Зроби собі закладку!

/ Слідкуйте за нами: ВКYouTubeFacebookTwitterGoogle+

Спогади про тернопільського Стаха (вар'ята) Браніцького


У нас, у Тернополі було чимало наших людей, що чимось виділялися. Одним із них був Браніцький (імени його не пригадую / Стахо-вар'ят, Станіслав Браніцький). Я певен, що він не мав нічого спільного з польським родом Браніцких. Між іншим у важких початках у ЗСА я працював при будові автострад із Сапігою, який не мав нічого спільного з княжим родом Сапігів, так як славна жидівська акторка Лідія Потоцька з графами Потоцькими.

Браніцький, про якого пишу, мешкав на вулиці Острозького в підвалі „Міщанського Братства", там же і мав свою робітню дерев'яних відер, бочок: виконував і деяку столярську роботу. В Тернополі знало його дуже багато людей, а тих, що мешкали на довжелезній вулиці Острозького і поготів.

Браніцький виділявся вродженим хистом послуговуватися віршованою мовою в щоденному спілкуванні з людьми. Його скороспіле й безпретензійне віршування мало ті властивості, що в ньому був сенс і воно тісно в'язалося з темою.

ПАН БРАНІЦЬКИЙ ЙДЕ В ГОСТІ

До моїх батьків приходив Браніцький тоді, коли треба було привести до порядку бочки, щоб квасити в них капусту на зиму для нашої великої родини. Від "Міщанського Братства" до нашої хати на Зарудді, треба було пішки подолати відстань біля двох кілометрів. Браніцький був менш-більш у віці мого батька, тому з привозом бочок до нас, як старшу людину я залюбки був би виручив, з другої ж сторони тоді, як батьки, так і ми, діти, не мали б тієї втіхи, як він до нас приходив і розважав нас усіх своїми розповідями "до складу і прикладу", як говорили мої молодші брати, бо я вже знав, що собою являє гумор і сатира. Найгірше було те, що коли мав прийти Браніцький, на якого ми, діти, вже нетерпеливо чекали, наш батько строго забороняв нам заголосно сміятися, бо молодші брати не сміялися, а реготалися, мало не душилися зі сміху, зрештою дітям до сміху, як кажуть, багато не треба.

Саме на нього чекаємо, бо при стрічі з батьком сказав, коли буде у нас. Дехто з дітей загладає у вікно, а за хвилину вигук: „пан Браніцький!, пан Браніцький!". Ось уже примикає ворота та прямує до хати. Якраз вечеряємо. Батько встає з-за столу привітати сподіваного гостя. Мама очевидно запрошує його повечеряти з нами.– Просимо, пане Браніцький, "чим хата багата..." запрошує мама.

ВУЛИЦЯ ОСТРОЗЬКОГО
Жаль, що не пригадую, але й годі пригадати собі після шістдесят семи років того віршованого привітання і цілої розмови при вечері, радше того, що він говорив віршем, а при тім одно за одним сипав, наче з рога достатку. 

У міжчасі Браніцький кинув оком крізь відчинені двері на кухонну піч, а побачивши на ній великий чавунний горнець, запитав наймолодшого брата, що ще не ходив до школи, скільки нас дітей. Відповів "сім", а Браніцький: "кажеш сім, то ви з'їсте все, що в тім баняку зовсім"

Повечерявши, Браніцький склав віршовану подяку. Хвалив господиню, мовляв „має золоті руки"; тут і зараз рим, що „завдала собі муки". В дійсності моя мама мала спрацьовані руки, та якраз того вечора не завдала собі жодної муки. Сказав, що вечеря була „празнична", а не така собі „звичайна", в насправді вечеря була дуже скромна.

Браніцький, як було видно, любив дітей, зокрема малих, бо гладив по головці моїх молодших братів, а наймолодшому, якому з розпірки штанят зі заду виглядала червона сорочинка, пришив таке: "а цей хлопчик комуніст." Я на це: цікаво, чому? „бо ззаду має червоний хвіст".

ЗАЛІЗНИЧНИЙ ВОКЗАЛ

У Тернополі в часі І світової війни мінялися фронти й разом з тим мінялася влада. На залізничній станції якось знайшовся Браніцький у той час, коли там було дуже багато червоноармійців, чекали на транспорт. Браніцький приступив до якогось бійця, привітався і щось віршем до нього промовив. Браніцького окружило більше бойовиків і хтось із них попросив, щоб „дядя" до них усіх промовив. Браніцький, якого не треба було довго просити, став на якесь підвищення й виголосив цілу промову віршем. Хвалив їхнє геройство очевидно українською мовою.

Свою промову закінчив: „ви козацького роду, заслужили нагороду — в кість дістав проклятий лях, бо розбитий в пух і прах"

Постав регіт, оплескам не було кінця та не жаліли солдати промовцеві дрібних подарунків. Підбадьорені вояки почали співати й танцювати під гармошку.

ПОКАРАННЯ

Недовго після того Тернопіль опинився в польських руках. Почали розвідувати, шукати тих, що піддобрювалися до більшовиків. Було багато арештованих, більшістю невинних, як то звичайно буває у воєнний час, а серед них і Браніцький. Суддя з уваги на велике число обвинувачених, швидко з ними справлявся. Прийшла черга на Браніцького. Суддя: „Обвіньони Браніцкі пов'є, як то било". Браніцький:

Прошу Високого Суду, розповім без труду.
Власне тепер сказати є добра пора,
якого за більшовиків зазнав я добра.
Як прийшли більшовики, взяли владу в кулаки,
почалась бійка, лайка, Ревком, через вичайка"...

