерела, вже у 1672 році у монастирі жив чернець Макарій. Пізніша згадка - 1711 року, що зафіксовано у реєстрі ігуменів на Унівському соборі.
1832 року в Тернополі була велика пожежа, яка знищила багато дерев’яних будівель, у тому числі і церкву. Через чотири роки, 1836-го, міщани побудували новий мурований храм візантійського стилю. Дзвіниця споруджена 1877 року у романському стилі. Під час окупації Тернополя у Першу світову війну його знищили російські солдати.
Поруч з церквою на місті, де тепер стоїть п’ятиповерховий житловий будинок, був розташований так само старий цвинтар з численними бароковими надгробними плитами початку 19 ст. Там були поховані військові старшини Наполеонівської армії, знатні тернопільські міщани.
Коли в половині 19 ст. заклали новий цвинтар на Микулинецькому пагробку, то опісля старий цвинтар не надавали до поховання. Єдиний виняток зроблено для гімназиста Лева Пачовського, сина священника, якого німецький солдат застрелив у самій церкві, у день вступу фашистів у Тернопіль, 2 липня 1941 року. Сталося так: «Ти - католик?» - запитав німець польською мовою. - «Клякай, підеш до неба». І вистрелив у хлопця.
В’їзд на церковне подвір’я пролягав через арку дзвіниці. На ніч дерев’яна брама зачинялася. Біля дзвіниці була хвіртка, від якої вела широка алея до дерев’яної каплиці, яка згодом була перебудована на кам’яну.
Але повернемося до хронології. На початку двадцятого століття в історії Монастирської церкви відбулася знаменна подія – до неї вперше прибули отці-редемптористи.
Передумовою поселення тут бельгійських монахів став візит митрополита Андрея Шептицького за океан. Відвідуючи українців Канади, митрополит високо оцінив жертовну працю бельгійських редемтористів серед наших поселенців. Він виявив бажання побачити їх у Галичині.
В’їзд на церковне подвір’я пролягав через арку дзвіниці. На ніч дерев’яна брама зачинялася. Біля дзвіниці була хвіртка, від якої вела широка алея до дерев’яної каплиці, яка згодом була перебудована на кам’яну.
Передумовою поселення тут бельгійських монахів став візит митрополита Андрея Шептицького за океан. Відвідуючи українців Канади, митрополит високо оцінив жертовну працю бельгійських редемтористів серед наших поселенців. Він виявив бажання побачити їх у Галичині.
1914 року вибухнула Перша світова війна. Австрійські, німецькі, російські війська переходили через Унів. Російський єпископ Євлогій і царський губернатор Бобринський намагалися насильно випровадити отців-редемптористів із Галичини. Однак це їм не вдалося, оскільки вони мали бельгійське громадянство, а їхня батьківщина була союзницею Росії.
Під час першої світової війни два отці Згромадження Найсвятішого Ізбавителя несли душпастирську працю при головній церкві Тернополя. Повернувшись із російського полону, о. Громницький (тодішній парох церки) виявив бажання передати отцям-редемптористам у повне володіння монастирську церкву, але потім передумав. Та й останні не змогли б на той час взяти її під свою опіку, бо їх місія в Тернополі тільки започатковувалася.
16 вересня 1931 року до Тернополя прихали о. ігумен де Вохт, о. Карло Більке і бр. Петро Каваців, 21 вересня - о. Франс Боский і о. Михайло Пристай, 1 листопада - бр. Василь Стець.
Одразу ж почалися роботи у дяківці - старенькому будиночку біля церкви, непридатному до проживання. У ньому раніше на репетиції збирався церковний хор. Тут було зроблено перегородки, які дали можливість перетеворити приміщення на келії. Так було закладено монастир, в якому жили ревні монахи, сповнені місіонерського духу і посвяти. Кожен з них мав окрему келію. Отець де Вохт вибрав собі найскромнішу. Одна стіна була весь час мокрою, але дух покори і жертовності схилив його зробити саме такий вибір.
На цвинтарі стояла дерев’яна капличка. Отець вирішив спорудити нову з каменю. 1000 доларів пожертвував знайомий граф-француз.
