Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

#дядьСаша про тернопільський повоєнний побут


Одежа завжди передавалася від старшого меншому, перелицьовувалась, перекрашувалась і перешивалась багато разів, а на дірки ставились латки. Так що я, як і всі діти тих часів (1950-ті), виріс у обносках! Панчохи (носків і колгот, як і памперсів для найменших, тоді не існувало ні для хлопчиків, ні для дівчаток) штопались голкою з ниткою від розпущених старих панчох за допомогою електричної лампочки. Спробуйте вгадати - для чого лампочка! Щоб носити панчохи потрібна була широка резинка на ногу, але з нею панчохи сповзали. Часто можна було бачити дівчаток і жінок, які задирали нишком спідницю і підтягували панчохи, а хлопцям було ще тяжче – штани ж скидати треба. Ці резинки ще й надавлювали ногу. Другим способом був, як чомусь казали, – ліфчик. Це такий надійний поясок з двома схожими на прищепку застібками на кінцях резинок. Дві застібки з переду і дві з заду по дві на кожний панчохи. Взуття завжди старанно і неодноразово ремонтувалось до повного зносу. Це була батькова робота, як і виготовлення та ремонт меблів і домашнього обладнання, ремонт квартири, побудова будинку, різні фізично тяжкі для жінок городні роботи… , хоч він і по спеціальності лікар - торакальний хірург (легені і серце), але мусів все, робити самотужки. А, щоб взуття довше носилось, і ноги не промокали, зверху на ботінки, на чоботи, в основному, вони були кирзові – з свинячої шкіри, і на валянки вдягалися гумові калоші. Були ще й (рідко і вже в 60-х роках) гумові чоботи і боти – гумові ботінки. Ясно, що на них калош не треба було. Мештів (туфлів) у тодішніх дітей, ні у хлопчиків, ні у дівчаток, я взагалі не пам’ятаю, а на літо ми ще мали сандалі (шкіряні тапці), але більше ми бігали босоніж.

Збірка спогадів про Тернопіль "Пацани повоєнних років"
Публікується вперше в рамках проекту "Най все буде Тернопіль!"