Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Вражаючі спогади тернополянки про важке життя в Казахстані після депортації 1940р


Цілком випадково натрапив на відео запис із назвою "Ciekawe opowiadanie kresowiaczki i sybiraczki z Tarnopola". Тернопіль і його люди - то моя слабість! Одразу все зрозумів і взявся за переклад та опис. Подяка брату за допомогу. 

В чому суть? Це розповідь Тернополянки, польського походження Ludwika-Weronika Piechurska-Bednarska про депортацію родини в 1939/40рр до Казахстану. Йдеться про "світлі" часи, коли перші москалі повисилали наших Тернополян в ті місця, де "дідько каже добраніч" без суду та слідства. Ця історія примітна тим, що вона є своєрідним "шаблоном" і дає розуміння доль десятків, сотень і тисячь тих, кого спіткали такі ж життєві областавини. 

Я би не я був..якби не докопався до дна і не розібрав ці спогади до останньої букви!

1. Шукаю більше про пані Ludwika-Weronika.

Bednarska Ludwika. Córka Antoniego (батько) i Bronisławy z Pichurskich (мама), urodzona 15.02.1930 r. w Tarnopolu. 13.04.1940 r. wywieziona do sowchozu Kumsaj, Dżuryn, Aktiubińsk, Kazachstan. Wróciła do kraju w kwietniu 1946 r.

Пані Ludwika - дівоче прізвище Bednarska. Станом на 2013 рік (дата залитого запису) - 83 роки. 

2. Шукаємо маму пані Людвіг(к)и

Pichurska Bronisława. Córka Józefa i Julii Kucharzyszyn, urodzona 07.07.1908 r. w Ostrowie k/Tamopola. 13.04.1949 r. wywieziona wraz z dziećmi do Kumsaj, Dżuryri, Aktiubiiisk, Kazachstan. Wróciła do kraju w kwietniu 1946 r.

3. Шукаємо брата

Pichurski Bronisław. Syn Antoniego i Bronisławy. Urodzony 04.04.1934 r. w Tarnopolu. 13.04.1940 r. wywieziony wraz z matka i rodzeństwem do Kumsaj, Dżuryń, Aktiubińsk, Kazachstan. Wrócił do kraju w kwietniu 1946 r.

Джерело: На старому батьківському шляху (1994). Чеслав Бліхарський

4. Шукаємо, де мешкали в Тернополі перед війною

В адресовій книзі (1935-36) знайшов лише одне прізвище "Bednarski". Це може бути пляц дідуся по батьковій ліній. Приписані Йозеф та Мар'ян. Вулиця Дубовецька № 6 та №4. Вона і тепер Дубовецька.


Ну і сам текст.. Жаль, що так мало про Тернопіль. Але всерівно цікаво. Особливо вразило три фрагменти: 1. Про чищення "туалету" в сукнях 2. Як пан Хіль (правник зо Львова) зробив 60 посвідок про польське походження 3. І про капусняк та повернення додому..

Для нас східняків (мається на увазі східні околиці тогочасної Польщі) найбільш чутливим став напад росіян на Польщу. 17 вересня 1939 року, коли до Тернополя увійшли радянські війська було повідомлено, що ніяких «репресій» не буде. Але через кілька днів розпочалися арешти, розстріли та розбої. Ми мешкали в Тернополі. В родині було четверо дітей, жили в маленькому будиночку, бо так ближче до школи. Мої батьки ще мали невеликий маєток в передмісті Тернополі. Коли 17 вересня 1939 року прийшли совіти, то почали цікавитися нашим будинком. Після того нашу родину одразу викинули (примусово виселели) з будинку в Тернополі, бо там поселився еНКаВеДист. Так само моя тітка позбулася свого помешкання в Тернополі, бо там поселився російський комендант поліції. Все сталося в Петрикові, що є передмістям Тернополя. Добре, що ми мали там помешкання і наша розлука тривала не довго. 5 жовтня 1939 року арештували батька. Прийшло НКВД, звичайно ж це були євреї з червоними пов’язками. Саме тому я не люблю євреїв, бо вони зразу стали комуністами, але Бог відповідно покарав їх за це. Батька арештували і ув’язнили в тернопільській тюрмі. Після цього неможливо було довідатися його долю. За кілька тижнів батька вивезли до Сибіру на Воркуту, де перебував до 1941 року, доки не настали ті часи, коли Сікорський узгодив зі Сталіном питання звільнення поляків з таборів, після чого він був звільнений і вступив до армії Андерса. То була тяжка дорога, бо там і пішки і поїздом…дуже далеко. Але ми про це не знали, бо не мали жодного контакту. 