На закінчення місії приїхав Преосвященний кир Миколай Чарнецький, який годинами сповідав прочан. Владика був у старому, поношеному одязі, але враження на всіх справив незабутнє.
Дубову деревину на місійний хрест подарував п. Семен Сеньківський, батько брата Якима (ЧСВВ). Розп’яття було витесане з одного каменю (величиною з людину). Хрест, прибраний квітами, поклали на воза і запрягли три пари коней. З боків на конях їхали хлопці в народних строях.
Після відїзду о. де Вохта провід церквою перейняв о. Володимир Породко. На той час значно пожвавилось релігійне життя парафії. Церква була маленька і не вміщала всіх охочих під час Богослужінь. Потрібно було її розбудувати. І цим зайнявся о. Породко.
Не було грошей, але у всіх було велике бажання почати справу. Ентузіазм заряджав вірних масово приходити на допомогу і мати за честь докласти частку своєї праці у розбудову церкви. А ті, хто в день був зайнятий в роботі чи науці, приходили вдосвіта. Підносили цеглу складали, її на риштування, носили каміння, пісок, вапно. Споживали принесений з дому сніданок і йшли у своїх справах. Керували роботами інженер п. Соневицюкий і п. Фалендиш. Так спільними зусиллями постала нова велична українська святиня з трьома візантійськими банями і трьома окремими входами, до яких вели кам’яні сходи.
Швидкими темпами проводились облицювальні роботи всередині приміщення. Підлога була вистелена плиткою, виготовлено нові лавки, майже викінчений був іконостас. Готувалися до розмальовування церкви.
Ревними помічниками були брати-монахи. З перших днів вони заопікувались церквою і монастирем, що було не легкою справою, бо все було у запустінні. Брат Петро Каваців був кухарем, брат Герард Жовнір – городником. Сумлінно несли монарший подвиг брати Авксентій Кінащук, Василь Стець, який виконував обов’язки захристиянина і підтримував порядок у церкві. Крім основних, протягом дня потрібно було виконувати інші обов’язки, не забуваючи про своє монаше правило.
Духовна місія редемтористів була тернистою. Труднощі підстерігали, коли треба було добиратися до віддалених сіл, тобто їхати ти упродовж дня колією, а потім на драбиннім возі. Особливо важко було взимку, коли тріщали морози і здіймалися заметілі… Не краща ситуація була восени, коли небо затягувалося хмарами і кілька днів йшов дощ. Не раз і не два отці промокали, як то кажуть, до нитки, але гідно несли свій хрест. У селах вони мешкали по-двоє чим по-троє в одній кімнатці, бо решту дому займала численна родина пароха. На плебаніях не було умов до зручного перебування, а радше навпаки. Місії тривали 10 днів. Звичайно вони починались в суботу. Зустрічали місіонерів і запрошували до церкви. При вході отець-парох вручав їм ключі від храму як знак влади. І того ж вечора починалася наука. Закінчувалися місії як правило проходом з місійним хрестом. Позитивні зміни були очевидними: наверталися грішники, примирювалися вороги, люди масово сповідалися, поверталося злодіями вкрадене,залагоджували кривди…
У червні 1939 року о. В. Породко переїхав у Львів. Ігуменом монастиря став о. Людвіг Ванганзенвінкель, довголітній директор ювенату. Але не судилося йому бути довго в Україні. Для історії нашого народу наступили сумні часи. У вересні 1939 року прийшли «визволителі». Атеїстична державна машина почала розчавлювати все пов’язане з релігією. Одного дня прийшов офіцер, всіх скликав до каплиці і після того, як закінчив антирелігійну промову, сказав: «Щоб вас тут до ранку не було, а то всіх розстріляємо».
У грудні 1940 року влада заарештувала о. Михайла Перетятка,звинувативши його у тому, що відбулася традиційна процесія вулицями Тернополя, з парафіяльної церкви до монастирської з нагоди Успіння Пресвятої Богородиці. Вважали, що відпуст, яким він керував, був антирадянською демонстрацією. Слідство тягнулося місяцями. А коли о. Михайло відмовився від співпраці, його в 1941 році вивезли в Сибір. Засудивши на вісім років, переправили через Єнісей до Норильська на невільничі роботи. Так почалася терниста дорога талановитого 30-літнього ієромонаха на засланні.