У цьому місці суддя перервав зі словами: „добже, добже — пане Браніцкі, — вистарчи, дзєнкує".

Браніцький, як оповідали, в ході свого слова безщадно розкладав більшовиків, скріплюючи сказане відповідними аргументами, що видимо подобалось судді, бо цілий час усміхався та був заскочений і дуже здивований звідкіль узявся у Браніцького, звичайної людини, такий незвичайний дар версифікації. Це напевне йому, як судді трапилось уперше в його судовій практиці. Як суддя міг не всміхатися, коли почув:

„І тому до москаля — нема ґвера, бери рискаля".

З тієї цілої групи обвинувачених, одинокому Браніцькому суддя сказав: „пан єст вольни".

Недовго після того, якраз під будинком суду, Браніцький зовсім припадково надткнувся на того самого суддю. Один одного пригадали собі. Поздоровились. Браніцький крокує далі, а суддя: „Пане Браніцкі! як сєн жиє?"

"Дякую. Якось пхається, а доля з нас насміхається. То щойно живуть французи, англійці, американи, а ми, українці, як ті цигани. Суддя підсміхнувся, подав Браніцькому руку і сказав: „шкода, же нє мам часу, до відзеня, пане Браніцкі!"

КОВЗАНКА

Однієї зими, як я йшов на "Майдан" ковзатися, повз входові ворота проходить Браніцький; помітивши мене, питається: „Йдете на спорт?". Відповідаю: іду, а Ви? „Ні, бо я голодний як чорт".

Звичайно коли пишеться про когось, мимоволі пригадуються моменти з власного життя, тому в оцьому тексті одна-одинока вставка колишнього спортовця.

В цій хвилині пригадую собі, як я дитиною шугав ковзанами по рудці, що творила другий бік моєї вулиці. Від тієї рудки і назва нашої дільниці „Заруддя".

Згодом підлітком ходив я ковзатися по недалекому ставі, коли вкривався грубим льодом, на якому безпечно було робити „перекладанці", „голендри", „млиці", тощо. Винятковим етапом мого ковзання був інший став — у Бережанах, коли в 1928 р. відбував я військову повинність у польській армії. Зимою того року власне на бережанському ставі проходив ковзанярський конкурс (у фігурному ковзанні) 12-ої Дивізії Піхоти, в якому я брав участь із добрими осягами.
Вертаючись до теми, Браніцький не опускав імпрез, що відбувались у театральній залі „Міщанського Братства". Звичайно можна його було побачити на балконі. Ми, хлопці, любили, як він перед виставою чи концертом або в перервах щось нам віршем розказував. Нам дуже до вподоби були його розповіді про різні ситуації, зумовлені Першою світовою війною як напр.

„Звідси позиція і звідси позиція, а всередині реквізиція"

Хлопці любили теж ставити йому питання, а ще більше, як він на ті питання відповідав, напр.
Пане Браніцький!, чому Ви не граєте якоїсь ролі? Відповів: „бо їм пісні бараболі".

Коли в Тернополі виступав Хор Котка, його адміністратор свої перші кроки спрямовував до Браніцького. Любив послухати його розповідей і при цій нагоді прохав, чи може помитися, у нього. Очевидно Браніцький дозволяв. Не любив тільки, щоб мідниця була заблизько відра з чистою водою, що в ній Браніцький варив їду, тому казав:

„Пане Давиденко! зробіть мені добро, заберіть набік відро ".

Браніцький для кожного віку мужчин, головним чином молодих, любив щось сказати, щось їм порадити. Тим, що залицялися до дівчат, давав добрі поради, схожі на лекції належної поведінки супроти жінок.

„Заки стрінеш панну,лізь у ванну.Будь добре вбраний,будеш миложданий.
Тримай добру лінію,не стратиш опінію,бо через дурну голову,свавільні руки дійде до розлуки.
Без доброго тону ані кроку, бо панна скаже замкнути двері... з другого боку".
Звертаючись до моїх гімназійних колег зі старших кляс, казав:

„Дай вам Боже здати матуру, буде легше пройти з ляхом авантуру,
а як вийдете з високої школи, то положите кінець цілої крамоли ".

Підросткам, яким не пощастило дістатись на спектакль із шахрованими квитками, казав: „Ідіть спати, шпінґалети!, нині не курсують ваші білети".

Одного разу старший шкільний колега, що мешкав недалеко "Міщанського Братства", приніс до Браніцького поламане крісло, щоб його збити докупи чи склеїти столярським клеєм. 

Браніцький:„Крісло трісло?"
Та трісло, пане Браніцький. Коли буде готове?
Відповів: „В суботу віддам роботу".

Браніцький, вправді був до деякої міри й ориґіналом, як стати було з ним до розмови, зразу можна було помітити, що поза щоденною працею, він ще багато читає. Жаль тільки, що він, із-за обставин змарнував свій вроджений рідкісний поетичний талант.

Коли заглиблююсь у думках про Тернопіль, моє рідне місто, за яким невпинно тужу, тоді ввижаються мені, мов у сні, незабутні місця й у парі з тим знайомі земляки, а серед них Браніцький з довгою бородою, в якійсь немов чернечій рясі аж до землі. Останнім разом не відзивався, замовк, як і замовкла його специфічна доморосла Муза.

Яр. Климовський
Бюлетень Земляцького Об"єднання "Тернопільщина" Ч.10, червень, 1990 р.