Перше відправлення (депортація) поляків з Тернополя вглиб Росії відбулося 10 лютого 1940 року, але нас чомусь не забрали. Як тільки мама дізналася про долю знайомих, то сказала, що теж мусить підготуватися до цієї подорожі, бо всерівно заберуть. Вона напекла сухарів, купила меду, каші, муку, поскладала наші документи (шкільне свідоцтво, не знаю для чого, але потім знадобилося). Спакувала то все і чекаєм… 14 квітня 1940 року по нас приїхали. Спочатку ми втікли, але в цьому не було сенсу, бо шукали і таки знайшли… Родина складалася із 4 дітей, 2 старих бабусь і тітки. Всього 8 осіб. Забрали нас до вагону, звичайно ж для перевезення худоби, ну то знаєте які то тяжкі умови… Якось ми там мучилися 17 днів. Ніхто не питався чи нас шо ми їмо, чи нам не холодно, чи маємо воду. Тільки в Саратові дали смердючу воду (мабуть технічну) з локомотива і кашу з олією. Коли переїжджали Волгу, то зрозуміли, що їдемо на Далекий Схід. Завезли нас до Казахстану, в Октюбінську область, район Жирун... Це таке безлюдне місце, яке знаходиться за 100 кілометрів від найближчої залізничної станції. Та станція мала тільки дві штреки. Спочатку нас висадили в «Джеруні» біля станції, там була піщана лука. Посортували родини. Потім приїхали представники різних колгоспів і вибирали людей. Але брали тільки із старшими дітьми, щоб була робоча сила. Рідко був хоч який- небудь чоловік. Вибирали тих, які мали якісь професії (медсестра, стоматолог). Але чим вони там займалися невідомо… 

Нас і ще кілька десятків родин взяли до «совхозу». Приїхали туди вночі. Вразило те, що нема жодних поселень. За 100 кілометрів ми побачили тільки 3 маленьких табори, де була кибитка, осел або верблюд і все. Обдерті босі діти, а був це ще квітень. І більш нічого… 

Було то дивно, бо минали маленькі села та містечка, а не було нічого видно. Ні собаки, ні кота, ні садочка, ні квітів. Ми дивувалися, що це за люди, які нічого не вирощують. Виявилося..ті коти і пси давно з‘їджені в 1932 році, коли там був великий голод, як в Україні і всюди. Потім ми їли те саме… 

До колгоспу приїхали вночі, на нас чекали представники влади і багато місцевих людей. Їм повідомили, що до них їдуть польські хами, обдерті свині, капіталісти і все найгірше, але вони побачили, що ми нормальні люди. Приїхали матері з дітьми і старенькі. Не було ніяких свиней, не були обдерті, а навпаки, в порівнянні із ними, ми виглядали елегантно. 

Нас поселили в зруйнованому, побудованому ше за царя бараці. Дали одну кімнаті, площею 16м2, для 8 людей. Нам мешкав казах з дружиною та дитиною, яких виселили разом з козою. Коза була припнята в куті. Взявши її за шнурок попередні жильці вийшли з дому..залишивши нам купу гімна. Мама, як це побачила, то сказала: «що ми тут зробимо?!». Тому довелося спали на вулиці. Розстелили перини просто в степу, а зранку була снігова буря і нас так закурили, що зовсім не було видно. Ми не спали в хаті через те, що там було повно гною і комах. Вранці мама з бабцею і тіткою помили те приміщення. В кімнаті не було підлоги. Там не було меблів. Пішли до магазину, але крім портретів Леніна, Сталіна і хлібних карток теж нічого не побачили. Натмість у крамниці продавали одиколон, який за браком агкоголю місцеві люди із задоволенням пили. Через те, що святкували 1 травня..нам дали спокій. Наймолодший брат мав 6 років, я - 11 років, 13 років мала сестра і 14 років мав ще один брат. Ми нарвали собі різних трав в степу, які швидко висихали, бо закінчилася зима і одразу прийшло літо. В тих краях нема весни. Але літо таке, шо там 35-50 градусів тепла. В кімнаті було мало місця.. Тітка зробила з куфра стіл..то наші єдині меблі. Наступного дня приїхав бригадир, скликав всіх поляків і наказав працювати всім віком від 10 років. 