Отець Іван Зятик був ігуменом в часи фашистської окупації. Проте німецька влада не чинила перепон релігійній діяльності. Але воєнне лихоліття давалось взнаки. Отець Іван мав спокійний характер, був добрим проповідником без риторичних ефектів, здавався абсолютно байдужим до світських справ, хоча проблеми просто життя не були йому чужі. Мав особливий дар молитви. Під час молитви ніщо не могло відвернути його увагу.
Під час Святої Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святіший отець Іван Павло ІІ проголосив Івана Зятика блаженним.
На цей період припадає діяльність у Монастирській церкві отця Зенона Ковалика. У біографії о. Величковського є запис про те, що він працював у Тернополі з кінця 1940 року по липень 1942 року. Вдруге він був у Тернополя на прохання о. де Вохта, який звернувся до отців з проханням взяти під опіку монастирську церкву. Зголосився о. Величковський і в той же день прибув до міста. Можна було лише собі уявити картину - іде фронт, бої, усі втікають на захід, а він назустріч своїй долі. У Тернополі його заарештували і виставили одну умову: «підпишіться, що переходите на московське православ’я, інакше помрете…»
Маврикій Ван де Мале покинув Ковель, щоб приїхати до Тернополя, але перед самим від'їздом його арештувало німецьке гестапо, запроторивши до Володимиро-Волинської тюрми. Фашисти вважали його партизаном УПА. І лише завдяки бельгійському паспортові йому вдалось уникнути смерті. Коли в липні його випустили на волю, він нарешті прибув до міста. О. Маврикій виконував обов'язки ігумена аж до приходу радянських військ. У квітні 1944 року, не бажаючи більше випробовувати свою долю, бо знав, що його чекає в НКВД, виїхав на Батьківщину.
Останнім ігуменом монастиря був о. Петро Козак. Незважаючи на важкі воєнні часи, холод і голод, духовні пастирі за ці чотири роки виконали чимало місій і великопосних реколекцій на всій Тернопільщині.
Отець Б. Курилас згадував, що був на місіях у Чернихові, Брикулі, Топорівцях над Збручем, Острові, Буцневі, нині Тернопільського району, Теребовлі та інших місцях до березня 1944 року, коли зі сходу знову загуркотіли гармати.
Фронт підійшов до Тернополя. Місто брали приступом. Довго і часто обстрілювали з гармат, завдавала бомбових ударів авіація. На дзвіниці розташувався солдат, який корегував вогонь артилерії. Вночі він сходив, брати розмовляли з ним. Він розповідав про війну. Артилерійський обстріл тривав. Щоб оберегти себе, брати ховалися у пивниці монастиря. І коли вже здавалось, що надії на порятунок нема, то вони готувались до смерті і просили в о. Лемішки розрішення. Від кожного розриву стрясався цілий квартал. Дзвеніли шибки і грюкали відчинені двері від вибуху снарядів, усе подвір'я і дах обителі були закидані землею. Усі дивувались, звідки її стільки набралося, хоч близько ніде не було ям. Після того, як усе стихало, брати виходили у двір і звільняли подвір'я від землі й уламків. На щастя, особливих пошкоджень не було. Снарядом знесло хрест і частину центральної бані на церкві. Після війни той отвір накрили дашком і поставили хрест. Одного разу, коли брат Василь прибирав у церкві, снаряд розірвався у північній частині храму, пробивши три отвори у стіні святилища. Але ікона і престол дивом не були ушкоджені, тільки ударною хвилею брата кинуло до стіни, а церква наповнилася курявою, яка довго не осідала.
Під час боїв місто було вщент зруйноване, але усі три церкви і костели залишились неушкодженими. Багато солдатів загинуло. Лише після того, як зайняли східну частину міста, почали хоронити вбитих на цвинтарі монастиря. З боку вулиці Замонастирської зробили в'їзд і звозили сотні трупів. Хоронили у великих спільних могилах по 50-100 чоловік.
