Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Якою була тернопільська довоєнна вулиця Валова?


Як зараз сидить перед моїми очима уже, нажаль, покійна краєзнавиця та архівіст п.Любомира Бойцун і розповідає, що батьки ніколи не казали вАлова, все говорилося по тернопІльськи ВалОва. На обличчі багатьох старожилів з’являється добра посмішка, коли вони згадують дитячі 1920-30-ті роки. Посеред десятків закапелків, вулиць та сотень історій хочу згадати ВалОву, якою кожен із нас бодай один раз у житті йшов від Середньої церкви до того місця, де колись стояла Перша тернопільська гімназія.


Нам здавалося, шо так як є буде все! Ці слова закарбувалися у моїй голові. Вони належать п.Ірина Максимів, яка народилася у Тернополі в далекому 1932 році. Чисельні склепи із тканинами і різноманітним крамом, костка під ногами, високі камениці і людський гамір, все як всюди. Звичайна жидівська (торівельна) вуличка. Мабуть підтвердженням її довоєнної "звичайності" є той факт, що посеред тисяч давніх світлин мені досі не вдалося знайти жодної із її виглядом. Вийнятком стали лише аерозйомки та стоп-кадр із відео-хроніки 1917р, розміщений на початку статті. Це тепер Валова особлива, бо після боїв за місто 1944 року, залишалася однією із небагатьох, які зберегли своє первинне обличчя.

Вулицю не слід називати найдавнішою. Більшість споруд зведено на початку 20ст. Її назва спричинена тим, що у цьому секторі в час появи на світ першого плану міста 1797 року пролягали східні «кордони» середньовічного Тернополя. Власне існування оборонного валу було увічнено у його назві. 

Тепер до Валової належить 15 номерів, як і до війни, коли носила ім'я Академіка Брюкнера. Доречі, зберігся цікавий спогад тих часів.


Лист подяки професора А.Брюкнера до мешканців Тернополя. 

У зв’язку з перейменуванням магістратом Тернополя вулиці Валової на вулицю Брюкнера, надійшов від нього лист, скерований до редакції «Еха Подільського», рукою М.Йориша переписаний: «За надзвичайну нагороду, якою обдарувало мене рідне місто, складаю вираз найвищої вдячності Богові та громаді до такого відзначення моєї особи стимулював. З самим містом мене нічого не зв’язує, бо родичі через рік після мого народження (1856р) переїхали назавжди до Львова, так що про Тернопіль сам нічого не знав, окрім запису костельного у метриці. Повторюю вислови глибокої вдячності. Підписується Ваш вірний слуга…»

/…./ А.Брюкнер (№20 «Ехо Подільське» 22 серпня 1926 року)

25 листопада 1930 року пленум міської ради ухвалив назвати іменем проф.Людвіка Фінкля нову вулицю від входу вул.Косцюшка до вул.Єзуїтів… Магістрат також виконав ухвалу міської ради про перейменування вулиці Валової на вулицю А.Брюкнера.

(№49 «Голос польський» 30 листопада 1930 року)


Два роки перед цим (1928) вулицю встелено бруківкою.

Березнева газета «Голос польський» за 1933 рік зберегла допис про те, що під згадуваною вулицею пролягає підземних хід, який тягнеться від в’язниці до Майдану Волі. Було б цілком логічно вважати, що забудову цього сектору спричинило існування давніх ключових споруд, а саме Церкви Різдва Христового (1608р), Першої гімназія ім.Поля (1825р) та в’язниці (1809-15рр). 


Пан Роман Івашкевич розповідає про те, що на Валовій мешкали багачі. У 18-му будинку жив єврей Гартман, який на Новому світі мав заводик по переплавці металобрухту. Цей чоловік також займався продажем «газової води». Тут мешкав Геллєр та Таллєр, останній опікувався сукняним магазином. Брати Кагани були власниками спортивної крамниці. Вулиця була особливою своїми великий вітринами, які внаслідок післявоєнної реконструкції та перепланування перших поверхів цілковито втрачено.

САГАЙДАЧНОГО,4 - ЯК ПРИКЛАД ВІТРИН
Тут жив першорядний швець Демчук, у якого замовляли взуття майже всі багатші міщани. ПАВЛО ДЕМЧУК – народився 1857 році. Син Романа і Катерини Камінської з шляхетського роду гербу «Сас». Одружений з Марією Ленарт. У подружжя четверо дітей. Ремісник—швець. Побудував будинок на вул. Валовій. У праці «Тернопіль: погляд крізь століння. Історія міста очима емігрантів.» на ст..109 сказано: У праці Л.Бойцун «Тернопіль у плині літ», на ст..142 серед членів-засновників «Міщанського братства» згадується Павло Демчук. А на ст. 143 сказано: «… під час будівництва власної домівки для «Міщанського братста», міщанин Павло Демчук подарував потрібну кількість цвяхів.» На ст.151 сказано що за заслуги при спорудженні оселі тернопільського міщанства почесним членом, серед інших, був іменований і Павло Демчук. Помер 1921р. Похований у рідному місті. Тепер цей будинок має восьмий номер та примітний жовто-синьою плиткою на фасаді. 


Чотири будинки (12,14,16,18) належали відомому та надзвичайно шанованому у Тернополі підприємцю.


Даніель Штекель був власником парового млина на Збаразькому передмісті, де тепер розташована однойменна ресторація.


Дуже приємно, що в Тернополі, місті яке цілковито розгубило своїх корінних мешканців, є люди, які прагнуть зберегти бодай якісь штрихи минувшини. Над входом до кав'ярні (Валова,4) можна прочитати збережений напис «TELEFON 2-43». 


В адресовій книзі 1935-36рр тернопільський історик Володимир Мороз віднайшов запис про абонента. Ним виявився Володимир Клебудзинський, який продавав кахлі. Згадуваний будинок нещодавно повернув собі риси первинного вигляду фасаду. Тут встановлено просторі вікна, як уже згадував раніше, були родзинкою наших склепів. 



Варто також згадати про давній будинок в якому діяв обласний краєзнавчий музей. Власне, тому вулиця і називалася Музейною у радянські часи.


Саме із цього приміщення брала свої початки тернопільська Реальна школа, для якої в 1901 році було споруджено власне приміщення на вулиці Коперніка. 


Вулиця Валова також пам'ятна сумними та трагічними подіями. Згадати щось "хороше" з історії тернопільської в'язниці, яку спорудили росіяни (1809-15рр) буде важко, але цілком реально. Працівники пенітенціарної служби не дадуть мені збрехати якщо скажу, що Тернопіль єдиний обласний центр на теренах колишньої УРСР, в якому спеціалізоване приміщення тюрми у наші дні не використовується за призначенням. Можливо у цьому є заслуга Микити Хрущова, який офіційно відвідав місто у 1960-му році. 


Любіть своє місто, цікавтеся його історією і не забувайте, що усі ми є її частиною.

ТАРАС ЦИКЛИНЯК