Перша робота…це справді було смішно, але я вам розкажу. З нами були жінки адвокатів, лікарів, вчителів, всяких високих службовців та інших заможних людей. То були елегантні Пані, які не мали таких сорочок, як пан має (на відео записі звертається до слухача). В перший день нас наказали чистити місце, де був «туалет». Туалетів, як таких, не було, ходили «за хату». Діти вбрана в шкільній формі з матроським комірцем, а Пані вийшли у вишуканих елегантних капелюшках з квітами, в гарних довгих (аж до землі) платтях, на веких підборах , в плетених рукавичках… Прийшли російські жінки і почали питали хто вони такі?! Дивувалися..шо у нас там (в Тернополі) нема куфайок. То був такий наш перший робочий день… 

Я пасла свиней, баранів та овець. Стригла баранів, працювала в саду, шила військову білизну, чистила коней та багато ін. Один мене так копнув, шо мені досі болить те місце. 

Там були технічні засоби, трактори та комбайни, але не було запчастин….все поламане. Все робилося волами. Але тому що був голод, не було їди. Ми голодували і з нами звірі теж, бо ми обкрадали їх, те зерно, яке їм давали. Весною тварини виглядали як нещастя. Ми навіть крали кізяки, бо не мали чим палити. В тих краях, де ми були, не було ні деревця ні кущика. Палилося тільки кізяками. Також доводилося красти від свиней їду. В нашому довоєнну одязу були внутрішні кишені і мама все казала: «якщо хочете вижити - мусете думати шо вкрасти». Там я крала «комбікорм». Мій старший брат пас великі свині, а я малі і також крав. Колись їхала із Ліхені з священником, який теж там був дитиною. Тай запитувала його про те, чи вже висповідалися за ті крадіжки. На що він мені відповідав: «Дитино, я брав то шо мені належало». 

Після того нас погнали на сінокоси в степ при 50-градусній жарі. Можете собі уявити..як то.. Часом нам привозили воду в бочці..і як та вода виглядала… В будь якому випадку було нестерпно. Гляньте у книзі, як виглядав степ. Нічого немає, тільки кілька верблюдів, які використовувалися для перевезення. Як закінчили косити, то збирали то все в копиці. Закінчили то, то треба було йти на поле, де посіяне збіжжя. Був дуже великий сад, який штучно зволожували. Це було нашим порятунком, бо панувала сильна спека. Пригадую глибокі міця. Мостів не було, їздили та ходили по «воді». 

Ніхто не цікавився тим, що ми їмо, готуємо, як миємося.. бо за той час ніхто не дав навіть шматка мила. Пралося без мила..тільки так щоб «освіжити», змити бруд. Зважаючи на те, що було дуже жарко, ми з сестрою тримали простирадло за два кінці і за 10 хвилин вже було сухим. 

Місцеві люди ніколи не бачили кращого життя і вважали, що те шо є, то і так добре. На свято «Сталін» (партія) давала дітям пару цукерків і то вже було чудово та звично. Але коли вони побачили нас, то зрозуміли, що є «інше життя». Запитували чи у нас їдять сало, чи їло свинину. Ми відповідали, що не їмо, бо у не хочемо. Місцеві були мусульманами,а по в основному заселили тих, кого депортували росіяни. То ше з 1919 року, коли між Польшею і Росією встановили кордон, то там були поляки по тій стороні кордону. Там і вивезли поляків до Казахстану, аби не «заважали». Також мешкали японці, чеченці..багато різних народів. І кожен із своїми звичаями. Ті, хто там споконвічно мешкав – то був напів дикий народ. Вони нічого не вміли. Наприклад, ми могли дати собі раду, якщо не мали одягу, то пряли з овечої шерсті светрики. Розумієте, поляки шось таки бачили і вміли.. 

Я хочу навести вам цитату із книги, то спогади мого брата. В «Джеруні» здобув великий досвід, займався викладацькою діяльністю. Був швецем, ремонтував дахи, замки, заміняв вікна, направляв натефони, примуси, годинники та ін. Того всього мене навчило життя. Ця праця давала змогу заробити собі на життя. Мій брат – 14-літній поляк на ті часи, перебував в неволі, але якщо щось в житті бачив, то вмів. Просто..уявляв собі собі як то було і як то зробити. 