Після Другої світової війни церковне життя Тернопільської парафії занепадало з відомих причин. Масові арешти, депортація українського населення, ув'язнення священиків були страшною прелюдією до трагедії, яка спіткала згодом не одну святиню. Під тиском і погрозами знищення отці змушені були покинути монастир.
Останніми покидали монастир о. Б. Орищук, о. П. Козак, бр. Альфонс, бр. Василь.
Пізніше церкву знову відкрили, але ненадовго. Згадує о. Богдан Орищук: «1945 року я приїхав з Тернополя відбути річні реколекції до Станіславова. Наприкінці реколекцій внутрішній голос підказував мені їхати назад до Тернополя. Я здивувався — навіщо їхати, адже наша церква уже закрита. Хотів на Різдво побути разом з отцями у Станіславі. Тому звернувся до о. Романа Бахталовського й усе йому розповів. Він сказав мені: «Робіть, як хочете». Але я наполягав: «Отче, ви тепер мій настоятель, як вирішите, такою буде Воля Божа, а не моя». Він подумав і сказав: «Їдьте». Я поїхав до Тернополя і на прохання церковного комітету у міськвиконкомі одержав дозвіл на відкриття церкви. Спочатку — на Різдво, відтак на Йордан, і так на щодень аж до 8 серпня 1946 р.».
До 1960 року церкву то зачиняли, то дозволяли відправляти «підписаним» священикам.
У 1962 році посилилася боротьба проти релігійного віровчення. Від області вимагали «підвищити ефективність атеїстичної роботи». Тоді визріла думка у рамках «посилення боротьби з релігією» знищити один з найславніших греко-католицьких храмів Тернополя - церкву Успення Божої Матері.
Розповідаючи, як потрапив «опис знищення» в Рим, Богдан Остап'юк пише, що його передав «чесний та побожний мешканець» нашого міста і просив опублікувати, «щоб вільний світ знав, яку страшну кривду заподіяли нам...».
Ось деякі уривки з цього тепер уже історичного документа: «Сумні дні були для тернопільчан у травні 1962 року. Не минуло й 10 днів з того часу, як почали розбирати каплицю, що стоїть посередині цвинтаря, навпроти дзвіниці... Тим самим трактором, що розвалювали каплицю, 28 травня 1962 р. після обіду стягнули баню з дзвіниці, що стоїть при вулиці князя Константина Острожського...
Я, переходячи гостинцем біля дзвіниці, на хвилину став. У той час підійшов до мене начальник від тих, що розбирають. Я тоді питаю його: нащо ви робите нам таку кривду, нащо розбираєте таку старовинну пам'ятку (церква збудована у 1621 році, але опісля її кілька разів добудовували і перебудовували — прим. авт.), то ж краса міста, культури українського народу, хтозна, чи є де в світі така друга дзвіниця... А він відповів мені: «Ето строїли попи, розбірьом, сделаєм тут двор». Закінчили розбирати каплицю і дзвіницю 25 серпня 1962 року. Рано скинули хрест з середньої бані і почали руйнувати церкву всередині, ламали образи і престоли, зривали підлогу паркетову...
У той час знімали бляху з захристій і бічних бань, електрично бурували діри в стінах і закладали міни. 18 жовтня в годині 5-ій після обіду вісім разів вибухали міни в церкві і церква не завалилася.
Після того, як вже церква була напівзруйнована, прийшли якісь два панки з апаратом і робили знимки і всередині так, щоб колись, як нас не стане, доказувати світові, що церква, дзвіниця і каплиця були вже старі і зруйновані війною, і треба було розвалити...
Цілий день в неділю 18 листопада 1962 р. і цілу ніч з неділі на понеділок світили в церкві, бурували діри і закладали міни, а понеділок рано, ще було темно, 19 листопада 1962 року о 7:30 при помочі війська і міліції електрично підмінували. Військо мінувало, а міліція не допускала людей близько до церкви, люди плакали, навіть і природа заплакала, співчуваючи з людьми, бо через півгодини по вибуху і зруйнуванню впав дощик...