Моя мама була звичайною жінкою. Закінчила захоронку (дитсадок-сиротинець) за Австрії. Захоронка то така школа для дітей, якою опікуються законниці (сестри служебниці). Коли нас у сім'ї лишилося шестеро і ми не могли вижити..дати собі раду, то все казала: «якщо хочете вижити, то: 1. Не забувайте, що ви поляки 2. Робіть те, що вам вдається 3. Не працюйте через силу, бо ніхто вам за це не заплатить. Вже якось проживемо». І вона мала рацію. Була дуже мудрою та працьовитою. Ми звикли до того, що якщо ти не працюєш, то не отримаєш хліба. Передвоєнна норма – це 50гм і 200гм для працюючих та непрацюючих. То було дуже мало, а хліб «тяжкий». Тою пайдою доводилося ділитися.. 

Завшені, брудні та обдерті..і нічого не вміють..такими були місцеві люли в Казахстані. Коли ми плели светрики, то вони не дивувалися і не розуміли звідки ми того навчилися. 

Моя мама якимось чудом забрала машину до шиття..і вона нам дуже знадобилася. Якось молола нею..і готувалася зупа.. Росіяни і казали, коли побачили ту машинку, то вважали то за чудо. Вони не уявляли собі іншого життя. 

Нас дуже турбували хвороби..холод..жарко.. Там як влітку було +50, так взимку -50 морозу. Ніхто не палив для тепла, як я тепер тут палю, а лише для того щоб приготувати їжу, зварити зупу. Колодязь містився за 3 кілометри від нашого дому, який замерзав і доводилося топити сніг щоб щось приготувати. Вранці варився чай і смажилися грінки. Не бачили ми там цукру. Вони не розуміли що таке цукор.. То ми собі уявляли, що він є.. Думали що є..і пили чай. 

Якось ми з братом йшли до праці і побачили маленьку хатку. Дивувалися, що там не світиться «коптилка», нема талого снігу..шо відбувається?! Підійшли до вікна і побачили жінку з двома дітьми, які лежали на підлозі (землі). Молодший сидів, а старший обдирав курку. Виявилося, що та жінка померла..ймовірно від голоду. «Коптилка» - то така примітивна «лампочка». 

Спалося у взутті, в якому ходилося до праці. Один до другого тулився, накривалися периною, яку привезли ше з Тернополя. В кімнаті була мінусова температура і паморозь на стінах. І так вся зима. В будь якому випадку..в тому не було нічого приємного.. 

Після нашого визволення Сікорським..ми покинули той колгосп. Ми перебували там 6 років і 3 дні. 2193 дні. Прошу Пана, моя мама найняла якогось керівника, який їхав з якимось товаром, забрала нас разом із пожитками та поїхала до міста. Залишила в хаті мене і сестру. А все тому, що ми були на сінокосі, а той чоловік не захотів нас чекати. Саме тому довелося йти пішки 100км..щоб дійти до родичів. Ми йшли 5 днів.. 

Був такий українець Зварич, якого також вислали разом із нами, то він супроводив нас 30 кілометрів, аж до «колхозу», де стара бабця пригостила нас кавалочком сиру, меду і збудила вранці. Далі йшли пішки, а ночували..або в копиці сіна або ще десь.. То дивний клімат..де не було весни і осені..а лише зима і літо. Дощ падав дуже рідко. Але взимку падав великий сніг..до 2 метрів. Наші «землянки» були зрівняні з тим снігом, тільки «комин» стирчав, з якого диміла піч. 

Натомість були «бурани», бурі, які могли тривати по 5 днів. То була така сильна снігова буря, що видно лише на пів метра перед собою. Як йшлося готувати худобу до колгоспу, то треба було зі шнурком йти щоб добратися.. Така була страшна негода.. Потім все заспокоювалося і було гарно та сонячно. Дуже в той час вмирали люди. 

Хтось питав, що таке «фата моргана»?! То гра світла. Ми часто бачили в степу якісь обриси білих палаців, будинків. Вперше..то як побачили..бігли діти. Там був вчитель фізики з нами і він пояснював, що там нічого нема, то ілюзія, гра світла. 

В новому містечку я почала працювати швачкою. Мені 12 років..уявіть собі..я швачка. Спочатку ми шили військову білизну. То було в 1943 році під час війни. Тим всім керувала полька і все казала мені, що я навчуся. Так і сталося.. Шила по нормі 8 штук на день або 4 гімнастерки. Було тяжко.. Брат доробив мені на ноги «приспособу» щоб я діставала до «педалей». Важко пеказати..як було важко.. 