Скоро після розвалення церкви, після сильного вибуху, люди з усього міста і з околиць приходили і приїжджали, щоби на власні очі побачити ту велику кривду.
Після зруйнування церкви екскаватор під'їхав до розп’ятого Спасителя, що висить біля церкви, сам страждаючи на хресті і дивлячись на своїх плачучих християн-українців, жінок і мужчин. Люди пхалися до Спасителя, а міліціонери кричали: «Отойді». Повідганяли людей, а екскаватор під'їхав і хрест зі Спасителем звалив на землю».
Після тих подій на місті храму зробили сквер. І так було довгих 22 роки. Але про церкву не забули.
У серпні 1990 року на місці колишньої Монастирської церкви Успення спочатку було встановлено хрест і статую Матері Божої. На празник Успення Пресвятої Богородиці біля хреста владика Михаїл Сабрига відправив Святу Літургію. Участь у Богослужінні взяли редемптористи: І. Возняк, Ю. Поторейко і отець-диякон Антон Мишко. Біля хреста зібралося багато людей з Тернополя і навколишніх сіл. Були процесії з Великих Гаїв, Великої Березовиці і Підгороднього. З того часу тут щонеділі відправляли Службу Божу. У липні 1991 року, згідно з рішенням Тернопільської міської ради, було розпочато будівництво тимчасової каплички. Миряни сходились численно і швидко її збудували.
19 серпня 1991 року капличку було посвячено, а о. Зарічний відправив першу Святу Літургію. 28 серпня 1991 року на празник Успення вл. М. Сабрига відправив архиєрейську Службу Божу і посвятив наріжний камінь під будову. 5 вересня того ж року почалися будівельні роботи. Незадовго до цього обласна рада ухвалила рішення про відбудову святині.
23 червня 1992 року встановлено дві бані з південної сторони. В останній тиждень Великого Посту о. Зарічний востаннє відправив у капличці Службу Божу, і відтоді богослужіння почергово правили редемптористи — о. В. Вітовський, о. М. Ференц, о. В. Іванів.
22 серпня того ж року закінчено будівництво дзвіниці. Встановлено хрест. На річницю проголошення незалежності України вперше задзвонили дзвони. 30 жовтня 1992 року встановили центральну баню на церкві, а 11 листопада - хрести на банях.
Влітку 1993 року завершили внутрішнє, а пізніше і зовнішнє облицювання церкви. 19 серпня 1994 року на свято Преображення були облечини і 12 братів складали обіти.
28 серпня 1994 року, після урочистої відправи, церкву відвідав президент України Леонід Кравчук. Тоді ж почалося будівництво монастиря, яке завершилося у липні 1995 року. Почали заселяти монастир. Першими були о. ігумен М. Шевчишин, о. В. Вонс, о.- д. Р. Ониськів, бр. Василь Стець. У вересні 1995 року у монастирі почали послух брати послушники під опікою о. Богдана Бешлея.
У 1996 році тривало облаштування території, переставили хрест біля церкви на те саме місце, де він був раніше, до знищення у листопаді 1962 року.
У лютому 1997 року стараннями отця ігумена М. Шевчишина Тернопільська міська рада надала право власності отцям-редемптористам на церкву і монастир.
У травні 1997 року у новозбудованій з білого каменю гроті встановили фігуру Матері Божої. Пізніше знайшли плащаницю, збудували з каменю гроту Матері Божої. І залишився таким монастирський комплекс ще на 20 років. У 2013 році було перероблено покриття фасаду церкви і дзвіниці. Після о. Михайла Шевчишина ігуменом був о. Мар’ян Ференц, потім о. Петро Мірчук.
Ось така історія однієї із найбільших,найкрасивіших духовних святинь міста Тернополя. Як бачимо – протягом всієї історії бували і світлі, і темні часи, і все це пережила церква Успіння Пресвятої Богородиці. Від 1600-их років і до сьогодні вона вражає нас своєю могутністю, і сподіваємось буде вражати ще дуже довго.