Згадую собі зими..були ми голодні, бідні, обдерті..вирвані з дому і вивезені до Казахстану. Гризли нас комарі і мушки. Нас змушували до важкої праці від 10 років віку за яку нічого не платили. Було лише пару рублів для того шоб купити пайду хліба. 

Не можу вам того всього передати.. Кожна родина мала свою долю, залежно від спритності, від того що вдалося взятии із собою з дому, від вмінь та навиків, від вміння шкидко вчитися та пристосовувати до нових умов життя. Поляки – то були поляки. Ми всі трималися разом. Якщо комусь шось сталося, то помагали. Навіть в останні часи, коли хтось не мав можливості поїхати, то поверталися і везли санками. Це стосувалося і хворих і інвалідів.. 

Коли постала армія Берлінга, то знову мали свободу. Ми мали свій власний клуб в землянці. Ремонтували та білили його самі. Було кілька книг, які читали по черзі. При тій «коптилці» важко читалося. Інколи обходилися без неї через полярні ночі. 

Якось ми вирішили зіграти виставу «Пана Тадеуша» (поема Міцкевича). Ходили по всіх поляках і шукали якийсь одяг. Може хтось ше мав якусь гарну сукенку чи щось інше.. То було лише раз, бо хтось доповів, що то «буржуазне».. Потім ми позичили російське піаніно. Було три особи, які грали, мій брат в тому числі. Був такий лікар медицини Річард Піхурский… 

Хотілося би почути розповідь про те, як пані вернула з тих заслань. 

Ми кілька днів чекали на транспорт, але його не було. То було в 1946 році. Шоб повернутися додому треба мати документи, що ти поляк. Ми мали шкільні свідоцтва, які мама забрала в 1940 році. Там була печатка і дані. Моя мама також забрала з дому в Тернополі документи, не знаю навіщо, так звані «контракти земельні» (право власності на землю). Вони також мали дати і печатки тернопільські. Коли вона вийшла заміш за батька, то то продавалося, а купувалося інше ближче до Тернополя і саме тому вони збереглися. 

Прийшов до нас такий пан Хіль (зі Львова). Він був правником і сказав: «Пані, Піхурска. Пані має ті контракти, але вони не пригодяться». Він взяв їх і «поділив» на кавалки. На кожному було, що найменше, сім печаток. І так він для 60 людей зробив посвідки, що вони мешкали в Польщі! Коли дістали ту посвідку, то мали надію, що вже повернемося додому.. але все затягувалося..день за днем і не їхали.. Але моя мама зі своєю мудрістю вирішила, що треба продати все, що маємо. Вона надіялася, що в Польщі нам хтось допоможе. Так і продавала все. Там був ринок, де жінки продаали яйця, молоко..і накупила натомість річні речі. То нам дуже допомогло, бо в дорозі ніякої їжі не давали. Ставилося в дорозі 2 камені, де палилося. Збирали воду.. Отаке «їдзеня».

Коли верталися, то бачили наслідки війни..землянки. А їхали додому 30 днів.. Вже як минули Волгу, то бачили страшні руїни. Поруйновані кораблі від бомб, зруйновані будинки.. Тоді ми зрозуміли чому нас так довго не пускали, бо навіть не було як проїхати.. 

Є така файна приповідка: «кто был - не запомнил, а кто не был – тот не увидет». То є дикий народ..шкода говорити.. 

Мій батько повернувся в 1947 році і помер у віці 89 років. Похований на цвинтарі в Ополю (Польща). Нас вивезли в 1940-оці, а його в 1939. Мама все ходила до того суду (сектр Руської,23), але без толку.. Ніхто не дозволив дізнатися чи залишитися. Коли ми перетнули польсько-російський кордон (мабуть, коли поверталися в 1946р), то місцеві люди приносили там до потяга якусь їду. Коли прибули до Львова, то дали нам по 5 злотих (то на старі гроші) на людину. Пан собі не може уявити..нам принесли відро зупи на вагон. То був якийсь капусняк..то було дуже смачно..в житті більше такого не їла… І дали по кілька буханок хліба, яким ми страшно тішилися. Дуже наїлися.. Ми зустріли знайому, але вона до нас не підійшла..мабуть налякалася. За три години принесла нам велику миску пирогів..для цілого вагону.. Потім дізналися шо в Ополю мешкає наш кузин і так тут залишилися. 

Перенабрав до тексту та переклав ТАРАС ЦИКЛИНЯК (+ підсобив брат). Є чимало неточностей, передав загальну суть, багато перефразував та додав описи і уточнення.